15 травня 2014 року м. Київ К/9991/50842/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Головуючої: Гончар Л.Я.,
Суддів: Конюшка К.В.,
Чумаченко Т.А.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою державного підприємства "Одеська залізниця" на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2012 року у справі за позовом Знам'янського міськрайонного центру зайнятості до Державного підприємства "Одеська залізниця" про стягнення коштів,
Знам'янський міськрайонний центр зайнятості звернувся до суду з позовом до державного підприємства "Одеська залізниця" про стягнення витрат на підвищення кваліфікації ОСОБА_2 в сумі 587,90 грн.
Позовні вимоги мотивовано відсутністю факту добровільної сплати коштів, витрачених центром зайнятості на підвищення кваліфікації ОСОБА_2, звільненої з підприємства відповідача на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку із скороченням штату.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2012 року, позов задоволено: стягнуто з Одеської залізниці на користь Знам'янського міськрайонного центру зайнятості витрати на підвищення кваліфікації ОСОБА_2 в сумі 587,90 грн.
У поданій касаційній скарзі державне підприємство "Одеська залізниця" з посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 14.11.2008 пасажирський вокзал м. Знам'янка надав центру зайнятості звіт про фактичне вивільнення працівників форми 4-ПН, відповідно до якого ОСОБА_2 11.11.2008 була звільнена з посади начальника цеху (пасажирський вокзал Знам'янка) на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
08.06.2010 ОСОБА_2 зареєстрована у центрі зайнятості як така, що шукає роботу. Статус безробітної поновлено на підставі Порядку реєстрацій, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу і безробітних.
15.06.2010 з ОСОБА_2 укладено договір №110710061500251 на підвищення кваліфікації в КЗ Навчально-науковий педагогічний комплекс за спеціальністю «бухгалтерський облік», з метою сприяння подальшому працевлаштуванню.
06.07.2010 ОСОБА_2 була працевлаштована до приватного підприємця ОСОБА_3 - бухгалтером.
01.12.2010 директором центру зайнятості на виконання вимог абзацу 2 пункту 4 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення» видано наказ №101201/1 про повернення коштів у розмірі 587,90 грн., який направлено відповідачу для погашення.
У зв'язку з тим, що відповідач в добровільному порядку не повернув кошти центру зайнятості, Знам'янський міськрайонний центр зайнятості звернувся до суду з позовом про стягнення зазначених коштів у судовому порядку.
Задовольняючи позов суд, першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з доведеності з боку позивача наявності підстав для примусового стягнення з державного підприємства "Одеська залізниця" витрат, понесених центром зайнятості, на підвищення кваліфікації ОСОБА_2
Колегія суддів, виходячи з меж касаційного перегляду, встановлених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.
Частиною 1 статті 6 Закону України «Про зайнятість населення» (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги мають застраховані особи.
Згідно з частиною 2 статті 2 цього Закону у разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію.
Відповідно до абзацу 6 пункту 1, абзацу 8 пункту 2 статті 19 Закону України «Про зайнятість населення» державна служба зайнятості організує при потребі професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання; має право оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення.
Статтею 24 зазначеного Закону визначено випадки, коли може провадитись професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як такі, що шукають роботу, безробітних.
Згідно з частинами 1, 2 статті 24 Закону України «Про зайнятість населення» (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин) професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як такі, що шукають роботу, безробітних, може провадитись у випадках:
неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації;
необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина;
втрати здатності виконання роботи за попередньою професією;
необхідності підібрати підходящу роботу інваліду, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, відповідно до рекомендацій МСЕК, наявної кваліфікації та з урахуванням його побажань;
пошуку роботи вперше і відсутності професії (спеціальності).
Професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка громадян організується державною службою зайнятості за її направленням у навчальних закладах, на підприємствах, в установах і організаціях (незалежно від їх підпорядкованості) згідно з укладеними договорами або у спеціально створюваних для цього навчальних закладах державної служби зайнятості за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Відповідно до абзацу 2 частини 4 статті 26 цього Закону якщо протягом двох років, які передують вивільненню, працівник не мав можливості підвищити свою кваліфікацію чи одержати суміжну професію за попереднім місцем роботи, і якщо при працевлаштуванні йому необхідно підвищити кваліфікацію або пройти професійну перепідготовку, то витрати на ці заходи проводяться за рахунок підприємства, установи, організації, з яких вивільнено працівника.
Таким чином, підставою для направлення безробітного для підвищення кваліфікації є необхідність такого підвищення, що зумовлена декількома факторами, зокрема, відсутністю підвищення кваліфікації, необхідністю професійної перепідготовки та неможливістю надання підходящої роботи без її проведення.
Враховуючи, що у Центу зайнятості не було можливості надати ОСОБА_2 підходящу роботу без її направлення для підвищення кваліфікації, та враховуючи, що на залізниці вона працювала не за спеціальністю економіста, а на посаді начальника цеху харчування протягом двох років перед звільненням, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для відшкодування відповідачем витрат, понесених центром зайнятості на підвищення кваліфікації робітника, у зв'язку з чим вказує на обґрунтованість позиції судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Правова оцінка встановлених обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій дана вірно, порушень норм матеріального чи процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не допущено.
Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 160, 167, 220, 220-1, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ,-
Касаційну скаргу державного підприємства "Одеська залізниця" відхилити, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2012 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута в порядку ст.ст.235-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: