23 квітня 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Хопти С.Ф.,
суддів: Закропивного О.В., Лесько А.О.
Червинської М.Є., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: Орган опіки та піклування Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, Димерської селищної ради Вишгородського району Київської області, третя особа: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на житловий будинок; за зустрічним позовом Димерської селищної ради Вишгородського району Київської області до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання спадщини відумерлою та визнання права власності на житловий будинок за територіальною громадою, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8, на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року та за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_9, на рішення апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року,
У травні 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду із указаним позовом, у якому з урахуванням уточнень просила визнати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням будинку АДРЕСА_2; усунути ОСОБА_3 перешкоди у здійснені права власності шляхом виселення відповідачів із житлового будинку; визнати недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯА № 583278, виданий ОСОБА_4, та припинити її право власності на земельну ділянку.
В обґрунтування заявленого позову ОСОБА_3 посилалася на те, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 березня 2012 року їй належить на праві власності житловий будинок АДРЕСА_2, у якому без відповідної правової підстави проживають ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, що перешкоджають їй в реалізації права власності щодо успадкованого майна. Окрім того, ОСОБА_4 оформила право власності на земельну ділянку площею 0,0640 га, на якій розташований належний ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_2, на підставі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 березня 2005 року, яке було скасовано у 2010 році.
У липні 2012 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, у якому просила з урахуванням уточнень визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом та визнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_2.
Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона та покійна ОСОБА_14, яка придбала спірний будинок, з 2004 року постійно проживали у ньому, і вона доглядала за покійною та за її будинком. Рішенням Вишгородського районного суду від 31 березня 2005 року встановлено факт укладення договору довічного утримання та визнано за нею право власності на житловий будинок за даною адресою; впродовж 2004-2010 років нею за власний кошт було проведено капітальний ремонт будинку, однак рішенням виконавчого комітету від 28 липня 2011 року їй відмовлено у визнанні права власності на самочинне будівництво. Вважає недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане ОСОБА_3, оскільки свідоцтво видане державним нотаріусом за межами свого нотаріального округу. Крім того, рішенням Вишгородського районного суду від 18 листопада 2010 року відмовлено ОСОБА_3 у визнанні права власності на будинковолодіння у порядку спадкування.
У липні 2012 року Димерська селищна рада звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання спадщини відумерлою та визнання права власності на житловий будинок за територіальною громадою, посилаючись на те, що рішенням Вишгородського районного суду від 18 листопада 2010 року ОСОБА_3 відмовлено в оформленні спадщини у зв'язку з пропуском строку звернення до нотаріальної контори, а тому спадщину необхідно визнати відумерлою та визнати право власності на житловий будинок, що належав померлій ОСОБА_14 за територіальною громадою АДРЕСА_2.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17 липня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення, визнано недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯА № 583278, виданий на ім'я ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0640 га, розташованої по АДРЕСА_2, та припинено її право власності на дану земельну ділянку. В задоволенні позову в іншій частині, а також в задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та Димерської селищної ради, відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року рішення місцевого суду в частині визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку серії ЯА № 583278, виданого ОСОБА_4, та припинення права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0640 га, розташованої по АДРЕСА_2, скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову в цій частині.
В іншій частині рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 липня 2013 року залишено без змін.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_9, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов ОСОБА_3, посилався на норми ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України про перехід права на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщений на ній. Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та Димерської селищної ради, суд першої інстанції виходив із того, що вони не є власниками спірного будинку, а тому відповідно вони не мають права користування ним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку та припинення права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку без визнання недійсним рішення відповідного органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано цей державний акт, є порушенням норм закону.
Проте повністю погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.
Судами установлено, що 7 липня 2004 року між ОСОБА_15 та ОСОБА_14 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2. Право власності на даний будинок зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23 липня 2004 року на підставі договору купівлі-продажу та 21 липня 2011 року на підставі дублікату договору купівлі-продажу.
12 липня 2004 року ОСОБА_14 уповноважила ОСОБА_4 отримувати належні їй грошові кошти в банку та в поштовому відділенні.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_14 померла.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 31 березня 2005 року позов ОСОБА_4 до Димерської селищної ради задоволено. Встановлено факт укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_14 договору довічного утримання, встановлено факт смерті ОСОБА_14 ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт Димер Вишгородського району Київської області, визнано за ОСОБА_4 право власності на домоволодіння АДРЕСА_2.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2010 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 березня 2005 року скасовано за нововиявленими обставинами.
При новому розгляді справи, рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 18 листопада 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_4 до Димерської селищної ради про встановлення факту укладання договору довічного утримання та смерті, визнання права власності на житловий будинок відмовлено.
Рішенням виконавчого комітету Димерської селищної ради Вишгородського району № 67 від 28 липня 2011 року відмовлено ОСОБА_4 у визнанні права власності на самочинне будівництво, здійснене в період з 2005 року по даний час.
Відповідно до довідки КП «Печерськжитло» від 25 травня 2011 року ОСОБА_14 до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 проживала і була реєстрована разом із онукою ОСОБА_3 у АДРЕСА_1.
29 березня 2012 року ОСОБА_3 подала заяву до шостої Київської державної нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку із прийняттям спадкового майна.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 березня 2012 року позивач ОСОБА_3 є власником житлового будинку АДРЕСА_2.
Однак на підставі рішення сесії Димерської селищної ради № 196-16-XXIV від 16 липня 2005 року, яке фактично ґрунтувалося на рішенні Вишгородського районного суду Київської області від 31 березня 2005 року, ОСОБА_4 було надано земельну ділянку площею 0,0640 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_2.
Таким чином, право власності на успадкований після смерті ОСОБА_14 будинок залишилося за ОСОБА_3, а ОСОБА_4 на даний час залишається власником земельної ділянки, на якому розташований придбаний ОСОБА_14 житловий будинок, на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку.
Згідно із ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено перелік основних способів захисту цивільних прав і інтересів, серед яких припинення правовідношення та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ, виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.
Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року та від 24 квітня 2013 року, які прийняті за результатом перегляду судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, у справах № № 6-33цс13, 6-14цс13, та в силу імперативних положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими у правозастосуванні.
У порушення ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України апеляційний суд наведені норми закону та висновки Верховного Суду України не врахував та дійшов передчасного висновку про те, що визнання державного акта на право власності на земельну ділянку без попереднього оспорення правової підстави його видачі не передбачено законодавством, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8, задовольнити частково.
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_9, задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий С.Ф. Хопта
Судді: О.В. Закропивний
А.О. Лесько
М.Є. Червинська
В.А. Черненко