Справа: № 826/11828/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Іщук І.О. Суддя-доповідач: Файдюк В.В.
Іменем України
24 грудня 2013 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Чаку Є.В.
Старової Н.Е.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2013 року у справі за адміністративним позовом Державного підприємства матеріально-технічного забезпечення залізничного транспорту України "Укрзалізничпостач" до Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року у справі за адміністративним позовом Державного підприємства матеріально-технічного забезпечення залізничного транспорту України "Укрзалізничпостач" до Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - задоволено частково.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, відповідачем проведено планову виїзну перевірку Державного підприємства матеріально-технічного забезпечення залізничного транспорту України «Укрзалізничпостач» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01 липня 2010 року по 30 вересня 2011 року.
За результатами перевірки відповідачем складено акт від 29 травня 2013 року за № 614/42-10/19014832 та винесено податкові повідомлення-рішення:
- від 14 червня 2013 року № 0000754210, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем: збір за спеціальне використання води на загальну суму 951,71 грн., в тому числі за основним платежем - 886,27 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 65,44 грн.;
- від 14 червня 2013 року № 0000764210, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем: збір за забруднення навколишнього природного середовища на загальну суму 160 987,50 грн., в тому числі за основним платежем - 128 790,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 32 197,50 грн.;
- від 14 червня 2013 року № 0000774210, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем: податок на прибуток на загальну суму 2 853 829,00 грн., в тому числі за основним платежем - 2 298 330,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 555 499,00 грн.;
- від 14 червня 2013 року № 0000784210, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем: податок на додану вартість на загальну суму 2 221 874,00 грн., в тому числі за основним платежем - 1 777 499,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 444 375,00 грн.;
- від 14 червня 2013 року № 0000794210, яким до позивача застосовано штрафні санкції на загальну суму 2 239,34 грн. на підставі пп. 54.3.3 п. 54.3 ст. 54 Гл.4 розділу ІІ Податкового кодексу України та, згідно з абз.6 ст.1 Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки»;
- від 14 червня 2013 року № 0000814210, яким позивачу нараховано грошове зобов'язання з податку на доходи найманих працівників на загальну суму 472,94 грн., в тому числі за основним платежем - 395,01 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 77,93 грн.
Вказане грошове нарахування здійснено відповідачем за порушення позивачем вимог податкового законодавства.
Не погоджуючись з вказаними податковими повідомленнями-рішеннями, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
З матеріалів справи вбачається, що ДП «Укрзалізничпостач» та ТОВ «Моховате» мали фінансово-господарські відносини у період з серпня по жовтень 2010 року.
Суми сплаченого ПДВ за вказаними договорами були включені позивачем до податкового кредиту відповідного звітного періоду.
Під податковим кредитом відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 статті 14 ПК України розуміється сума, на яку платник ПДВ має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
Відповідно до пп. «а» п. 198.1 статті 198 ПК України - право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає зокрема у разі здійснення операцій з придбання товарів та послуг.
Відповідно до п. 198.3 статті 198 ПК України - податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у т.ч. при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Пунктом 198.6 статті 198 ПК України - визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 статті 201 цього Кодексу).
Відповідно до п. 201.1 статті 201 ПК України - платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, яка, як встановлено п. 201.10 цієї ж статті, є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Статтею 185 Податкового кодексу України визначено перелік операцій, що є об'єктами оподаткування ПДВ. Зазначені операції поділяються на п'ять груп, визначених в статті.
Суд звертає увагу, що об'єктом оподаткування податком (тим, з чим згідно ст. 22 Податкового кодексу України законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку) є саме операції, а не товари, роботи чи послуги. При цьому, перелік операцій, що є об'єктами оподаткування податком не є вичерпним, а операція вважається об'єктом оподаткування у випадку, якщо вона навіть і не вказана як така в тексті кодексу, однак відповідає тим обов'язковим ознакам, що містяться в ньому.
Пунктом 185.1 статті 185 Податкового кодексу України визначено перелік операцій платників податків, які є об'єктом оподаткування з:
а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; в) ввезення товарів на митну територію України; г) вивезення товарів за межі митної території України; е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
Виходячи із системного аналізу норм Податкового кодексу України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.
