Справа №1423/18595/2012 23.12.2013 23.12.2013 23.12.2013
Провадження 22ц-784/4032/13 Головуючий у першій інстанції: Подзігун Г.В.
Категорія 45 Доповідач в суді апеляційної інстанції: Кутова Т.З.
Іменем України
23 грудня 2013 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі
головуючої судді: Кутової Т.З.,
суддів : Буренкової К.О.,
Крамаренко Т.В.,
із секретарем судового засідання: Шпонарською О.Ю.,
за участю: позивачки ОСОБА_4, її представника ОСОБА_5, відповідачки ОСОБА_6, та її представника ОСОБА_7,
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_6
на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2013 року за позовом
ОСОБА_4 до ОСОБА_6, за участі третіх осіб: Миколаївської міської ради, Адміністрації Центрального району виконкому Миколаївської міської ради
про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, покладення зобов'язання та стягнення моральної шкоди
В листопаді 2012 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовною заявою уточненою в судовому засіданні до ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, покладення зобов'язання та стягнення моральної шкоди.
Позивачка зазначала, що вона є власницею житлового будинку АДРЕСА_1. Власником житлового будинку АДРЕСА_2 по цій же вулиці є відповідачка ОСОБА_6 Вказані житлові будинки розташовані на земельних ділянках, які перебувають у користуванні їх власників та мають спільну суміжну межу.
В липні 2012 року відповідачка самовільно перенесла огорожу із сітки - рабиці в сторону земельної ділянки позивачки та встановила її у притулок до стіни приналежного їй гаражу літ. «Л» чим створила перешкоди у технічному обслуговуванні гаражу.
Посилаючись на викладене, позивачка просила зобов'язати відповідачку перенести самовільно встановлену огорожу в сторону своєї земельної ділянки на 0, 79 м. по фасадній частині та 0,7 м. по задній торцевій частині довжиною 34,75 м. Також, в наслідок неправомірних дій позивачці заподіяно моральну шкоду, яку вона просила стягнути з відповідачки в сумі 3000 грн.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2013 року позов задоволено частково. Усунуто ОСОБА_4 перешкоди в користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_1 та зобов'язано ОСОБА_6 перенести самовільно встановлену огорожу із сітки-рабиці в бік земельної ділянки по АДРЕСА_2 на 0,79 м. по фасадній частині та на 0,7 м. по задній торцевій частині довжиною 34, 75 м. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь позивачки 500 грн. моральної шкоди, розподілено судові витрати.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, дослідивши докази по справі, колегія дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
Районний суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що протиправними діями відповідачки щодо самоправного перенесення існуючої між земельними ділянками сторін огорожі в бік ділянки по АДРЕСА_1 порушені права позивачки на користування земельною ділянкою з відповідними лінійними її розмірами та конфігурацією, які підлягають поновленню в судовому порядку.
Між тим, з такими висновками суду не можна погодитись, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону та матеріалах справи.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що на підставі договору купівлі-продажу від 6 червня 1986 року ОСОБА_4 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 6-7).
Відповідно до рішення № 377 Варварівської районної ради депутатів трудящих від 25 травня 1957 року по АДРЕСА_1 (раніше Ворошилова, 22) під забудову була виділена земельна ділянка площею 700 кв.м. (а.с. 18-19).
За даними технічного паспорту станом на 29 квітня 1983 року земельна ділянка під будинком позивачки становила 577 кв.м. з відповідними її лінійними розмірами (а.с. 8-14).
Власником житлового будинку АДРЕСА_2 є ОСОБА_6, що не оспорювали сторони, та на її ім'я складено технічний паспорт на вказаний будинок (а.с. 41).
Відповідно до рішення Варварівської районної ради депутатів трудящихся від 2 червня 1958 року був наданий дозвіл на індивідуальне будівництво на земельній ділянці площею 300 кв.м. (а.с.97).
Зазначені земельні ділянки, які перебувають у користуванні позивачки та відповідачки та на яких розташовані належні їм житлові будинки мають фактичну спільну суміжну межу. Вказані земельні ділянки виділені під забудову компетентними органами відповідно до діючого на час виділення земельного законодавства.
Відповідно до вимог ст. 22 ЗК України, в редакції 18 грудня 1992 року передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) й одержання документа, що посвідчує це право.
З січня 2002 року відповідно до ст. 125 ЗК України право користування земельною ділянкою виникло після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи права користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а з 2 травня 2009 року - право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Однак громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки, відповідно до п.7 розділу Х Перехідних положень ЗК, одержані ними до 1 січня 2002 року, у власність у тимчасове користування або на умовах оренди у розмірах , що були раніше передбачені чинним законодавством.
Таким чином, як вбачається з наведених правових норм, умовою правомірності користування земельною ділянкою є її відведення в натурі та встановлення меж на місцевості.
Як вбачається із змісту позовної заяви позивачка не вказувала на існування встановлених меж, а лише посилаючись на те, що земельна ділянка, яка перебуває в її фактичному користуванні не відповідає лінійним розмірам кордонів та конфігурації земельної ділянки, які вказані в рішенні про її виділення в 1957 році та технічному паспорті від 29 квітня 1983 року. Вказані обставини також підтверджено і висновками експерта. Виходячи з цього, позивачка просила перенести спірну огорожу на відстань, яка б відтворювала наведені лінійні розміри земельної ділянки (а.с. 96).
Матеріалами справи також не підтверджено, що межі спірної земельної ділянки, визначались та виносились в натурі на час її виділення, чи на теперішній час в порядку ст. 106, 107 ЗК України та Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного Комітету України із земельних ресурсів за № 376 від 18 травня 2010 року.
Навпаки з листа заступника голови адміністрації Центрального району від 21 серпня 2012 року спрямованого на адресу позивачки вбачається, що їй було рекомендовано з метою вирішення спірного питання щодо правомірності встановлення ОСОБА_6 огорожі на суміжній межі звернутись до управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради з метою встановлення меж земельної ділянки, після чого з питання прибирання спірної огорожі звернутись до суду (а.с. 21).
За частиною 2 ст. 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Відповідно до положень ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтею 60 ЦПК України, встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Враховуючи, що межі спірної земельної ділянки, яка перебуває в користуванні позивачки не визначені в відповідності до вимог закону, тому і не можливо встановити їх порушення. Сам по собі факт встановлення огорожі відповідачкою ОСОБА_6 без погодження з позивачкою, не свідчить про порушення прав останньої. Тому підстави для задоволення позову про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою відсутні, в тому числі і про стягнення моральної шкоди, оскільки вказані вимоги є похідними від попередніх вимог.
Натомість суд помилково вважав невідповідність спірної земельної ділянки її лінійним кордонам та площі зазначеним в технічному паспорті від 1983 року, достатнім підтвердженням факту порушення земельних прав позивачки, тоді як, наведеними законодавчими нормами, право на користування землею чітко пов'язане з визначенням меж в натурі земельної ділянки. Тому і захисту підлягають права на земельні ділянки в відповідних встановлених межах, а не в відповідних лінійних її кордонах, як визначив суд.
За такого, оскаржуване рішення районного суду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 316 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 - задовольнити.
Рішення Центрального районного суду Миколаївської області від 19 вересня 2013 року скасувати, по справі ухвалити нове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, покладення зобов'язання та стягнення моральної шкоди відмовити.
Рішення апеляційного суду може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на протязі двадцяти днів з дня його проголошення.
Головуюча: Судді: