15 травня 2014 року м. Київ К/9991/29924/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Суддів:Черпіцької Л.Т.
Розваляєвої Т.С.
Маслія В.І.
провівши попередній розгляд адміністративної справи за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі та Ізмаїльському районі Одеської області на постанову Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 січня 2012 року у справі №2а-323/10 за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі та Ізмаїльському районі Одеської області про визнання неправомірною відмову, -
ОСОБА_4 звернулась з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі та Ізмаїльському районі Одеської області про визнання неправомірною відмови у призначенні пенсії та зобов'язання призначити пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу».
В обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що період її роботи в Ізмаїльській ОДПІ підпадає під визначення ст. 1 Закону України «Про державну службу», внаслідок чого стаж роботи з 29.06.1990р. по 20.09.1999р., мав бути зарахований до стажу державної служби, що в свою чергу дає їй право на отримання пенсії державного службовця.
Постановою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 липня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 січня 2012 року, позов задоволено. Визнано противоправною відмову Управління Пенсійного Фонду України в м. Ізмаїлі Одеської області в призначенні ОСОБА_4 пенсії державного службовця. Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі Одеської області призначити ОСОБА_4 пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу» з 06 жовтня 2009 року.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі та Ізмаїльському районі Одеської області звернулось з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 має загальний трудовий стаж 37 років 4 місяців 26 днів, з яких більше 20 років - стаж державної служби.
Згідно записів трудової книжки, в період з 07.08.1975р. по 29.06.1990р. працювала у державних установах, а саме: в районному фінансовому відділі з 07.08.1975 р. по 29.06.1978 р., з 04.04.1986 р. по 09.01.1990 р. старшим податковим ревізором - інспектором та у міському фінансовому відділі з 29.06.1978 р. по 04.04.1986 р., з 09.01.1990 р. по 29.06.1990 р. ревізором - інспектором І категорії.
22.10.1992 р. за результатами атестації позивачу було присвоєно персональне звання «радник податкової служби 3 рангу», а 10.06.1994 року прийняла присягу державного службовця.
Позивач звернулась до Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі та Ізмаїльському районі Одеської області з заявою про призначення пенсії державного службовця, однак листом від 06.10.2009 р. № 121/Г-5 відповідач відмовив ОСОБА_4 в призначенні пенсії з тих підстав, що період її роботи в Ізмаїльській ОДПІ на посадах начальника відділу обліку та звітності, радника податкової служби не відноситься до стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що ОСОБА_4 приймалась присяга державного службовця, подавалися декларації про доходи, проводилась атестація та встановлювались обмеження яких вона дотримувалась як державний службовець. Крім того, відповідно до постанови КМУ №283 від 03.05.1994 р. робота на займаних позивачем посадах віднесена до тих видів роботи (служби), яка зараховується до стажу державної служби.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів з огляду на наступне.
Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначає Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-XII.
Відповідно до статті 1 цього Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
Відповідно до частини другої статті 9 зазначеного Закону регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України. Із наведеної норми вбачається, що правове становище державних службовців, які працюють в апараті інших органів, може регулюватися іншими спеціальними законами. При цьому Закон № 3723-XII застосовується до таких службовців в частині, яка не врегульована спеціальним законом.
Спеціальним законом, що визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності, є Закон України від 4 грудня 1990 року № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Згідно з частиною першою статті 4 цього Закону Державна податкова адміністрація України, якій за змістом частин другої, третьої цієї статті підпорядковані державні податкові адміністрації в областях, а їм, у свою чергу, - відповідні державні податкові інспекції, є центральним органом виконавчої влади та відповідно до Положення про Державну податкову адміністрацію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2007 року № 778 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), забезпечує реалізацію єдиної державної податкової політики, державної політики у сфері контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, здійснює міжгалузеву координацію у цій сфері та здійснює свої повноваження, зокрема, через державні податкові інспекції.
Посадовою особою органу державної податкової служби за правилами частини першої статті 15 Закону № 509-XII може бути особа, яка має освіту за фахом та відповідає кваліфікаційним вимогам, установленим Державною податковою адміністрацією України. Посадові особи органів державної податкової служби підлягають атестації, після якої таким особам присвоюються спеціальні звання (частини п'ята, шоста статті 15 цього Закону).
Зазначеною статтею Закону № 509-XII також установлено умови, за яких особи не можуть бути службовцями податкових органів, які кореспондуються із вимогами статей 5, 12 Закону № 3723-XII щодо обмежень, пов'язаних із прийняттям на державну службу та її проходженням.
Статтею 6 цього Закону визначено, що видатки на утримання органів державної податкової служби визначаються Кабінетом Міністрів України і фінансуються з державного бюджету.
Таким чином, посадові особи державної податкової служби, яким за наслідками атестації присвоєно спеціальні звання, займають посади в державних органах щодо практичного виконання завдань і функцій держави (зокрема у сфері податкової політики), одержують заробітну плату за рахунок державного бюджету, а отже перебувають на державній службі та є державними службовцями.
Із наведеним узгоджується те, що, як установили суди у цій справі, ОСОБА_4, якій у 1992 році присвоєно персональне звання - радник податкової служби III рангу, в червні 1994 року відповідно до статті 17 Закону № 3723-XII прийняла Присягу державного службовця.
Законом № 509-XII не врегульовано питання пенсійного забезпечення посадових осіб державної податкової служби, яким присвоєно спеціальні звання, тому при вирішенні таких питань підлягають застосуванню положення Закону № 3723-XII, зокрема стаття 37, за правилами якої на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 цього Закону, у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Абзацами другим та третім пункту другого Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1994 року № 283, передбачено, що до стажу державної служби зараховується робота (служба) на посадах керівних працівників і спеціалістів в апараті державної податкової та контрольно-ревізійної служби, а також на посадах суддів, слідчих, прокурорів, інших службових осіб, яким присвоєно персональні звання.
Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що посадові особи державної податкової служби, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом, а тому період проходження такої служби в податкових органах має зараховуватися до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII.
Отже, і період державної служби позивача в податкових органах у спеціальному званні - радник податкової служби III рангу зараховується до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII.
Крім того, посилання скаржника на розпорядження Кабінету Міністрів України № 503-р від 12.09.1997 р. як на підставу для відмови у зарахуванні до стажу державної служби періоду служби у податкових органах посадових осіб, які мають спеціальне звання, не заслуговують на увагу, оскільки зазначений акт виданий для врегулювання правового статусу працівників цих органів, що не мають спеціальних звань, та не змінює правового статусу посадових осіб податкових органів, які такі звання мають.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 08 жовтня 2013 року (справа № 21-275а13) та 22 жовтня 2013 року (справа № 21-340а13).
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій повно і правильно встановлені фактичні обставини справи, характер правовідносин сторін і вірно застосовані до них норми матеріального права.
Згідно із ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України
Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Ізмаїлі та Ізмаїльському районі Одеської області відхилити, а постанову Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 січня 2012 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута в порядку ст.ст. 235-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: