ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/14291/14 11.12.14
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія Комфортбуд-2"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "КОСАКС ЕНД КО ІНТЕРНЕШНЛ"
про визнання договору удаваним та визнання недійсним
Суддя Стасюк С.В.
Представники сторін:
від позивача не з'явився
від відповідача Селепей Ю.І. (дов. б/н від 30.04.2014 року)
Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 11 грудня 2014 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення у справі.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія Комфортбуд-2" (надалі по тексту - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "КОСАКС ЕНД КО ІНТЕРНЕШНЛ" (надалі по тексту - відповідач) про визнання договору удаваним та визнання недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами Договір поруки № б/н від 25.12.2009 року є удаваним, оскільки його вчинено для приховання договору факторингу, а відповідач не має права здійснювати факторингові послуги. Укладений між сторонами договір мав бути укладений на відплатній основі. Крім того, укладений між сторонами Договір поруки № б/н від 25.12.2009 року не був спрямований на реальне настання правових наслідків за вказаним договором, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.07.2014 року порушено провадження у справі № 910/14291/14 та призначено справу до розгляду на 14.08.2014 року.
14.08.2014 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про відмову від позову та документ на часткове виконання вимог ухвали суду.
У судовому засіданні 14.08.2014 року представник позивача надав документи на часткове виконання вимог ухвали суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.08.2014 року розгляд справи було відкладено на 04.09.2014 року, у зв'язку з необхідністю подання додаткових доказів у справі.
26.08.2014 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення.
04.09.2014 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення.
Розпорядженням В.о. Голови Господарського суду міста Києва від 04.09.2014 року справу № 910/14291/14 передано для розгляду судді Гулевець О.В., у зв'язку з перебуванням судді Стасюка С.В. у відпустці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2014 року суддя Гулевець О.В. прийняла справу № 910/14291/14 до свого провадження, розгляд справи призначено на 09.10.2014 року.
Розпорядженням В.о. Голови Господарського суду міста Києва від 29.09.2014 року справу № 910/14291/14 передано для розгляду судді Стасюку С.В., у зв'язку з його виходом з відпустки.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2014 року суддя Стасюк С.В. прийняв справу № 910/14291/14 до свого провадження, розгляд справи призначено відповідно до ухвали Господарського суду міста Києва від 04.09.2014 року.
08.10.2014 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Представник позивача в судове засідання 09.10.2014 року не з'явився, вимоги ухвали суду від 04.09.2014 року не виконав, про причини своєї неявки суд не повідомив, про дату та час слухання справи повідомлявся належним чином рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2014 року розгляд справи було відкладено на 30.10.2014 року, у зв'язку з неявкою позивача та необхідністю подання додаткових доказів у справі.
Представник позивача в судове засідання 30.10.2014 року не з'явився, вимоги ухвали суду від 09.10.2014 року не виконав, про причини своєї неявки суд не повідомив, про дату та час слухання справи повідомлявся належним чином рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.10.2014 року розгляд справи було відкладено на 20.11.2014 року, у зв'язку з неявкою позивача та необхідністю подання додаткових доказів у справі.
Представник позивача в судове засідання 20.11.2014 року не з'явився, про дату та час слухання справи повідомлявся належним чином рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
Відповідно до статей 69, 77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 20.11.2014 року винесено ухвалу про продовження строку вирішення спору та відкладено розгляд справи на 11.12.2014 року.
Представник позивача в судове засідання 11.12.2014 року не з'явився, про дату та час слухання справи повідомлявся належним чином рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
В судовому засіданні 11.12.2014 року представник відповідача надав усні пояснення по суті спору, відповідно до яких заперечив проти задоволення позову з підстав. наведених у відзиві.
Розглянувши подані сторонами матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд -
25.12.2009 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія Комфортбуд-2" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "КОСАКС ЕНД КО ІНТЕРНЕШНЛ" укладено Договір поруки (надалі по тексту - Договір).
Згідно з пунктом 1 Договору, предметом договору є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Відкритим акціонерним товариством "Енергетичні Технології" його зобов'язань по сплаті кредитору будь-яких сум, що виникають або можуть виникнути згідно з положеннями Договору генерального підряду № 7 на капітальне будівництво "Торгово-розважального центру" в м. Івано-Франківськ, по вул. А. Мельника від 27 березня 2007 року , в т.ч., але не обмежуючись, штрафних санкцій та інших платежів.
Відповідно пункту 2 Договору, поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань в тому ж розмірі, що і боржник.
Згідно з пунктом 4 Договору, у випадку невиконання боржником (відповідачем) зобов'язань боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. При цьому, у випадку забезпечення виконання зобов'язань боржника (відповідача) перед кредитором за договором іншими поруками всі поручителі виступають солідарними боржниками перед кредитором.
Пунктом 5 Договору сторони погодили, що у випадку невиконання боржником (відповідачем) зобов'язань, кредитор направляє поручителю письмову вимогу із зазначенням про факт невиконання зобов'язань. Така вимога вважається отриманою поручителем з моменту відповідної відмітки представника поручителя на ній.
