ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _________________________________________________________________________________________
"03" лютого 2009 р.
Справа № 22-5/316-07-7848
Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:
Головуючого судді: Бєляновського В.В.,
Суддів: Шевченко В.В.
Мирошниченко М.А.
при секретарі - Волощук О.О.,
за участю представників:
Від позивача: Граніна В.
Від 1 відповідача: ОСОБА_1
Від 2 відповідача: Головіна Л.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Одеської міської ради
на рішення господарського суду Одеської області
від 03.12.2008 року
у справі № 22-5/316-07-7848
за позовом: Одеської міської ради
до відповідачів:
1. Суб'єкта підприємницької діяльності- фізичної особи ОСОБА_2;
2. Комунального підприємства “Узберіжжя”,
про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії
У вересні 2007 року Одеська міська рада звернулася до господарського суду Одеської області з позовом до суб'єкта підприємницької діяльності- фізичної особи ОСОБА_2 (далі - підприємець), за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Комунального підприємства “Узберіжжя”, про визнання недійсним на підставі ст. ст. 47, 48 ЦК УРСР, ст. 203, 215 ЦК України, ст. 207 ГК України договору про співробітництво від 08.01.2002 року, укладеного між КП “Узберіжжя” та підприємцем ОСОБА_2, та зобов'язання останньої звільнити займану земельну ділянку, яка розташована на території пляжу “Аркадія” в м. Одесі.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що за своєю правовою природою спірний договір є договором оренди земельної ділянки і не відповідає нормам законодавства, які регулюють відносини пов'язані з орендою землі. Зазначеним договором фактично вирішено питання щодо суборенди земельної ділянки, яка належить територіальній громаді м. Одеси, а єдиною особою, яка відповідно до законодавства має право розпоряджатися цією земельною ділянкою є Одеська міська рада.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 05.11.2008 року до участі у справі в якості іншого відповідача залучено КП “Узберіжжя”.
Рішенням господарського суду Одеської області від 12.12.2007 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 року, у задоволенні позову було відмовлено повністю з мотивів недоведеності позовних вимог, оскільки відповідно до умов спірного договору його предметом є сумісне утримання земельної ділянки, а не її суборенда, а також у зв'язку з тим, що позивачем пропущено строк позовної давності для визнання спірного договору недійсним.
Постановою Вищого господарського суду України від 24.07.2008 року зазначене рішення та постанова скасовані з підстав розгляду судовими інстанціями спору без дослідження в повному обсязі обставин справи та норм чинного законодавства, що є порушенням принципу всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності та призвело до прийняття рішень з помилковим застосуванням норм права, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду даної справи господарський суд Одеської області ухвалив рішення від 03.12.2008 року (суддя -Торчинська Л.О.) про відмову у задоволенні позову повністю з мотивів необґрунтованості позовних вимог, а також у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності для визнання спірного договору недійсним. При цьому, мотивувальна частина зазначеного рішення практично повністю відтворює мотивувальну частину скасованої постанови Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 року.
В апеляційній скарзі Одеська міська рада вважаючи рішення місцевого господарського суду таким, що винесено з висновками, що не відповідають обставинам справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзиви на апеляційну скаргу від відповідачів не надходили.
За правилами встановленими ч. 3 ст. 77 ГПК України в засіданні суду оголошувалася перерва до 03.02.2009р.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 ст. 11112 ГПК України імперативно встановлено, що вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Проте, в порушення вимог вказаної статті закону при новому розгляді даної справи місцевий господарський суд не виконавши жодної вказівки касаційної інстанції, що містяться у постанові від 24.07.2008 року, обмежився лише тим, що переписав практично дослівно мотивувальну частину скасованої постанови Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 року та знову ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову повністю.
Між тим, зазначене рішення не відповідає положенням Цивільного кодексу України про позовну давність.
Відмовляючи в позові суд виходив із необґрунтованості позову, а також із того, що строк позовної давності закінчився до пред'явлення позову.
Проте, у випадку, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що право позивача, про захист якого він просить, відповідачем не порушено, ухвалюється рішення про відмову у задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку позовної давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 80 ЦК УРСР (який діяв на момент укладення спірного договору) ухвалює рішення, яким відмовляє у позові у зв'язку із закінченням строку позовної давності, а при визнанні причини пропуску цього строку поважною порушене право має бути захищене.