Згідно статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення
Згідно ч.1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.
Відповідно до абзацу другого пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за номером 168/704, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.
Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Як вбачається з матеріалів справи, ДП «Укрзалізничпостач» зареєстровано Солом'янською районною у м. Києві державною адміністрацією та має свідоцтво платника податку на додану вартість.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, між позивачем та контрагентом були укладені договори поставки від 12 липня 2010 року № ЦХП-06-02610-01, від 15 липня 2010 року № ЦХП-06-02810-01, від 03 серпня 2010 року № ЦХП-07-01510-01.
Господарським судом м. Києва розглянуто справу № 13/254 за позовом ДП «Укрзалізничпостач» до ТОВ «Моховате», за результатами розгляду якої винесено рішення від 13 вересня 2011 року, яким встановлено, що сторонами укладено договір поставки № ЦХП - 06-02810-01 від 15 липня 2010 року, при виконанні договору поставки № ЦХП - 06-02810-01 від 15 липня 2010 року ТОВ «Моховате продукцію було поставлено частково на суму 324 499,99 грн., а щодо іншої частини продукції допущено прострочення поставки, і як наслідок з ТОВ «Моховате» стягнуто штрафні санкції.
Отже, зазначеним судовим рішенням Господарський суд дослідив укладений між сторонами правочин на відповідність чинному законодавству та встановив факт поставки продукції.
Між тим, позивачем на підтвердження товарності господарських операцій з ТОВ «Моховате» надано суду належним чином оформлені сповіщення на оплату, підписані Замовником, Вантажоодержувачем. Рух активів підтверджується рахунками на оплату, виданими ПАТ «Акціонерний банк «Експрес-банк». На підтвердження здійснення оплати за надані послуги позивачем надано платіжні доручення. Актами приймання-передачі продукції підтверджується виконання зобов'язань за договором. Про факт передачі продукції свідчить виписані видаткові накладні.
Тобто, колегія суддів приходить до висновку, що надана позивачем документація у повній мірі відображає реальні наслідки, що наступили після укладення договорів з його контрагентом та мають силу первинної документації в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України».
При цьому суд звертає увагу, що на момент підписання зазначених договорів та первинної документації сторони мали статус платників податку на додану вартість.
Крім того, на момент здійснення спірних господарських операцій ТОВ «Моховате» було зареєстроване як юридична особа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та мало статус платника податку на додану вартість. Суд звертає увагу, що свідоцтво платника ПДВ було анульовано лише 29 липня 2011 року, а тому всі податкові накладні виписані ТОВ «Моховате» в цей період є чинними.
З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що операції позивача з ТОВ «Моховате» здійснені в межах господарської діяльності, є реальними, відповідають дійсному економічному змісту та підтверджуються необхідними документами, що є свідченням добросовісності позивача при здійсненні вказаних операцій.
Відповідно до ч. 2 статті 204 Цивільного кодексу України - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності).
Головною підставою вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами перевірок, які б факти в цих актах не були відображені. Вказані ж в Актах висновки є суто суб'єктивною думкою посадових осіб податкового органу, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.
Крім того, відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, яке викладене у постанові від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.
Жодним нормативно-правовим актом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.
Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави. Також відповідачем не надано суду доказів визнання укладених позивачем правочинів недійсними у судовому порядку.
Вказані висновки підтверджуються і статтею 20 ПК України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.
Крім того, недотримання контрагентом позивача податкової дисципліни є підставою для застосування правових наслідків саме щодо цього контрагента, оскільки порушення платником вимог податкового законодавства тягне застосування заходів відповідальності саме до такого платника та не може негативно впливати на податковий облік інших осіб (зокрема, його контрагентів) за відсутності факту причетності останніх до таких правопорушень та за наявності факту здійснення господарської операції.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправними та скасування податкового повідомлення - рішення від 14 червня 2013 року № 0000774210, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем: податок на прибуток на загальну суму 2 853 829,00 грн., в тому числі за основним платежем - 2 298 330,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 555 499,00 грн. та податкового повідомлення-рішення від 14 червня 2013 року № 0000784210, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем: податок на додану вартість на загальну суму 2 221 874,00 грн., в тому числі за основним платежем - 1 777 499,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 444 375,00 грн.
