"04" березня 2015 р. м. Київ К/9991/87921/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Головуючого Бившевої Л.І.,
суддів: Лосєва А.М., Шипуліної Т.М.,
секретар судового засідання Кохан О.С.,
за участю:
представника відповідача - Тімощука А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «АВО-ТРАНС»
на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2011 року
у справі № 2а-1670/5649/11
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АВО-ТРАНС»
до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області
про скасування податкових повідомлень-рішень, -
Товариство з обмеженою відповідальністю «АВО-ТРАНС» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі - відповідач) про визнання нечинним, протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0003942301/1477 від 28 квітня 2011 року.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2011 року позовні вимоги було задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ у Полтавській області № 0003942301/1477 від 28 квітня 2011 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «АВО-ТРАНС» витрати зі сплати судового збору у розмірі 3,40 грн.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2011 року постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2011 року було скасовано. Прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ТОВ «АВО-ТРАНС», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2011 року та залишити в силі постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2011 року.
У запереченні на касаційну скаргу Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області, посилаючись на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, а положення касаційної скарги жодним чином це не спростовують, просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2011 року.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення присутнього у судовому засідання представника відповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.
Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області провела позапланову невиїзну перевірку ТОВ «АВО-ТРАНС» з питань взаємовідносин з ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» за період з 01 грудня 2010 року по 28 лютого 2011 року, за результатами якої був складений акт № 1912/23-308/37074078 від 06 квітня 2011 року.
За висновками акта перевірки, позивачем були порушені вимоги статей 198, 201 Податкового кодексу України, частин 1, 5 статті 203, пунктів 1, 2 статті 215, статті 228 Цивільного кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за лютий 2011 року на суму 170222,05 грн.
Зокрема, у акті перевірки було вказано, що позивач неправомірно включив до складу податкового кредиту лютого 2011 року податок на додану вартість за податковими накладними, виписаними ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» на підставі договору купівлі-продажу нафтопродуктів № АВ_7_ від 01 лютого 2011 року та договору про надання послуг по завантаженню та супроводженню вантажу від 01 грудня 2010 року, оскільки згідно акту Комсомольського відділення Кременчуцької ОДПІ у Полтавській області від 31 березня 2011 року № 26/15-321/37261004 «Про результати документальної невиїзної (камеральної) перевірки податкової декларації з податку на додану вартість ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10», поданої за лютий 2011 року»: підприємство не знаходиться за юридичною (фактичною) адресою; згідно автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів по декларації з податку на додану вартість за лютий 2011 року встановлено формування цим підприємством податкового кредиту за господарськими операціями з підприємством, що має ознаки фіктивності, а саме ТОВ «Компанія «Відродження»; за результатами перевірки встановлено завищення підприємством податкового зобов'язання та податкового кредиту за лютий 2011 року на загальну суму 5006017,00 грн. Вказані обставини слугували підставою для висновку податкового органу про те, що угоди, укладені позивачем з ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10», є нікчемними та, як наслідок, первинні бухгалтерські документи, виписані ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10», не відповідають вимогам Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та не дають позивачу права на формування податкового кредиту.
28 квітня 2011 року Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області на підставі вказаного акту перевірки прийняла податкове повідомлення-рішення № 0003942301/1477, яким згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України збільшила ТОВ «АВО-ТРАНС» суму грошового зобов'язання за платежем: податок на прибуток на 170223,05 грн., у тому числі: за основним платежем - 170222,05 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 1,00 грн.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що на час перевірки у позивача були в наявності усі первинні бухгалтерські документи, які підтверджують реальність господарських операцій між позивачем та ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10», зокрема, накладні, податкові накладні, акти виконаних робіт, платіжним дорученням, угода про зарахування зустрічних однорідних вимог, товарно-транспортні накладні на відпуск нафтопродуктів (нафти), з огляду на що позивач правомірно сформував податковий кредит за господарськими операціями з ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10». Також, суд виходив з того, що недекларування та несплата податку на додану вартість продавцем, або іншою особою в ланцюгу постачання (в тому числі в разі ухилення від сплати) несе негативні наслідки лише для цих осіб та при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що товарно-транспортні накладні, надані позивачем на підтвердження транспортування нафтопродуктів, складені з недоліками, оскільки не містять деяких обовязкових реквізитів. Також, суд виходив з того, що умовами договору купівлі-продажу нафтопродуктів було передбачено здійснення 100% передплати за товар, тоді як вказані умови сторонами договору дотримані не були.
Однак, погодитись з такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не може, з огляду на наступне.
Підпунктом «а» пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Згідно положень абзацу 1 пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
За визначенням, наведеним у підпункту 14.1.26 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), господарська діяльність - це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
За приписами абзацу 1 пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
Тобто, у податковому обліку понесені витрати мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесення витрат. І тільки за повної відсутності таких документів, або у разі, коли такі документи є недостовірними, тобто не відображають реальних подій (господарської операції), податковий кредит може вважатись не підтвердженим.
За умови реального здійснення платником податку господарської операції з придбання товару (робіт, послуг), яка призвела до об'єктивної зміни складу активів такого платника, придбання такого товару (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, наявності первинних документів, які підтверджують понесені витрати (у тому числі сплату податку на додану вартість), платник податку має право на віднесення таких витрат до складу валових, а податку на додану вартість - до складу податкового кредиту.
У справі, що розглядається, суд першої інстанції встановив, що реальність господарських операцій між позивачем та ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» підтверджується первинними бухгалтерськими документами, зокрема: накладними, податковими накладними, актом виконаних робіт, платіжним дорученням, угодою про зарахування зустрічних однорідних вимог, товарно-транспортними накладними на відпуск нафтопродуктів (нафти) (за формою № 1-ТТН (нафтопродукт) (т.1 арк. справи 28-43, 45-48).
