26 листопада 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Дьоміної О.О.,
суддів: Дем'яносова М.В., Ступак О.В.,
Коротуна В.М., Штелик С.П.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Комунальне підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», про визнання права власності на будинок та виділ майна в натурі та за зустрічним позовом Голосіївської районної ради у м. Києві до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, її правонаступників - ОСОБА_6 та ОСОБА_7, ОСОБА_8, Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», про припинення права власності та скасування реєстрації права власності, за касаційними скаргами ОСОБА_8 та ОСОБА_3 в особі її представника - ОСОБА_9, на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року,
У 2007 році ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», про визнання права власності на будинок та виділ майна в натурі, посилаючись на те, що вона зі своїми трьома дітьми: ОСОБА_10, 1964 року народження, ОСОБА_11, 1961 року гародження та ОСОБА_12, 1983 року народження проживають у будинку АДРЕСА_1, за місцем проживання її колишнього чоловіка ОСОБА_13, який номер у 1996 році.
Вказаний будинок має загальну площу 79,5 кв. м, житлову площу 45,8 кв. м, та належав на праві приватної власності матерії її чоловіка ОСОБА_14 на підставі посвідчення на право власності, виданого Київським окркомхозом 17 вересня 1927 року № 3046.
Після смерті ОСОБА_14 ОСОБА_13 фактично прийняв спадщину, оскільки проживав у вказаному будинку з нею та своїми дітьми, однак у нотаріальну контору своєчасно не звернувся та документів про право власності не отримав.
Оскільки вона з 1961 року добросовісно володіє і продовжує відкрито безперервно володіти нерухомим майном, а саме будинком АДРЕСА_1, за згоди попередніх власників (матері чоловіка та самого чоловіка) понад 46 років, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 344 ЦК України набула право власності на цей будинок за набувальною давністю.
Посилалася на те, що на підставі свідоцтва про право власності від 17 вересня 1927 року № 3046 власниками будівель були ОСОБА_14 та її сестра ОСОБА_15, тому що дане домоволодіння складається відповідно до технічного паспорта з двох окремих домоволодінь під літерою «А» та літерою «Б». Спадкоємцем ОСОБА_15 є відповідач. Вказувала, що між співвласниками ОСОБА_13 та ОСОБА_15 склався певний порядок користування та володіння вказаними будівлями.
Просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на будинок АДРЕСА_1, встановити факт поділу в натурі домоволодіння під літерою «Б», загальною площею 79,5 кв. м, житловою площею 45,8 кв. м, як будинок АДРЕСА_1 за нею та зобов'язати КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» зареєструвати право власності на будинок АДРЕСА_1 за нею.
ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, який просив залишити без розгляду.
Голосіївська районна рада у м. Києві звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, її правонаступників - ОСОБА_6 та ОСОБА_7, ОСОБА_8, КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», про припинення права власності, та скасування реєстрації права власності посилаючись на те, що предмет спору, а саме житловий будинок АДРЕСА_2, було зруйновано більше ніж 15 років тому. Руїни будинку не є житловим будинком, придатним для проживання, крім цього в ньому фактично ніхто не проживає.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25 січня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Зустрічний позов Голосіївської районної ради у м. Києві задоволено частково.
Припинено право власності S на частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, за ОСОБА_17
Припинено право власності на Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_8
Припинено право власності на 9/20 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_5
Зобов'язано КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» скасувати право власності на S частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, за ОСОБА_17, на Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_8, на 9/20 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_5
Позовні вимоги ОСОБА_4 залишено без розгляду.
У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольнити її вимоги, викладені у скарзі, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_9, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам судові рішення не відповідають.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, указував на те, що після смерті ОСОБА_17 у 1961 році, у зв'язку з тим, що ні один із її спадкоємців не прийняв спадщину, спадкове майно, а саме, S частину будинку АДРЕСА_2, що належало ОСОБА_17, перейшло до держави.
Однак з таким висновком повністю погодитися не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.
Правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, тобто на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року (п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
На підставі наведеної норми право власності набувається давнісним володільцем на майно, яке належить на праві власності іншій особі, а також на безхазяйну річ.