Розглядаючи справу місцевий господарський суд наведеного не врахував, грубо порушив норми процесуального права, що призвело до прийняття неправильного рішення та відповідно до ч. 2 ст. 104 ГПК України є підставою для його скасування.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі договору купівлі - продажу частки у спільній частковій власності від 05.08.1999 року підприємець ОСОБА_2 набула право власності на споруду із металоконструкцій під кафе - бар “Лагуна”, встановлену на території пляжу “Аркадія” в м. Одесі.
У наступному, у 1999-2002 роках відповідними установами підприємцю ОСОБА_2 були видані висновки та узгоджений проект на реконструкцію кафе - бару “Лагуна”. Проте, належні докази, які б свідчили про те, що підприємець ОСОБА_2 здійснила реконструкцію кафе - бару “Лагуна” та одержала у встановленому законом порядку правовстановлювальний документ на завершений реконструкцією об'єкт у матеріалах справи відсутні.
22.05.2000 року Приморською районною адміністрацією виконкому Одеської міської ради підприємцю ОСОБА_2 було видано дозвіл № 76 на розміщення об'єктів торгівлі, громадського харчування та сфери послуг.
30.03.2001 року Управлінням архітектури та містобудування виконкому Одеської міської ради було надано висновок № 109/731 про можливість надання комунальному підприємству “Узберіжжя” земельної ділянки у південній частині пляжу “Аркадія”, в межах, згідно з планом відводу, у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди, строком на 10 років, для реконструкції та експлуатації кафе - бару “Лагуна” з літнім майданчиком приватного підприємця ОСОБА_2 і благоустрою прилеглої території.
08.01.2002 року між Комунальним підприємством „Узберіжжя” та приватним підприємцем ОСОБА_2 було укладено договір про співробітництво, відповідно до умов якого сторони дійшли згоди про умови і порядок використання, утримання земельної ділянки, забезпечення режиму використання території тощо, а також про взаємні зобов'язання і права.
Умовами даного договору, зокрема, визначено, що господарська діяльність сторін договору буде здійснюватися на даній земельній ділянці, яка орендована підприємством і суборендована підприємцем. Оскільки земельна ділянка фактично знаходиться у володінні і користуванні підприємця, на нього покладається визначені законодавством та договором суборенди земельної ділянки зобов'язання стосовно використання земельної ділянки за цільовим призначенням, додержання екологічної безпеки землекористування, місцевих правил і забудови. Підприємець несе витрати на утримання земельної ділянки в належному стані. Сторони об'єднують зусилля, кошти, матеріальні та трудові ресурси на поліпшення стану земельної ділянки. Строк дії цього договору -10 років.
У наступному КП “Узберіжжя” та підприємець ОСОБА_2 неодноразово зверталися до Одеського міського управління земельних ресурсів щодо оформлення землекористування земельною ділянкою, на якій розташований кафе - бар “Лагуна, проте вказане питання позитивно вирішено не було.
Вказуючи на те, що оспорюваний договір укладено його сторонами з порушенням вимог чинного законодавства і наголошуючи на тому, що цим договором фактично вирішено питання щодо суборенди земельної ділянки, яка належить територіальній громаді м. Одеси, а єдиною особою, яка відповідно до законодавства має право нею розпоряджатися є Одеська міська рада, як представник територіальної громади м. Одеси, остання за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів звернулася до господарського суду з даним позовом.
Згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними”, що містяться у п. 10, відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі, коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.
З аналізу норм Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України випливає, що при вирішенні питання, пов'язаного з недійсністю договорів, тобто з підставами та порядком визнання договорів недійсними (окремих частин договору), мають застосовуватися правила Кодексу, який був чинним на момент укладення такого договору.
Спірний договір був укладений відповідачами до набрання чинності Цивільним Кодексом України від 16.01.2003р. № 435-ІV та Господарським кодексом України від 16.01.2003р. № 436-ІV, внаслідок цього умови договору, його відповідність чи невідповідність вимогам закону не може оцінюватися судом за нормами вказаних нормативних актів, а повинно оцінюватися за нормами ЦК УРСР в редакції від 18.07.1963р., що був чинним на момент укладення даного договору.
Відповідно до ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону.