Вказані обставини податковим органом не заперечувались та знайшли своє відображення у акті перевірки.
Зокрема, судом першої інстанції було встановлено, що транспортування нафтопродуктів здійснювалось суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_2 на підставі договору про надання послуг автомобільним транспортом від 04 січня 2011 року, укладеного з позивачем, фактичне виконання якого підтверджується актами виконаних робіт, рахунками-фактурами, платіжними дорученнями (т.1 арк. справи 49-66). Згідно свідоцтва про сплату єдиного податку підприємець здійснював діяльність автомобільного вантажного транспорту (т.1 арк. справи 68), мав у власності автомобілі, призначені для перевезення паливно-мастильних матеріалів, що підтверджується свідоцтвами про реєстрацію транспортного засобу (т.1 арк. справи 69-72), а також свідоцтва про допущення транспортних засобів до перевезення визначених небезпечних вантажів (т.1 арк. справи 131-134).
Також, судом першої інстанції було встановлено, що придбані у ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» нафтопродукти були реалізовані позивачем іншим суб'єктам господарювання, що підтверджується відповідними договорами та складеними на підставі таких договорів первинними бухгалтерськими документами, а саме: податковими накладними, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними на відпуск нафтопродуктів (нафти) (за формою № 1-ТТН) (нафтопродукт), довіреностями на отримання товарно-матеріальних цінностей, виписками банку (т.1 арк. справи 135-169).
Відповідно до статті 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Міністерством транспорту України від 14 жовтня 1997 року № (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.
Згідно з пунктом 7.5.8 Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України, затвердженої спільним наказом Міністерства палива та енергетики України, Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики від 20 травня 2008 року №281/171/578/155 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відпуск нафти або нафтопродуктів здійснюється в день оформлення товарно-транспортної накладної за наявності усіх її примірників. У товарно-транспортній накладній оператор зазначає номер резервуара, з якого відпущено нафту або нафтопродукт, розписується в ній і здає для оформлення. У товарно-транспортній накладній зазначаються найменування, марка та вид нафти або нафтопродукту, об'єм, маса, густина і температура, за якої визначалась густина, а також дата і час виїзду автоцистерни з підприємства.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, товарно-транспортні накладні на відпуск нафтопродуктів (нафти) були складені за формою № 1-ТТН (нафтопродукт) (додаток 3 до Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України, затвердженої спільним наказом Міністерства палива та енергетики України, Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики від 20 травня 2008 року №281/171/578/155), містили усі необхідні реквізити, крім густини нафтопродукту та температури нафтопродукту.
Частинами 1, 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Колегія суддів вказує, що незначні недоліки в заповненні реквізитів первинних бухгалтерських документів, не роблять їх недійсними та не свідчать про їх неналежність та недопустимість як доказів, якщо містять усі необхідні відомості, які дають можливість встановити зміст господарської операції, вартісний вираз, учасників господарської тощо.
З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції про неналежність та недопустимість як доказів товарно-транспортних накладних, наданих позивачем до перевірки, є безпідставними.
Також, необґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про недотримання сторонами умов договору щодо здійснення покупцем 100% передоплати за товар, оскільки умовами договору купівлі-продажу нафтопродуктів № АВ_7_ від 01 лютого 2011 року, зокрема, пунктом 4.2 договору передбачено можливість оплати вартості поставленого товару в терміни, погоджені сторонами додатково, згідно з пунктом 3.8 даного договору.
Крім іншого, безпідставними є висновки суду апеляційної інстанції про відсутність господарських операцій між позивачем та ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» з підстав того, що умовами договору купівлі-продажу нафтопродуктів № АВ_7_ від 01 лютого 2011 року було визначено, що поставка товару здійснюється на умовах EXW-естакада наливу ПАТ «Укрнафта» м. Кременчук, ЗАТ «Линик» м. Лисичанськ, тоді як згідно бази даних автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України взаємовідносин між ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» та ПАТ «Укрнафта» і ЗАТ «Линик» за лютий 2011 року не встановлено.
Колегія суддів вказує, що відповідно до пункту 6.1 статті 6 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.
За визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.178, 14.1.179 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), податок на додану вартість - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу; податкове зобов'язання для цілей розділу V цього Кодексу - це загальна сума податку на додану вартість, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді.
Таким чином, якщо контрагент (або інша особа у ланцюгу постачання) не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.
Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого права та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.
Податковий кодекс України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Відповідно до положень вказаного Кодексу сума податку на додану вартість, що включена до ціни товару, є податковим зобов'язанням продавця товару, і саме продавець товару несе обов'язок зі сплати цього податку до бюджету. Сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі у разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця. Тобто, покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.
Крім іншого, як вбачається з акту перевірки, згідно результатів автоматизованого співставлення податкового зобовязання та податкового кредиту розбіжностей між задекларованою сумою податкового кредиту ТОВ «АВО-ТРАНС» та сумою податкового зобов'язання ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс-10» не встановлено.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, з яким погоджується суд касаційної інстанції, що прийняте податковим органом оспорюване податкове повідомлення-рішення є неправомірним та підлягає скасуванню.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення, з огляду на що ухвалене у даній справі судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.
Враховуючи вищевикладене, постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2011 року підлягає скасуванню із залишенням в силі постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2011 року.
Керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 220, 221, 223, 226, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «АВО-ТРАНС» задовольнити.
Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2011 року скасувати, а постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2011 року залишити в силі.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеному статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: _____________________ Л.І. Бившева
Судді: _____________________ А.М. Лосєв
_____________________ Т.М. Шипуліна