"27" січня 2015 р. Справа № 920/1611/14
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В. , суддя Білецька А.М.
при секретарі Полубояриній Н.В.
за участю представників:
прокурора - Омельченко О.С. за дов. № 030961 від 22.12.2014
1-відповідача - не з"явився
2-відповідача - не з"явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Сумської міської ради, м. Суми (вх. №4474 С/3-10) на рішення господарського суду Сумської області від 18 листопада 2014 року по справі №920/1611/14
за позовом: Виконуючого обов'язки прокурора м. Суми, м. Суми
до 1)Сумської міської ради, м. Суми,
2)Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Суми
про визнання договору недійсним,-
Рішенням господарського суду Сумської області від 18.11.2014 по справі №920/1611/14 (суддя В.Л. Котельницька) позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір № 075/12 від 21.05.2012 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди, укладений між Сумською міською радою та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1. Зобов'язано фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 звільнити та повернути у комунальну власність земельну ділянку загальною площею 9 кв.м, розташовану в районі кадетського корпусу у м. Суми відповідно до проектної документації. Стягнуто з Сумської міської ради в доход державного бюджету судовий збір в сумі 2436 грн.
Сумська міська рада з рішенням суду першої інстанції не погодилась, звернулась до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій вважає, що судом при прийнятті оскаржуваного рішення не в повному обсязі з'ясовані обставини, які мають значення для справи, невірно застосовані норми матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати, та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі.
Від заступника прокурора м. Суми до канцелярії Харківського апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (від 15.01.2015 вх.№442), в якому проти доводів викладених в апеляційні скарзі заперечує, вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийняте з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та всебічним дослідженням обставин справи, просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Сумська міська рада в судове засідання 27.01.2015 представника не направила, причини неявки суду невідомі. Про час та місце проведення судового засідання у справі була повідомлена належним чином, про що свідчить наявне в справі повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення від 23.12.2014 (а.с.85).
Фізична особа-підприємць ОСОБА_1 в судове засідання 27.01.2015 року не з'явилася, однак на адресу суду направила клопотання (від 27.01.2015 року вх.№1205), в якому просить відкласти розгляд справи на іншу дату.
Розглянувши вищезазначене клопотання відповідача-2, враховуючи, що діюче законодавство не обмежує сторін певним колом осіб, які можуть представляти їх інтереси в суді, у зв'язку з чим учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідність участь у судовому засіданні іншого представника, колегія суддів вирішила у задоволенні клопотання відповідача-1 про відкладення розгляду справи відмовити
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п. 3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи колегія суддів зазначає, що ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
За висновками суду апеляційної інстанції, незважаючи на те, що відповідач-1 та відповідач-2 своїх представників у судове засідання 27.01.2015 не направили, у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
Перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та докази на їх підтвердження, їх юридичну силу та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, заслухавши у судовому засіданні пояснення прокурора, дослідивши правильність застосування господарським судом Сумської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, рішенням Виконавчого комітету Сумської міської ради «Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд (літніх майданчиків) для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» № 155 від 12.04.2012 надано дозвіл, зокрема, фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1, на розміщення тимчасових споруд (літнього майданчику) для здійснення підприємницької діяльності на прибережній смузі р. Псел, район кадетського корпусу відповідно до проектної документації.
Пунктом 3 вказаного рішення вирішено, що заявнику (ОСОБА_1) в термін, що не перевищує 15 днів з дати прийняття цього рішення, потрібно звернутися до Управління архітектури містобудування Сумської міської ради для укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми.
23.04.2012 між Сумською міською радою (власник - відповідач-1 по справі) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (сервітуарій - відповідач-2 по справі) укладено договір №075/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми, відповідно до пункту 1.1 якого предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений виключно сервітуарію на територію (об'єкт благоустрою) в м.Суми на якій буде розмішуватися та використовуватися для провадження підприємницької діяльності тимчасова споруда (зона відпочинку) площею 9 кв.м.
Відповідно до пункту 1.5 договору сторони встановили, що даний договір не є договором оренди земельної ділянки чи будь-яким іншим договором користування земельною ділянкою.
Пунктом 2.2 договору визначено, що сервітуарій має право на строкове користування територією міської ради терміном на 5 років.