Стосовно питання щодо правомірності нарахування збору за забруднення навколишнього природного середовища, суд зазначає наступне.
Згідно визначень термінів, наведених у Законі України «Про відходи» від 5 березня 1998 року № 187/98-ВР (надалі - Закон № 187/98-ВР), відходи - будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворилися у процесі виробництва чи споживання, а також товари (продукція), що повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення і від яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення; розміщення відходів - зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах; власник відходів - фізична або юридична особа, яка відповідно до закону володіє, користується і розпоряджається відходами.
Приписи п. «а» ч. 1 ст. 32 Закону № 187/98-ВР забороняють вести будь-яку господарську діяльність, пов'язану з утворенням відходів, без одержання від спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері поводження з відходами лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів» від 3 серпня 1998 р. № 1218 (надалі - Постанова № 1218 ) визначено правила розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, у тому числі небезпечних, на території України.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» від 20 червня 1995 р. N 440 визначено механізм одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів, перелік яких наведено у додатку.
Так, частиною 2 статті 55 Закону № 1264-ХІІ визначено, що розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм способом, що забезпечує можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей.
Частиною 1 статті 32 Закону № 187/98-ВР в пункті «а» закріплено, що з метою обмеження та запобігання негативному впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини забороняється вести будь-яку господарську діяльність, пов'язану з утворенням відходів, без одержання від спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері поводження з відходами лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів.
При цьому, розміщенням відходів, у розумінні статті 1 названого Закону, є зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах.
А спеціально відведені місця чи об'єкти це місця чи об'єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноважених органів на видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами.
Окрім того, пунктом 3 Правил надання послуг з вивезення побутових відходів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2008 року № 1070 (надалі - Постанова № 1070) встановлено, що житлові масиви і внутрішньо дворові території, дороги загального користування та інші об'єкти благоустрою населених пунктів обладнуються контейнерними майданчиками, урнами для побутових відходів; власники або балансоутримувачі житлових будинків, земельних ділянок укладають договори з особою, яка визначена виконавцем послуг з вивезення побутових відходів, та забезпечують роздільне збирання побутових відходів.
З матеріалів справи вбачається, що між позивачем (надалі - Орендар) та СПД Юсіф Сітланою Олегівною (надалі - Орендодавець) укладено договір оренди № ЦХП -08-00311-09 від 20 січня 2011 року, відповідно до якого Орендодавець передає в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 62,1 кв.м на строк, визначений в п. 6.1 цього договору.
Приміщення розташоване на 1 поверсі 16-поверхової будівлі, яка знаходиться за адресою: м. Київ, пр. Повітрофлотський, 11/15.
Відповідно до п. 3.1 договору щомісячна орендна плата складає 15 000,00 грн. без ПДВ.
На підтвердження виконання зазначеного договору позивачем надано акти здачі-прийняття робіт, рахунки-фактури.
За період з 01 липня 2010 року по 31 грудня 2010 року позивачем задекларовано збір за забруднення навколишнього природного середовища у сумі 5 603, 08 грн.
Висновки податкового органу щодо порушення позивачем чинного законодавства в частині розміщення відходів, зроблені з огляду на відсутність дозвільних документів на розміщення відходів.
Матеріалами справи встановлено, що між ДП «Укрзалізничпостач» та ТОВ «Демікон» укладено договір № 4048 від 28.12.2012 р. на послуги по прийому відпрацьованих люмінесцентних ламп, відповідно до п. 1.2 якого, Замовник поставляє Виконавцю цілі лампи, розсортовані за розмірами та типами, в заводській упаковці.
Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 01 березня 1999 року № 303 «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» (надалі - Постанова № 303) та п. 1.4 Про затвердження Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища» від 19.07.1999 р. № 162/379 (чинних на момент виникнення спірних правовідносин) збір за забруднення справляється, зокрема за розміщення відходів.
