«02» березня 2009 року м. Одеса
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Стас Л.В.,
суддів: Косцової І. П., Шеметенко Л.П.,
при секретарі - Філатовій І.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за апеляційною скаргою Головного управління праці та соціального захисту населення Миколаївської обласної державної адміністрації на постанову Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2007 року, по справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Миколаївської міської ради, Головного управління праці та соціального захисту населення Миколаївської обласної державної адміністрації про стягнення заборгованості по щорічній допомозі на оздоровлення за 2001-2007 роки,
Позивачка - ОСОБА_1, звернулася до суду з позовом до Департаменту праці та соціального захисту населення (далі ДПСЗН) виконавчого комітету Миколаївської міської ради, в якому просила стягнути з відповідача на його користь заборгованість по щорічній допомозі на оздоровлення за 2001-2007 роки, в сумі 5528,50 грн., мотивуючи свої вимоги тим, що вона є постраждалою від Чорнобильської катастрофи другої категорії, інвалідом третьої групи, а відповідачем не сплачено передбачену їй ст. 48 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” щорічну допомогу на оздоровлення в розмірі трьох мінімальних заробітних плат, в зв'язку з чим утворилась заборгованість в сумі 5528, 50 грн..
Представник відповідача позовні вимоги не визнав, вказуючи, що всі виплати по щорічній допомозі на оздоровлення ДПСЗН проводить відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року №836“Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” та від 12 липня 2005 року №562 “Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.
Постановою Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2007 року позов задоволено частково.
В апеляційній скарзі представник відповідача, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове - про відмову в задоволенні позову.
Коллегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованність постанови суду першої інстанціїї в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягяє з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивачка є постраждалою від аварії на Чорнобильській АЕС другої категорії, інвалідом третьої групи.
Відповідно до ст. 48 Закону України №796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” інвалідам Чорнобильської катастрофи передбачена щорічна допомога на оздоровлення. Інвалідам вказаної категорії осіб, до яких належить позивачка - в розмірі трьох мінімальних заробітних плат. Розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати.
В апеляційній скарзі відповідачем вказується, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що розміри допомоги на оздоровлення позивачці, як постраждалій від Чорнобильської катастрофи виплачені згідно постанов Кабінету Міністрів України від 26липня 1996 року №836 та від 12 липня 2005 року №562.
Судова колегія не приймає до уваги ці доводи апелянта з наступних підстав.
Виходячи із вимог ст. 22 Конституції України при прийнятті нових Законів або змін до чинних Законів держава не вправі допускати звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, у тому числі і для учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Крім того, колегія суддів погоджується з посиланням суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України №6-рп/2007 від 09 липня 2007 року у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.ст. 29, 36, ч. 2 ст. 56, ч. 2 ст. 62, ч. 1 ст. 66, п. 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 ст. 71, ст. 98, ст. 101, 103, 111 Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік” №486-16 (справа про соціальні права громадян) визнано такими, що не відповідають Конституції України, (є неконституційними) положення п. 30 ст. 71 останнього Закону, за якими у 2007 році зупинені виплати компенсацій і допомог у розмірах відповідно до мінімальної заробітної плати.
Необхідно зазначити, що встановлений ще у 1996 році постановою Кабінету Міністрів України №836 розмір щорічної допомоги на оздоровлення протягом тривалих років не змінювався і не відповідає розміру, встановленому іншими законами України. При цьому жоден Закон України «Про Державний бюджет» за вказаний період не містив обмежень щодо застосування ст. 48 Закону №796-ХІІ. Оскільки ні Верховна Рада, ні Кабінет Міністрів України надалі жодних рішень з цих питань не приймали, то відповідно до загальних засад пріорітетності законів над підзаконними нормативними актами при вирішенні цього спору має бути застосована саме ст. 48 Закону №796-ХІІ, а не постанова №836.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що відповідач повинен виплатити ОСОБА_1, фактично недоплачену частину щорічної допомоги на оздоровлення за 2001-2007 роки з огляду на суму мінімальної заробітної плати на момент виникнення права на виплату.
Крім того, згідно з ч.1 ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” - суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї і практику Європейського Суду, як джерело права.
Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції “Кожна ... особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права”.
Розглядаючи борги у сенсі поняття “власності”, яке міститься у ч.1 ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції і яке не обмежене лише власністю на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатися як “майнові права” і, таким чином, як власність.
Тому при розгляді справи “Кечко проти України” (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету, держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення суду).
В зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - Закону України, відповідно якого встановлені надбавки з бюджету, і який є діючим, та Закону України “Про Державний бюджет” на відповідний рік, де положення останнього Закону, на думку Уряду України, превалювали як lex specialis.
Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань (п.26 рішення Кечко проти України; див. mutatis mutandis рішення у справі Бірдов проти Росії, № 59498/00).
З таких підстав, висновки суду першої інстанції відповідають як нормам національного законодавства, так і міжнародного ч. 1 ст. 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною законодавства України, і практиці Європейського Суду з прав людини, як джерела права.
Тому посилання апелянта на відсутність фінансових можливостей держави не можуть бути прийняті до уваги.
При розгляді справи судом правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та дана правова оцінка.
Постанова суду першої інстанції викладена достатньо повно, висновки обґрунтовані, з посиланням на конкретні норми законів України та відповідають чинному законодавству.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки базуються на невірному трактуванні відповідачем фактичних обставин і норм матеріального права.
За таких обставин підстав для скасування постанови суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ч. 1 ст. 195, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч.1 ст. 205, ст. 254 КАС України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Головного управління праці та соціального захисту населення Миколаївської обласної державної адміністрації - залишити без задоволення.
Постанову Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 грудня 2007 року, по справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Миколаївської міської ради, Головного управління праці та соціального захисту населення Миколаївської обласної державної адміністрації про стягнення заборгованості по щорічній допомозі на оздоровлення за 2001-2007 роки - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця з дня набрання нею законної сили.
Головуючий: /підпис/
Судді: /підписи/
Суддя: Л.В. Стас