Згідно з роз'ясненнями викладеними в п. п. 2, 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” від 28.04.1978р. № 3, з наступними змінами, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. При задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.
Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.
Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно з положеннями ст. 93 Земельного кодексу України від 25.10.2001р. № 2768-ІІІ, у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.
Відповідно до ст. 3 Закону України “Про оренду землі”, у редакції чинній на момент укладення спірного договору, оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 12 зазначеного Закону визначено поняття договору оренди землі, згідно з якою договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.
З правового аналізу умов спірного договору випливає, що фактично за цим договором Комунальним підприємством “Узберіжжя” було передано підприємцю ОСОБА_2 у строкове володіння і користування земельну ділянку розташовану на території пляжу “Аркадія” в м. Одесі для реконструкції та обслуговування кафе- бару “Лагуна”, котрий належить останньому.
Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором оренди земельної ділянки і був укладений з метою приховати відносини, пов'язані з орендою землі, тобто удаваний договір ( ч.2 ст. 58 ЦК УРСР), що, власне, визнав і представник підприємця ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційної інстанції.
Спірна земельна ділянка розташована на території пляжу “Аркадія” в м. Одесі, яка фактично є предметом оспорюваного договору, є власністю територіальної громади міста Одеси.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земельні відносини згідно з ч. 1 ст. 3 цього Кодексу регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Положеннями ст. ст. 13, 41 Конституції України визначено, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією і усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до ст. ст. 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, окрім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються в судовому порядку.
Статтею 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Із змісту п. 34 ст. 26, ст. 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та ст. 12 Земельного кодексу України вбачається, що розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності віднесено до виняткової компетенції міської ради.
Згідно з ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Тобто законодавцем чітко встановлено необхідність прийняття органом місцевого самоврядування рішення про надання земельної ділянки в оренду як обов'язкової підстави для укладення договору оренди з орендарем.
Згідно із ст. 15 Закону України “Про оренду землі”, в редакції чинній на момент укладення спірного договору, особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі.
Тобто, необхідною передумовою укладення договору оренди землі законодавцем визначено згоду орендодавця (у даному випадку - Одеської міської ради) передати земельну ділянку в оренду. Цілком очевидно, що отримання такої згоди орендарем має оформлюватися рішенням орендодавця (відповідної ради) про надання земельної ділянки в оренду.
Відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.
Отже, необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, а тому договори та рішення інших осіб щодо розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності, є порушенням виключного, передбаченого Конституцією України, права органу місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.
Таким чином, оскільки відповідного рішення щодо передачі підприємцю ОСОБА_2 в оренду спірної земельної ділянки Одеською міською радою не приймалося, право розпорядження цією ділянкою Одеською міською радою Комунальному підприємству “Узберіжжя” не передавалося і договору оренди цієї земельної ділянки між ними не укладалося, а Комунальне підприємство “Узберіжжя” розпорядилося нею без згоди і відома Одеської міської ради, то порушене право останньої підлягає захисту.
Окрім того, статтею 14 Закону України “Про оренду землі”, в редакції чинній на момент укладення спірного договору, визначено, що істотними умовами договору оренди земельної ділянки є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); термін договору оренди; орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін, та передбачено, що відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, порушення вимог статей 4 - 7, 9, 13, 15 цього Закону є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди згідно зі статтею 18 цього Закону, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України.
В оспорюваному договорі відсутні такі істотні умови як об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); термін договору оренди; орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.
Таким чином, оспорюваний договір не відповідає вимогам Конституції України та законодавчих актів, наведених вище, а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до ст. 48 ЦК УРСР.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 17 Постанови “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” від 28.04.1978р. № 3, визнаючи угоду недійсною, суд, якщо інше не передбачено законом, своїм рішенням зобов'язує кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі (у разі втрати, псування, значного зносу майна, істотної його зміни та ін.) - повернути його вартість у грошах.
Як вбачається з матеріалів справи, орендна плата за користування земельною ділянкою не передбачена умовами спірного договору і тому орендарем не сплачувалася, а повернути вже здійснене останнім користування цією ділянкою неможливо, а тому відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦК УРСР та ч. 2 ст. 236 ЦК України цей договір припиняється лише на майбутнє.
Статтею 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав та інтересів судом, серед яких, зокрема, визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення.
