Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції: Гончарук В.П.
№ 22-ц/796/14790/2014 Доповідач: Шебуєва В.А.
03 грудня 2014 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва
в складі: головуючого-судді Шебуєвої В.А.,
суддів Оніщука М.І., Крижанівської Г.В.,
при секретарі Троц В.О.,
розглянувши апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 30 жовтня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа: ОСОБА_2, про визнання недійсним кредитного договору, споживчого договору, відшкодування моральної шкоди та позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1, про визнання недійсними замовлення на проведення робіт,-
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2014 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), третя особа: ОСОБА_2, про визнання недійсним кредитного договору, споживчого договору, відшкодування моральної шкоди та позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1, про визнання недійсними замовлення на проведення робіт.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення. Визнати недійсними договір від 19 лютого 2013 року, укладений між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, кредитний договір № 2002718518 від 19 лютого 2013 року укладений між нею та ПАТ «ОТП Банк»; визнати недійсним страховий договір від 19 лютого 2013 року, укладений між нею та ПАТ «ОТП Банк»; стягнути з відповідачів солідарно на її користь заподіяну моральну шкоду в розмірі 15000,00 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким визнати недійсними її замовлення № 696 від 19 лютого 2013 року та заводське замовлення ЕС-342 на виготовлення ПВХ конструкцій.
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовані неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Суд не дослідив кредитну справу та оспорювані договори, замовлення №696 від 19 лютого 2013 року на виготовлення ПВХ конструкцій, документу про отримання від ОСОБА_2 коштів в сумі 100,00 грн., а також безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. Звертають увагу на те, що при укладенні кредитного договору № 2002718518 від 19 лютого 2013 року, підпис представника ПАТ «ОТП Банк» не був скріплений печаткою ПАТ «ОТП Банк», а заводського замовлення ЕС-342 взагалі не існує. Вважає, що судом було порушено її право на судовий захист, та вимоги ст. ст. 2, 5, 10, 12, 27, 31, 57, 60, 61, 137, 159, 173, 176, 177, 185, 191, 192, 197, 294 ЦПК України.
В апеляційній інстанції ОСОБА_1 та її представник, ОСОБА_2 підтримали апеляційні скарги та просять їх задовольнити.
В судове засідання представники ПАТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна», фізична особа-підприємець ОСОБА_3 не з'явилися, повідомлені про місце і час розгляду справи, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність.
Вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 19 лютого 2013 року ОСОБА_2 було оформлено замовлення № 696 на встановлення ПВХ конструкцій (а. с. 18-19, т. 1).
19 лютого 2013 року між ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 було укладено договір, відповідно до якого фізична особа-підприємець ОСОБА_3 зобов'язалася виготовити і доставити ПВХ конструкції на балкон, вартістю 9179,00 грн., а ОСОБА_1 зобов'язалася оплатити та прийняти готові вироби і роботу згідно умов цього договору (а. с. 8, т .1).
Перед укладанням договору були зроблені відповідні заміри.
Також, 19 лютого 2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту №2002718518. Відповідно до умов даного договору банк надав ОСОБА_1 кредит на загальну суму 11257,96 грн., з них: на придбання товару у фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 в сумі 9079,00 грн., на придбання послуг із страхування у ПрАТ «СК «СК Арсенал страхування», від імені якої на підставі договору доручення діє ПАТ «ОТП Банк» в сумі 2178,96 грн., строком на 24 місяців, а позичальник зобов'язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, інші платежі, визначені даним договором та додатком №1 «Графік платежів», що є його невід'ємною частиною.(а. с. 9, т. 9-13).
Того ж дня між ОСОБА_1 та ПрАТ «СК «СК Арсенал страхування» було укладено договір страхування від нещасних випадків №20/01/НОМЕР_1 (а. с. 15-16, т. 1).
