Ухвала
23 липня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.
суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Українська інноваційна страхова компанія «Інвествервіс» про стягнення заробітної плати, грошової компенсації та середнього заробітку за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 6 березня 2014 року,
встановила:
У серпні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив стягнути на свою користь з відповідача заборгованість по виплаті заробітної плати станом на 30 листопада 2011 року у розмірі 21 191 грн 09 коп., компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 16 тис. грн, середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з грудня 2011 року по жовтень 2013 року у розмірі 94 248 грн 71 коп. та витрати на оплату правової допомоги адвоката у розмірі 4 тис. грн.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що наказом від 8 червня 2011 року він був прийнятий на роботу в ПрАТ «УІСК «Інвестсервіс» на посаду керуючого Ужгородським агентством. Наказом від 4 листопада 2011 року він був звільнений з роботи за власним бажанням з 30 листопада 2011 року. В листі Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Києва від 30 вересня 2013 року зазначено, що йому було нараховано заробітну плату за період з 8 червня 2011 року по 30 вересня 2011 року включно. За даний період єдиний соціальний внесок відповідачем сплачено в повному обсязі. Натомість, за період з 1 жовтня 2011 року по 4 листопада 2011 року відповідач звітність не подав. Крім того, з індивідуальної відомості про застраховану особу від 9 жовтня 2013 року, наданої Управлінням Пенсійного фонду України в м. Ужгороді Закарпатської області, слідує, що відповідач дійсно нараховував йому заробітну плату лише до жовтня 2011 року. Його середньомісячний заробіток за останні два календарні місяці роботи (за серпень - вересень 2011 року) становить 4 097 грн 77 коп. Між тим, оскільки з липня 2011 року відповідач нараховував, але не виплачував заробітну плату, і згадана вище відомість містить дані про розмір такої зарплати за період лише до жовтня 2011 року, розмір заборгованості відповідача по виплаті позивачеві заробітної плати підлягає коригуванню. Водночас, розмір заробітної плати за період з жовтня по листопад 2011 року слід нараховувати, виходячи також з середньомісячного заробітку за останні два календарні місяці роботи. На його думку, загальний розмір заборгованості відповідача по виплаті йому заробітної плати станом на 30 листопада 2011 року становить 21 191 грн 09 коп. Зазначав, що п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» передбачено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 6 березня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ПАТ Українська інноваційна страхова компанія «Інвествервіс» на користь ОСОБА_1 21 191 грн 09 коп. належної йому заробітної плати.
Вирішено питання по сплаті судового збору.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення у частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Вищевказані судові рішення в частині задоволення позовних вимог не оскаржуються, а тому відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України не переглядаються судом касаційної інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив із того, що позовні вимоги щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримку розрахунку у відповідності до ч. 2 ст. 117 КЗпП України та компенсації за невикористану відпустку не підлягають задоволенню, оскільки вони є необґрунтованими та заявлені з пропуском тримісячного строку, передбаченого законом для звернення з вказаними позовними вимогами.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, при цьому зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом з пропуском тримісячного строку без поважних причин, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Проте повністю з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України передбачено, що за наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене у частині першій відшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, а в разі вирішення спору частково, розмір відшкодування визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 був звільнений з роботи 30 листопада 2011 року та отримав трудову книжку, натомість роботодавцем вимоги ст. 116 КЗпП України не виконані.
Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" суд, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Таке ж роз'яснення цієї норми права, крім наведеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, надав і Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статтей 117, 237-1 цього Кодексу.
У ст. 233 КзПП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того, що позивач був звільнений з роботи 30 листопада 2011 року, а до суду звернувся 9 серпня 2013 року, відтак, ним пропущено строк для звернення до суду з вимогою в порядку ст. 117 КЗпП України.
Разом із тим, у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" судам роз'яснено, що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.
Відповідно до п. 2.2 Рішення Конституційного суду від 22 лютого 2012 року по справі №1-5/2012, 4-рп/2012 звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Апеляційний суд, в порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України, погодившись з висновкому суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації за невикористану відпустку, зазначені вимоги законодавства до уваги не взяв, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та не врахував наявність вини відповідача щодо невиплати належних позивачу сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України.
Апеляційний суд фактично послався на обставини та мотиви, які ґрунтуються на припущеннях, що заборонено в силу ст. 60 ЦПК України.
За таких обставин ухвала суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації за невикористану відпустку не може бути визнана законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 6 березня 2014 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації за невикористану відпустку скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Д.Д. Луспеник
Судді: А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська
В.А. Черненко