Відповідачем за таким позовом та особою, яка може оспорювати добросовісність і відкритість володіння майном давнісним володільцем, є попередній власник майна або його правонаступник. У разі, якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Установлено, що згідно з посвідченням на право власності, виданим Київським окрколгоспом 17 вересня 1927 року № 3046 ОСОБА_17 та ОСОБА_15 належало по половині будинку АДРЕСА_2.
Відповідно до листа Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності об'єкти нерухомого майна від 17 травня 2007 pоку, станом на 16 травня 2007 року згідно з даними книг реєстрації бюро, будинки АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 на праві власності зареєстровано за ОСОБА_14 - S частини, ОСОБА_16 - 1/6 частини, ОСОБА_4 - 2/6 частини.
Згідно з довідкою Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 30 січня 2007 pоку № 2997, будинок АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрований.
Відповідно до довідки П'ятої київської державної нотаріальної контори від 15 грудня 2010 року спадкової справи після ОСОБА_17, яка померла у 1961 році, не заводилося.
Відповідно до довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 25 травня 2010 року первинна реєстрація права власності на житловий приватний будинок АДРЕСА_1 була проведена за ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 травня 2007 року, яке було скасовано.
07 лютого 2008 року ОСОБА_3. на підставі договорів купівлі-продажу продала 1/20 частини цього будинку ОСОБА_8 та 9/20 частини - ОСОБА_5
Отже, володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Згідно з п. 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:
- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;
- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;
- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).
Однак у порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України суди на вказане уваги не звернули, вказуючи про те, що матеріали справи не містять будь-яких доказів, що ОСОБА_3 заволоділа спірним майном на підставі договору з його власником - ОСОБА_17, не вказали, якими нормами права передбачено укладання договору з власником як підставу набуття права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, а саме будинок.
Вказуючи про те, що все, що належало ОСОБА_17 перейшло до держави, суд не вказав, чим це підтверджується, оскільки для цього існує певна процедура доказів, яку матеріали справи не містять, будинок після смерті ОСОБА_13 успадкований не був, відумерлою спадщина не визнавалась, про відсутність підстав набуття права власності позивач не знала та не могла знати, оскільки вселилася до будинку як невістка ОСОБА_17 та дружина ОСОБА_13
Крім цього судами слід звернути увагу на те, що ОСОБА_3. на підставі договорів купівлі-продажу продано частини цього будинку ОСОБА_8 та ОСОБА_5, вказані договори є чинними.
Задовольняючи частково позовні вимоги Голосіївської районної ради у м. Києві, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходів із того, що будинок знищено, а тому з урахуванням положень п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності на нього підлягає припиненню.
Проте з такими висновками судів також погодитися не можна з огляду на наступне.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.
Згідно із ст. 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.
Внаслідок знищення майна воно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність.
Установлено, що згідно з актом обстеження земельної ділянки АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва Головного управління земельних ресурсів КМДА від 04 березня 2010 року встановлено, що на зазначеній території знаходиться напівзруйнована споруда, земельна ділянка в захаращеному стані без ознак її фактичного використання.
Відповідно до даних, які містяться в акті від 27 травня 2008 року, складеного комісією за участю представників ХК «Київміськбуд», а також мешканців будинків АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, під час обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3, виявлено будинок, який непридатний для проживання та територію, яка завалена негабаритним сміттям та бур'янами; зі слів сусідів встановлено, що протягом 15 років на території АДРЕСА_1 ніхто не проживає, електроенергія відключена у 1991 року.
Отже, вирішуючи спір, суди на вказане уваги не звернули.
Вказуючи про те, що технічний план на будинок, долучений до матеріалів справи позивачем, було складено у 1994 році, не спростовує висновків суду про відсутність фактичного користування будинком, не вказав чим передбачено зв'язок між користуванням будинком та припиненням права власності на нього.
Крім цього судами припинено право власності на будинок за особами, які на момент ухвалення рішення є померлими.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).
Вирішуючи спір, суд на вказане уваги не звернув, не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін; у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню; доводи сторін суд належним чином не перевірив та не навів факти, які б спростували ці доводи, та, взявши до уваги лише пояснення та докази, надані районною радою, дійшов передчасного висновку про часткове задоволення заявлених позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, та прийшов до передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційні скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_3 в особі її представника ОСОБА_9 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.О. Дьоміна
Судді: М.В. Дем'яносов
В.М. Коротун
О.В. Ступак
С.П. Штелик