Сторони цим домовилися, що строк дії цього договору становить 5 (п'ять) років (пункт 6 Договору).
У відповідності до пункту 7 Договору, поручитель зобов'язаний виконати зобов'язання, зазначені в письмовій вимозі кредитора, протягом двох календарних днів з моменту направлення вимоги, зазначеної в пункті 5 цього Договору.
До поручителя, який виконав зобов'язання переходять всі права кредитора за такими зобов'язаннями (пункт 8 Договору).
Відповідно до пункту 10 Договору кредитор зобов'язаний у випадку виконання поручителем зобов'язань передати поручителю протягом двох календарних днів з моменту виконання зобов'язань всі документи, що підтверджують обов'язки боржника за зобов'язаннями.
Звертаючись з позовом до суду позивач зазначає про те, що Договір поруки № б/н від 25.12.2009 року є удаваним, оскільки його вчинено для приховання договору факторингу, а відповідач не має права здійснювати факторингові послуги. Укладений між сторонами договір мав бути укладений на відплатній основі. Крім того, укладений між сторонами Договір поруки № б/н від 25.12.2009 року не був спрямований на реальне настання правових наслідків за вказаним договором, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Відповідач проти позову заперечує, посилається на те, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад надання поруки) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, але й юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. Чинним законодавством не зобов'язано поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно. Крім того, статут позивача не містить норм, які передбачають необхідність схвалення договорів поруки загальними зборами учасників.
Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов'язань - способи або види забезпечення виконання зобов'язань.
Нормами статті 546 Цивільного кодексу України, визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, як то передбачено положеннями статті 553 Цивільного кодексу України.
Положеннями частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.
Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачає що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідно до частин 1 та 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до пункту 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
За статтями 6, 627 та 628 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін та погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Суперечність договору положенням чинного законодавства означає врегулювання правовідносин сторін всупереч імперативним нормам законодавства.
Пунктом 8 листа Вищого спеціалізованого суду України №10-1390/0/4-12 від 27.09.2012 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів із зобов'язань, що виникають із договорів" визначено, що аналіз норм чинного законодавства (зокрема пунктів 6, 7 статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 553, 1046 Цивільного кодексу України) дає підстави для висновку про те, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительство), можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Таким чином, Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, поруки, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046 - 1048 Цивільного кодексу України та статей 553-559 Цивільного кодексу України.
Отже, норми чинного законодавства не містять обмежень щодо укладення договору поруки не фінансовою установою, а тому підстав стверджувати про недійсність правочину з вказаної обставини у позивача відсутні.
Суд також вважає хибними твердження позивача щодо відплатності Договору поруки з огляду на нижчевикладене.
Відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
За приписами статті 558 Цивільного кодексу України поручитель має право на оплату послуг, наданих боржникові.
Проте, чинне законодавство не містить імперативних норм щодо зобов'язання поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно на підставі частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Викладена позиція не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (пункт 3 частини 1 статті 3, статті 12 Цивільного кодексу України).
Таким чином, оскільки договір поруки не може бути визнаний недійсним із підстав відплатності або безвідплатності послуг поручителя, то до оспорюваного у вказаній справі договору поруки не можуть бути застосовані наслідки недійсності правочинів.
Згідно визначення договору факторингу встановленого статтею 1077 Цивільного кодексу України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Як вбачається з матеріалів справи, істотні умови, притаманні договору факторингу не відповідають змісту та цілі укладеного між сторонами Договору поруки від 25.12.2009 року.
Зокрема, за оспорюваним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, відсутнім є відступлення право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Твердження представника позивача про те, що Договір поруки від 25.12.2009 року підписано директором позивача з перевищенням повноважень, з посиланням на те, що відповідно до статуту товариства прийняття рішення про укладення правочинів (стосовно нерухомості, активів, залучення коштів, надання гарантій, позик, поруки, оренди, безоплатної передачі майна або відчуження іншим шляхом) належить до повноважень зборів учасників товариства не береться судом до уваги, оскільки в договорі поруки від 25.12.2009 року, укладеного між позивачем та відповідачем, поручителем виступає відповідач, а не позивач.
До того, ж згідно з умовами статуту позивача директор має право без доручення укладати угоди та чинити дії від імені товариства, давати доручення, стосовно господарської діяльності на суму, що не перевищує два статутні капітали товариства, тобто, в даному випадку до шести мільйонів гривень.
Таким чином, судом встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірний договір є удаваним правочином (фактично договором факторингу) та суперечить чинному законодавству України, тому відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним Договору поруки від 25.12.2009 року.
Згідно з частиною 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Таким чином, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору недійсним.
За таких обставин, підстави для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія Комфортбуд-2" із викладених у ньому підстав відсутні.
Відшкодування судових витрат відповідно до статей 44, 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються судом на позивача.
Виходячи з вищенаведеного та керуючись статтями 4, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія Комфортбуд-2" відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 16.12.2014 року
Суддя С.В. Стасюк