Сторонами погоджено у п.3.1, що за користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності сервітуарій сплачує власнику річну плату в розмірі 12% від грошової (нормативної) оцінки земельної ділянки (території), яка визначається управлінням Держкомзему в м. Суми Сумської області для кожного календарного року.
Після закінчення строку розміщення тимчасової споруди, вказаного в цьому договорі, сервітуріарій про поновлення на новий строк дозволу на її розміщення подає виконавцю підтвердження сплати всієї суми платежів по цьому договору (п.3.10 договору).
На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту підприємець - не був власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.
06.11.2013 головним спеціалістом відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Єрьоміним О.І. - державним інспектором сільського господарства в Сумській області відповідно до вимог ст. 6 і 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», згідно листа прокуратури м. Суми від 01.11.2013 №119-8687 вих.№13 та постанови прокурора м. Суми від 31.10.2013 №2028 про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів, проведена перевірка з питання: додержання вимог земельного законодавства в діяльності Сумської міської ради при прийнятті виконавчим комітетом рішення від 12.04.2012 №155 та укладеного на його виконання договорів сервітуту.
В результаті проведеної перевірки встановлено, що рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради від 12.04.2012 №155 «Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд (літніх майданчиків) для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» надано дозвіл на розміщення тимчасових споруд (літніх майданчиків) для здійснення підприємницької діяльності та оформлено особисті строкові сервітути для розміщення тимчасових споруд ТОВ «Український консалтинговий центр» під розміщення літнього майданчика розташованого в прибережній смузі р. Псел площею 0,0148 га та фізичним особам підприємцям ОСОБА_3 площею 0,0095 га, ОСОБА_4 площею 0,0062 га, ОСОБА_1 площею 0,0009 га під розміщення майданчиків, розташованих в прибережній захисній смузі р. Псел.
За висновком викладеним у акті №187 від 06.11.2013 особисті строкові земельні сервітути для розміщення тимчасових споруд оформлені з порушенням вимог ч.3,4 ст.98 Земельного кодексу України.
У відповідності до наданих повноважень (зокрема п.б ст.6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель») державна інспекція сільського господарства в Сумській області направила на ім'я голови Сумської міської ради 08.11.2013 клопотання щодо усунення порушення вимог земельного законодавства.
В зв'язку з відмовою Сумської міської ради добровільно усунути порушення вимог земельного законодавства (лист Управління містобудування та земельних відносин Сумської міської ради від 12.12.2013 №7101/02.02.02.-14) Державна інспекція сільського господарства в Сумській області звернулася до прокурора м.Суми з клопотанням про подання позову в суд щодо усунення порушення (лист від 16.12.2013 за №5552).
Відповідно до ст.29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Згідно ст. 2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, вказує в позовній заяві орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Відповідно ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» підстав представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загроз порушень інтересів держави. За наявності підстав, передбачених частинам другою - четвертою цієї статті, з метою представництва громадянина або держави прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом звертатися до суду з позовами (заявами, поданнями).
Статтею 20 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що при виявленні порушень закону прокурор у межах своєї компетенції має право звертатися до суду в передбачених законом випадках.
Підставою представництва прокурором в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»).
Офіційним тлумаченням Конституційного Суду України від 08.04.1999 визначено, що під органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України №459/2011 від 13.04.2011 «Про Державну інспекцію сільського, господарства України» є Державна інспекція сільського господарства України.
Разом з тим, статтями 6, 9, 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Положенням про Державну інспекцію сільського господарства, затвердженим Указом Президента України №459/2011 від 13.04.2011, не передбачено повноважень вказаного органу щодо звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору, визнання незаконним рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпоряджень землею, а також звільнення земельних ділянок.
Оскільки органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у земельних відносинах є Державна інспекція сільського господарства України, у якої відсутні повноваження на звернення до господарського суду з відповідним позовом, прокурор звернувся з даним позовом в інтересах держави і в силу приписів статей 2, 29 Господарського процесуального кодексу України набуває статусу позивача по справі.
Крім того, відповідно до пункту 4 рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999 інтереси держави можуть повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
Тобто, зазначений пункт рішення Конституційного Суду України визначив, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося або може відбутися порушення матеріальних чи інших інтересів держави.
Виконуючий обов'язки прокурора м. Суми в інтересах держави звернувся до господарського суду Сумської області з позовом до відповідачів, в якому просить визнати недійсним договір № 075/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, укладений 23.04.2012 між відповідачами, а також зобов'язати другого відповідача звільнити і повернути у комунальну власність земельну ділянку загальною площею 9 кв.м., розташовану на території кадетського корпусу у м. Суми, відповідно до проектної документації.
Суд першої інстанції, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи, надані сторонами по справі докази в їх сукупності, прийшов до висновку, що позовні вимоги в.о прокуратура м. Суми про визнання недійсним договору та зобов'язання відповідача-2 звільнити земельну ділянку площею 9 кв.м. за адресою: район кадетського корпусу у м. Суми є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи, враховуючи підстави та предмет позову, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про задоволення позовних вимог зважаючи на наступні підстави.
З огляду на правові приписи ст.401 Цивільного кодексу України вбачається, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Частиною 1 ст. 404 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Отже, сервітут - це право обмеженого користування чужим майном. Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким способом.
Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі й у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.
В силу ст.98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Види права земельного сервітуту визначає ст.99 Земельного кодексу України, а саме: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, інші земельні сервітути.
Названа стаття визначає й конкретних суб'єктів між якими виникають відносини щодо сервітуту. А саме, частина 1 ст.99 Земельного кодексу України визначає, що вимагати встановлення видів земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок.
Таким чином, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом.
Порядок встановлення земельних сервітутів встановлений ст. 100 Земельного кодексу України. Зокрема, визначена, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Виходячи зі змісту ст.ст.6 та 627 Цивільного кодексу України сторони при укладенні договору є вільними в укладенні такого договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Згідно ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до ч. 1 ст. 61 Земельного кодексу України, прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
Пунктом «г» частини 2 ст. 61 Земельного кодексу України визначено, що будівництво будь - яких споруд (крім гідротехнічних навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів забороняється у прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено проведення державної реєстрації права користування (сервітуту) земельною ділянкою.
У відповідності до аб.2 ч.2 ст. 100 Земельного кодексу України земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
За приписами ч. 1 ст. 19 зазначеного вище Закону, державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід,припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
Статтею 202 Земельного кодексу України встановлено, що державна реєстрація ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
Проте, як свідчать матеріали справи, земельна ділянка надана відповідачу-2 в якості особистого строкового сервітуту, не була створена як об'єкт реєстрації у відповідному порядку, внесення відповідних відомостей органами Держкомзему до Поземельної книги не відбулося.
Тобто, при укладенні договору на встановлення земельного сервітуту сторонами (Сумською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1) не дотримано загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, які встановлені ст.203 Цивільного кодексу України.
Пленум Верховного Суду України в п.7 Постанови від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У відповідності до п. 1, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Крім того, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Зазначені положення ЦК України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарське зобов'язання що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Удаваний правочин, як неправомірний, може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином.
Відповідно до ч.2 ст.235 Цивільного кодексу України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.
За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст.216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Закон не передбачає недійсності удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
Встановлення обставин, передбачених статтею 235 Цивільного кодексу України, не є підставою для визнання недійсним укладеного правочину, а кваліфікує дійсний зміст спірного правочину. Законність дійсно укладеного правочину розглядається відповідно до підстав, вказаних у статтях 203, 215 Цивільного кодексу України.
З огляду на умов договору від 23.04.2012 за №075/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми вбачається, що відповідачу-2 було передано у користування прибережну захисну смугу р. Псел кадетського корпусу площею 9 кв.м.(п.1.2 договору), за користування якої була встановлена визначена плата (п.3.1 договору), з правом розміщення тимчасових споруд (п.1.1 договору).
Тобто, змістом спірного правочину є надання відповідачу-2 у користування земельної ділянки на певний строк за визначену плату, що відповідає змісту договору оренди, викладеному в статті 13 Закону України «Про оренду землі» та статті 792 Цивільного кодексу України, у відповідності до яких договором оренди земельної ділянки є договір, за яким орендодавець зобов'язується за плату передати орендарю земельну ділянку у володіння та користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Зміст договору не залежить від його назви, а назва договору не змінює суті правовідносин сторін, тому положення спірного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди землі.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі", іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності-у користування визначений Земельним кодексом України.
Згідно із абзацом 1 частини 1 статті 1 16 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Відповідно до частини 2 вказаної статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування та в оренду врегульовано статтями 123, 124 Земельного кодексу України.
Відповідно до приписів частини 1 статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; або формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).
Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки. Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коди особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.
Процедура надання земельних ділянок державної та комунальної власності у користування встановлена у частинах 2-11 статті 123 Земельного кодексу України, яка включає необхідність подачі клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування разом із документами, передбаченими цією статтею, розробку проекту відведення земельної ділянки, узгодженого із контролюючими органами, прийняття рішення про надання земельної ділянки у користування.
Відповідно до частин 1 - 3 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. .
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 1 23 цього Кодексу.
Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
За приписами частин 1, 3, 4 статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.
Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.
З викладеного вбачається, що відповідачами не дотримано встановленого порядку передачі земельної ділянки у тимчасове користування, а також оспорюваний договір не містить всіх істотних умов договору оренди землі.
Відповідно до частини 2 статті 15 Закону України "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Згідно із статтею 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до частини 3 статті 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
У пункті 2.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє. При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.
З огляду на встановлені обставини, враховуючи те, що прокурором доведено суду, що спірний договір, який насправді є договором оренди землі, укладено з порушенням встановлених чинним законодавством України вимог, встановлених для договорів оренди землі з огляду на відсутність в ньому всіх істотних умов, необхідних для укладення договору оренди, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог та визнав їх такими, що підлягають задоволенню.
Крім того, колегія суддів відзначає, що згідно частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Рішення Сумської міської ради від 23.12.2009 № 3350-МР «Про затвердження Правил розміщення та утримання тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» було прийнято керуючись, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 26.08.2009 № 982 «Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності», яка згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 548 «Про затвердження Порядку проведення експертизи містобудівної документації», втратила чинність.
На момент укладення відповідачами договору діяв інший Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений наказом від 21.10.2011 № 244 Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/20068, на виконання частини четвертої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 № 3038-VI, яким не передбачено укладання договорів про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди.
На момент укладення оспорюваного договору № 08/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми від 17.05.2012, рішення Сумської міської ради від 23.12.2009 року № 3350-МР «Про затвердження Правил розміщення та утримання тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» та рішення Виконавчого комітету Сумської міської ради від 12.04.2012 № 155 «Про надання дозволів на розміщення тимчасової споруди (літніх майданчиків) для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми», на підставі яких був укладений відповідачами зазначений договір, не відповідали чинному законодавству України.
Частиною 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
На час прийняття Виконавчим комітетом Сумської міської ради рішення від 12.04.2012 № 155 «Про надання дозволів на розміщення тимчасової споруди (літніх майданчиків) для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» та на час укладення відповідачами оспорюваного договору діяв Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011, у відповідності до якого мали діяти сторони (відповідачі) при вирішенні питання щодо розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.
Статтею 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 визначено, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Частиною 4 зазначеної правової норми визначено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Наказом № 244 від 21.10.2011 Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/20068 «Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» на виконання частини 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, що не передбачає укладення договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди.
Таким чином, зміст договору № 075/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми від 23.04.2012 суперечить чинному на час його укладення законодавству України (цивільному законодавству).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для визнавання доводів апелянта, викладених в апеляційній скарзі, переконливими та такими, що спростовують висновки суду першої інстанції.
У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
На підставі викладеного колегія суддів вважає, рішення господарського суду Сумської області від 18 листопада 2014 року по справі №920/1611/14 прийняте при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до норм матеріального та процесуального права та відсутні підстави для його скасування, в зв'язку з чим, апеляційна скарга першого відповідача - Сумської міської ради, не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 22, 85, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Сумської міської ради, м. Суми залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Сумської області від 18 листопада 2014 року по справі №920/1611/14 залишити без змін.
Постанова може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання судовим рішенням апеляційного господарського суду законної сили.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 02 лютого 2015 року.
Головуючий суддя Істоміна О.А.
Суддя Барбашова С.В.
Суддя Білецька А.М.