іменем україни
4 лютого 2015 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,
Лесько А.О., Хопти С.Ф.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 жовтня 2014 року,
У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що їй на праві власності належить 1/6 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку приватизації на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 грудня 1995 року, проте відповідачі, які є співвласниками цієї квартири, не визнають її право власності, перешкоджають у здійсненні права власності, не надають їй правовстановлюючий документ.
Ураховуючи зазначене, позивачка просила з підстав, передбачених ст. 392 ЦК України, визнати за нею право власності на 1/6 спірної квартири.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на
1/6 частину квартири АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка є власником 1/6 частини спірної квартири, проте відповідачі, які є співвласниками цієї квартири, не визнають її право власності, тому порушене право підлягає захисту шляхом визнання за позивачкою права власності на указану частку у порядку ст. 392 ЦК України.
Апеляційний суд погодився з висновки суду першої інстанції. При цьому послався на те, що співвласниками квартири не оспорюється право власності ОСОБА_3 на 1/6 частину спірної квартири, проте ними чиняться перешкоди у доступі до оригіналу правовстановлюючого документа, а саме свідоцтва про право власності від 3 грудня 1995 року, яке було отримано в порядку приватизації, що унеможливлює здійснення нею її права власності. В інший спосіб вона позбавлена можливості реалізувати своє право власності.
Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Судами встановлено, що на праві власності ОСОБА_3, яка змінила прізвище після реєстрації шлюбу на ОСОБА_3, належить 1/6 частину квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 грудня 1995 року, отриманого шляхом приватизації, інша 1/6 частина квартири належить ОСОБА_5, а 4/6 частини квартири належить ОСОБА_4
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Зі змісту ч. 5 ст. 11 ЦК України випливає, що цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Тобто, за вказаною нормою права, на підставі якої суд задовольнив позов, вимога про визнання права власності може бути пред'явлена лише власником спірного майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України.
Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідачка ОСОБА_4 посилалась на те, що право позивачки на 1/6 спірної квартири ніким не оспорюється та підтверджується свідоцтвом про право власності на житло.
У порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України апеляційний суд не перевірив доводів сторін, не дав належної оцінки доказам, зокрема про те, що право позивачки на 1/6 частину квартири підтверджено наданим свідоцтвом про право власності від 13 грудня 1995 року, у якому її прізвище зазначено ОСОБА_3 (а.с.18). При цьому не врахував, що цей документ засвідчує право позивачки на 1/6 частину спірного житлового приміщення, а визнання за ОСОБА_3 права власності ще на 1/6 частину спірного житла, є не що інше, як збільшення належної їй частки, без позбавлення у встановленому законом порядку законного права на цю частку інших співвласників спірної квартири.
Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачений порядок видачі дубліката свідоцтва про право власності.
Ураховуючи, що фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 жовтня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
О.В. Закропивний
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта