30 березня 2015 року м. Київ К/800/62210/13
Вищий адміністративний суд України у складі суддів:
головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач),
Ланченко Л.В.,
Пилипчук Н.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу
за касаційною скаргою Токмацької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Запорізькій області
на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2013 року
у справі № 2а-0870/4916/11
за позовом Приватного акціонерного товариства «Михайлівський райагропостач»
до Токмацької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Запорізькій області
про скасування податкового повідомлення-рішення,
встановив:
Приватне акціонерне товариство «Михайлівський райагропостач» звернулось до суду з адміністративним позовом Токмацької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Запорізькій області про скасування податкового повідомлення-рішення.
Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 21.07.2011 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2013 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 21.07.2011 року скасовано, позов задоволено. Скасовано податкове повідомленням-рішення Державної податкової інспекції у Михайлівському районі Запорізької області від 16.06.2011 року № 0000013500.
Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить його скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
В запереченнях на касаційну скаргу позивач з доводами та вимогами скаржника не погоджується, просить залишити без змін рішення суду апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила наступне.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами планової виїзної перевірки ПАТ «Михайлівський райагропостач» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2009 року по 31.12.2010 року, відповідачем складено акт від 01.06.2011 року № 4/23/00903957.
На підставі акта перевірки 16.06.2011 року відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000013500, яким визначено суму грошового зобов'язання за платежем: податок на прибуток приватних підприємств у розмірі 364 666, 53 грн., в. т.ч. 291 733, 22 грн. - за основним платежем та 72 933, 31 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.
Перевіркою встановлено порушення товариством пп. 7.8.2 п. 7.8 ст.7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 334/94-ВР) з урахуванням вимог ст. 30 Закону України від 17.09.2008 року №514-VI «Про акціонерні товариства» (із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 27.04.2010 року №2154- VI «Про Держаний бюджет України на 2010 рік» та Законом України від 03.12.2010 року №2774- VI «Про деякі питання організації бюджетного процесу у 2010 році» ) у зв'язку з невиконанням як емітентом корпоративних прав обов'язку з нарахування та виплати дивідендів його акціонерам з чистого та нерозподіленого прибутку за 2009 рік, що призвело до несплати до бюджету авансового внеску з податку на прибуток за перше півріччя 2010 року, нарахованого на суму дивідендів за визначеною ставкою податку.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для задоволення позову відсутні.
Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неправомірність прийнятого податкового повідомлення-рішення.
Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до пп. 7.8.2 п. 7.8 ст. 7 Закону № 334/94-ВР крім випадків, передбачених підпунктом 7.8.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі ставки, встановленої пунктом 10.1 статті 10 цього Закону, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів.
У разі виплати дивідендів у формі, відмінній від грошової (крім випадків, передбачених підпунктом 7.8.5 цього пункту), базою для нарахування авансового внеску згідно з абзацом першим цього підпункту є вартість такої виплати, розрахована за звичайними цінами.
Отже, в силу вимог наведеної норми юридичним фактом, з яким Закон № 334/94-ВР пов'язує виникнення у платника обов'язку з нарахування та сплати до бюджету авансового внеску з податку на прибуток на суму дивідендів, є прийняття таким платником рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам).
А відтак, враховуючи те, що в даному випадку відповідне рішення загальними зборами акціонерів товариства не приймалось, а прибуток за 2009 рік розподілено по напрямкам - резервний (страховий) фонд та фонд розвитку, що, зокрема, підтверджено матеріалами справи, підстави для перерахування позивачем до бюджету авансового платежу відсутні.
Доводи контролюючого органу про обов'язковість виплати позивачем дивідендів обґрунтовано відхилено судом апеляційної інстанції, адже статтею 41 Закону України від 19.08.1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» передбачено, що вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства.
До компетенції загальних зборів, відповідно до пункту «д» ч.5 ст. 41 цього Закону (в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 27.04. 2010 року № 2154-VI «Про Державний бюджет України на 2010 рік» (далі - Закон № 2154-VI)), належить, зокрема, затвердження порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків.
Аналогічне за змістом правове регулювання встановлено і пунктами 12, 15 ч. 2 ст. 33 Закону України від 17.09.2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» (в редакції, чинній до внесення змін Законом № 2154-VI), відповідно до яких до виключної компетенції загальних зборів належить розподіл прибутку і збитків товариства, затвердження розміру річних дивідендів.
Нормами Закону України «Про господарські товариства», які були чинними на час прийняття рішення про затвердження результатів діяльності платника податків за 2009 рік (09.04.2010), не передбачено, що розмір дивідендів має становити не менше 30% від чистого прибутку.
Зміни, внесені до наведеного Закону пунктом 11 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону № 2154-VI, згідно з якими виплата дивідендів здійснюється господарським товариством з чистого прибутку у звітному році та/або нерозподіленого прибутку в розмірі не менше 30 відсотків, Рішенням Конституційного Суду України від 30.11.2010 року № 22-рп/2010 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), а тому посилання відповідача на зазначену неконституційну норму Закону не можна визнати обґрунтованим.
Таким чином, оскільки Закон України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» не є спеціальним законом в системі оподаткування, а положення ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства», ст. 15 п. «д» ст. 41 «Про господарські товариства» не можуть змінювати порядок оподаткування, встановлений Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», висновок суду першої інстанції про правомірність прийнятого податкового повідомлення-рішення є помилковим.
За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновку суду апеляційної інстанції та встановлених обставин справи.
З урахуванням викладеного, судом апеляційної інстанції ухвалене обґрунтоване рішення, яке постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не вбачається.
Стаття 220 Кодексу адміністративного судочинства України визначає межі перегляду судом касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Касаційну скаргу Токмацької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Запорізькій області відхилити.
Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2013 року у справі № 2а-0870/4916/11 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий Ю.І.Цвіркун
Судді Л.В.Ланченко
Н.Г.Пилипчук