Згідно з ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Оскільки підприємець ОСОБА_2 володіє і користується спірною земельною ділянкою розташованою на території пляжу “Аркадія” в м. Одесі без будь - яких правових підстав, то вона зобов'язана звільнити займану земельну ділянку. При цьому, колегія суддів виходить із того, що жодного належного доказу, який би свідчив про те, що об'єкт незавершеного будівництва -кафе - бар “Лагуна”, що належить відповідачеві, є нерухомим майном, останнім до суду не подано і таких доказів у справі не міститься.
Разом з тим, вся наявна у справі дозвільна документація і, зокрема, комплексний експертний висновок № 31/02 від 02.12.2003р. виконаний “Укрінвестекспертизою”, на які посилається відповідач в обгрунтування своїх заперечень проти позову, свідчать про те, що цей об'єкт є одноповерховим металевим павільйоном з легких конструкцій, поряд з яким знаходиться залізобетонний стрічковий фундамент.
Надані відповідачем в обгрунтування заперечень проти позову копії рішень Приморського районного суду м. Одеси від 21.02.2005 року та від 07.03.2006 року не приймаються судом до уваги, оскільки зазначені рішення у наступному були скасовані апеляційною інстанцією.
Статтею 71 ЦК УРСР встановлено загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), в три роки. Аналогічна норма міститься в ст. 257 ЦК України, згідно з якою загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України та ст. 76 ЦК УРСР, яка містить аналогічні положення, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Судом апеляційної інстанції з пояснень представника КП “Узберіжжя” в судовому засіданні встановлено, що про укладення спірного договору Одеська міська рада дізналася у липні 2007 року під час нового розгляду Приморським районним судом м. Одеси цивільної справі № 2-113/07 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на незавершену будівлю кафе - бару “Лагуна”, до участі у якій виконавчий комітет Одеської міської ради, Приморську районну адміністрацію Одеської міської ради, Одеське міське управління земельних ресурсів, КП “Узберіжжя”, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, КП “Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості”, Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради були залучені судом в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, що підтверджується ухвалою цього суду від 12.06.2007 року.
Жодного належного доказу, який би свідчив про те, що Одеська міська рада довідалася або могла довідатися про укладення спірного договору раніше у матеріалах справи не міститься. До господарського суду за захистом своїх прав Одеська міська рада звернулася з даним позовом 27.09.2007 року, що вбачається з відмітки канцелярії суду на позовній заяві. Отже, строк позовної давності для захисту свого права Одеською міською радою не пропущено.
Згідно з вимогами ст. 11112 ГПК України всі вказівки касаційної інстанції, що містяться у постанові Вищого господарського суду України від 24.07.2008 року, виконані судом апеляційної інстанції у повному обсязі.
Відповідно до ст. ст. 44, 49 ГПК України за рахунок відповідачів позивачеві підлягають відшкодуванню витрати зі сплати державного мита в сумі 289 грн. та на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу в сумі 118 грн.
Керуючись ст. ст. 99, 101-105 ГПК України, колегія суддів -,
Апеляційну скаргу Одеської міської ради задовольнити.
Рішення господарського суду Одеської області від 03.12.2008 року у справі № 22-5/316-07-7848 скасувати.
Позов задовольнити.
Визнати недійсним договір про співробітництво від 08.01.2002 року укладений між Комунальним підприємством „Узберіжжя” та суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_2 і припинити його на майбутнє.
Зобов'язати суб'єкта підприємницької діяльності - фізичну особу ОСОБА_2 звільнити займану земельну ділянку, яка розташована на території пляжу “Аркадія” в м. Одесі.
Стягнути з суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) на користь Одеської міської ради (65000, м. Одеса, пл. Думська, 1) 203 грн. 50 коп. судових витрат.
Стягнути з Комунального підприємства „Узберіжжя” (65009, м. Одеса, пляж “Аркадія”, 29, р/р 2600201636018, філія Укрексімбанка, МФО 328618, код: 31228684) на користь Одеської міської ради (65000, м. Одеса, пл. Думська, 1) 203 грн. 50 коп. судових витрат.
Доручити господарському суду Одеської області видати відповідні накази.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя Бєляновський В.В.
Судді Мирошниченко М.А.
Шевченко В.В.