На підставі договору факторингу № 18/12/2013 від 18 грудня 2013 року ПАТ «ОТП Банк» передало право вимоги до позичальника, що випливають із умов кредитного договору № 2002718518 від 19 лютого 2013 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
В червні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнень просила визнати недійсними договір від 19 лютого 2013 року, укладений між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, кредитний договір №2002718518 від 19 лютого 2013 року, укладений між нею та ПАТ «ОТП Банк», договір страхування від нещасних випадків №20/01/НОМЕР_1 від 19 лютого 2013 року, а також стягнути з відповідачів фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, ПАТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна» солідарно на її користь 9000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 19 лютого 2013 року працівником фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 було запропоновано її матері ОСОБА_2 встановлення ПВХ конструкцій на балкон з 20% знижкою. Погодившись з умовами, її мати надала згоду на приїзд робітників для заміру балкону. Приблизно о 17 год. того ж дня матір зателефонувала їй та попросила приїхати до офісу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_1. Зі слів матері їй відмовили в укладанні договору на придбання ПВХ конструкцій через похилий вік та запропонували викликати когось з родичів для укладання кредитного договору. Приблизно о 17 год. 35 хв. 19 лютого 2013 року вона приїхала до офісу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, де їй було запропоновано підписати договір кредиту для придбання ПВХ конструкцій. При оформленні кредиту та договору страхування на неї чинився психологічний тиск зі сторони робітників фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 та ПАТ «ОТП Банк», вона не мала достатньо часу для ознайомлення з умовами договорів і таким чином ввели її в оману, позбавивши права вільно обирати банк для кредитування та примусивши підписати договори. На наступний день вона в повному обсязі ознайомилась з підписаними договорами та дійшла висновку, що працівники банку ввели її в оману. Зрозумівши, що згідно графіку повинна має сплатити не 9079 грн., а 18013 грн. кредиту, вона прийняла рішення про розірвання договорів та відправила СМС-повідомлення на вказані в рекламі телефони фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 Також з відповідною заявою вона звернулась до ПАТ «ОТП Банк», де їй запропонували зробити платіж у відділення ПАТ «ОТП Банк» у розмірі 22 грн. та занести заяву до офісу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 В офісі фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 категорично відмовились прийняти та зареєструвати її заяву про скасування договору, пояснивши тим, що у них немає книги для реєстрації вхідної кореспонденції. Наголошує на тому, що укладений нею з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 договір не був підписаний особисто останньою. При укладанні кредитного договору використовувалось факсиміле відповідальної особи та була зменшена печатка банку, що суперечить ст. 207 ЦК України.
В ході судового розгляду третя особа ОСОБА_2 звернулась самостійними вимогами, просила визнати недійсними замовлення № 696 від 19 лютого 2013 року на виготовлення ПВХ конструкцій, замовлення ЕС-342, укладений між ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 договір від 19 лютого 2013 року, а також кредитний договір № 2002718518 від 19 лютого 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ОТП Банк».
В обґрунтування заявлених вимог зазначила, що вона є замовником ПВХ конструкцій згідно замовлення № 696 від 19 лютого 2013 року. Оскільки в укладенні договору на виготовлення вікон їй було відмовлено, вона вважала, що вказане замовлення було скасоване. Як було з'ясовано пізніше, її замовлення було використане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 при укладенні договору з її дочкою ОСОБА_1. Таким чином, при укладанні замовлення № 696 від 19 лютого 2013 року до неї було застосовано нечесну підприємницьку практику, а тому вказане замовлення є недійсним згідно з ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно, слід визнати недійсними і замовлення ЕС-342, укладений між ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 договір від 19 лютого 2013 року, а також кредитний договір № 2002718518 від 19 лютого 2013 року.
З'ясувавши обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1, ч. 3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Частиною 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено заборону нечесної підприємницької практики. Згідно ч. 1 вказаної статті нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
За змістом ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика вважається такою, що вводить споживача в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б.
Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться: 1) час, характер та повторюваність пропозицій щодо придбання продукції; 2) вживання образливих або загрозливих висловів;3) використання тяжкої для споживача обставини, про яку продавцю або виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача; 4) встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання;5) загроза здійснити незаконні або неправомірні дії (ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, оспорювані договори були укладені ОСОБА_1 під впливом обману чи психологічного тиску з боку працівників фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 і ПАТ «ОТП Банк», або застосування іншого впливу, що вплинуло на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції та укладення договору. Також позивачі не довели суду, що оспорювані договори було укладено з використання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, ПАТ «ОТП Банк» примусу, докучання або неналежного впливу.
Суд першої інстанції повно встановив обставини по справі, дав належну оцінку доказам і дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, в травні 2013 року Державною інспекцією України з питань захисту прав споживачів було проведено перевірку щодо дотримання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 законодавства про захист прав споживачів. Підставою для проведення перевірки слугувало звернення ОСОБА_1. Згідно з додатками № 1 та №5 до Акта перевірки №000781 від 14 травня 2013 року під час проведення перевірки порушень, які б давали підстави для визнання оспорюванних договорів недійсними, встановлено не було (а. с. 55-56, т. 1; 27-34, т. 2).
Посилання ОСОБА_1 на те, що договір від 19 лютого 2013 року був підписаний не фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, а іншою особою, при укладенні кредитного договору № 2002718518 від 19 лютого 2013 року, підпис представника ПАТ «ОТП Банк» не був скріплений печаткою не відповідають матеріалами справи.
Колегія суддів також погоджується з висновками суду про відсутність підстав для визнання недійсними замовлення № 696 від 19 лютого 2013 року, замовлення ЕС-342.
Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Пунктом 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України як один із способів захисту цивільних прав та інтересів визначено визнання недійсним правочину.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Разом з тим, замовлення № 696 від 19 лютого 2013 року, замовлення ЕС-342 не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України.
Колегія суддів відхиляє посилання апелянтів на порушення судом вимог ст. ст. 2, 5, 10, 12, 27, 31, 57, 60, 61, 137, 159, 173, 176, 177, 185, 191, 192, 197, 294 ЦПК України.
Доводи апеляційних скарг не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, , а тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилити, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з часу проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді