20 листопада 2014 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого: Невідомої Т.О.
суддів: Пікуль А.А., Саліхова В.В.
при секретарі: Троц В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Правекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним,
№ апеляційного провадження: №22-ц/796/13667/2014
Головуючий у суді першої інстанції: Батрин О.В. .
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Невідома Т.О.
В серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Правекс-Банк» (далі по тексту - ПАТ «КБ «Правекс-Банк») про визнання кредитного договору недійсним.
В обґрунтування заявленого позову зазначала, що 15 лютого 2005 року між нею та ПАТ «КБ «Правекс-Банк» було укладено договір споживчого кредиту № 726-004/05Р. Відповідно до умов вказаного кредитного договору ПАТ «КБ «Правекс-Банк» надало їй кредит в іноземній валюті в розмірі 37 000 доларів США. Під час укладення договору споживчого кредиту ПАТ «КБ «Правекс-Банк» не попередив її про валютні ризики, які несе позичальник, отримуючи кредит в іноземній валюті, та не надав інформації, щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом, в зв'язку з чим вона не мала можливості надати дійсну оцінку положенням даного договору та наслідкам його укладення. Також зазначає, що умови кредитного договору є дискримінаційними та несправедливими, оскільки договором визначено лише відповідальність споживача за невиконання взятих на себе зобов'язань, натомість відповідальності банку не передбачено.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2014 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги. Зазначає, що під час розгляду справи, судом першої інстанції не було перевірено виконання ПАТ «КБ «Правекс-Банк» вимог щодо своєчасного надання достовірної інформації про послугу, що є предметом договору. Також, зазначає, що судом не було застосовано положення Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» № 15-93 від 1993 року, ст. ст. 3, 13 ЦК України та листа НБУ від 19 січня 2006 року № 18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1, підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав.
Представник ПАТ «КБ «Правекс-Банк» в судове засідання не з'явився, про час та місце апеляційного розгляду справи відповідач повідомлений належним чином, а тому, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за відсутності представника відповідача.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_4, з'ясувавши обставини справи та оговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 15 лютого 2005 року між ПАТ «КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено договір споживчого кредиту № 726-004/05Р, за умовами якого ПАТ «КБ «Правекс-Банк» надало ОСОБА_1 кредит у розмірі 37 000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % річних (а.с.11-13).
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не ґрунтуються на законі.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Так, відповідно до положень ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалася на ст. ст. 11, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», які визначають права споживача в разі придбання ним продукції у кредит, передбачають право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, визначають підстави недійсності умов договорів, що обмежують права споживача та які забороняють нечесну підприємницьку практику.
Разом з тим, в Законі України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору (редакція від 05 грудня 2003 року) були відсутні вищевказані норми.
Натомість, статтею 18 вказаного Закону у відповідній редакції, передбачено право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору.
Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).
Інформація, передбачена пунктом 1 цієї статті, доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до товарів (наслідків робіт, послуг), на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів товарів (робіт, послуг) або в окремих сферах обслуговування.
Частиною 4 зазначеної статті встановлено, що якщо надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар (роботу, послугу) та про виробника (виконавця, продавця) спричинило: придбання товару (роботи, послуги), який не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право розірвати договір і
вимагати відшкодування завданих йому збитків; неможливість використання придбаного товару (роботи, послуги) за призначенням - споживач має право вимагати надання у розумно
короткий, але не більше місяця, термін належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений термін не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків.
Статтею 21 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на момент укладення кредитного договору передбачено, що умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними.
Разом з тим, вказаний Закон у відповідній редакції не передбачав визнання недійсним кредитного договору у разі надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар (роботу, послугу) та про виробника (виконавця, продавця).
Крім того, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому (ст. 217 ЦК України).
Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав про визнання недійсним кредитного договору № 726-004/05Р.
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору, в ньому було чітко зазначено права та зобов'язання ПАТ «КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1, заходи відповідальності, які покладаються на сторін у зв'язку з порушенням зобов'язань. Такі умови договору а також умови щодо валюти кредиту є результатом домовленості сторін та не обмежують права споживача.
Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання позивача на п. 3.9 постанови Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», оскільки кредитний договір укладався сторонами за 2 роки до прийняття вказаної постанови (15 лютого 2005 року), а тому банк не міг виконати вказані положення Постанови Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року.
Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на положення Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» № 15-93 від 1993 року, ст. ст. 3, 13 ЦК України та листа НБУ від 19 січня 2006 року № 18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів».
Крім того, як вбачається зі змісту позовної заяви, порушення відповідачем положень Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» № 15-93 від 1993 року не слугувало підставою заявленого позову.
Всі викладені у апеляційній скарзі обставини проаналізовані судом у сукупності з іншими доказами по справі, висновки суду є повністю мотивованими і підстав для сумніву у їх обґрунтованості не вбачається.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 вересня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили, шляхом подання касаційної скарги до цього суду.
Головуючий: Т.О. Невідома
Судді А.А. Пікуль
В.В. Саліхов