При проведенні огляду приміщень підприємства, робітниками електриками, з врахуванням термінів використання ламп, було виявлені лампи, що належать утилізації, в зв'язку з чим, позивачем укладено договір на утилізацію з ТОВ «Демікон» (Ліцензія Міністерства екології та природних ресурсів від 14.06.2011 р. № 198) та передано останньому на підставі акту прийому-передачі відпрацьованих ртутних люмінесцентних ламп на демеркурезацію у кількості 410 шт.
Відповідно до п.8 Постанови № 1218, визначено, що власники відходів, для яких платежі за розміщення відходівз усіх класів небезпеки не перевищують 10 гривень на рік, власники побутових відходів, що уклали договори на розміщення відходів з підприємствами комунального господарства, та власники відходів, які одержали ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини, звільняються від одержання лімітів на утворення та розміщення відходів.
Враховуючи вищевикладене, в ДП «Укрзалізничпостач» були відсутні підстави для затвердження лімітів.
Відповідно до Наказу Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та Державної податкової адміністрації України від 19 липня 1999 р. № 162/379 (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), яким визначається порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, а саме п. 6.4 «Суми збору, який справляється за розміщення відходів, обчислюються платниками самостійно щокварталу наростаючим підсумком з початку звітного року на підставі затверджених лімітів, виходячи з фактичних обсягів розміщення відходів, нормативів збору та визначених за місцем знаходження спеціально відведених для розміщення відходів місць чи об'єктів...».
Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку, що платниками збору є юридичні особи, які мають місця спеціально відведені для розміщення відходів місць чи об'єктів. Враховуючи, що позивачем було укладено договір на утилізацію відходів, то у позивача відсутні підстави для отримання лімітів скидів на розміщення відходів.
За таких обставин, суд вважає дії податкового органу щодо нарахування податкового зобов'язання за платежем: збір за забруднення навколишнього природного середовища на загальну суму 160 987,50 грн., в тому числі за основним платежем - 128 790,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 32 197,50 грн., протиправним, а податкове повідомлення-рішення від 14.06.2013 р. № 0000764210 таким, що підлягає скасуванню.
Стосовно питання щодо правомірності нарахування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки та сплати податку на доходи найманих працівників.
Відповідно до п.п.140.1.7 п. 140.1 ст.140 Податкового Кодексу України передбачено, що витрати на відрядження фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах із таким платником податків або є членами керівних органів платника податків, в межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті), оплату вартості проживання у готелях (мотелях), а також включених до таких рахунків витрат на харчування чи побутові послуги (прання, чищення, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), на найм інших жилих приміщень, оплату телефонних розмов, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкове страхування, інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження, в тому числі будь-які збори і податки, що підлягають сплаті у зв'язку із здійсненням таких витрат.
Зазначені витрати можуть бути включені до складу витрат платника податків лише за наявності підтвердних документів, що засвідчують вартість цих витрат у вигляді транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона та документа про сплату за всіма видами транспорту, в тому числі чартерних рейсів, рахунків, отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання фізичної особи, в тому числі бронювання місць у місцях проживання, страхових полісів тощо.
Відповідно до п. 5 розділу ІІ «Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон», затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59 підприємство за наявності підтвердних документів (в оригіналі) відшкодовує в межах граничних сум витрат на найм житлового приміщення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року № 98, витрати відрядженим працівникам на найм житлового приміщення з розрахунку вартості одного місця у готелі (мотелі), іншому житловому приміщенні за кожну добу такого проживання з урахуванням включених до рахунків на оплату вартості проживання витрат на користування телефоном (крім витрат на службові телефонні розмови), холодильником, телевізором та інших витрат.
Відповідно до пп. 5.4.8 п. 5.4 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» витрати на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку або є членами керівних органів платника податку, у межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (включаючи перевезення багажу) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження, оплату вартості проживання у готелях (мотелях), а також включених до таких рахунків витрат на харчування чи побутові послуги (прання, чистка, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), найм інших жилих приміщень, телефонних рахунків, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкового страхування, витрат на усний та письмовий переклади, інших документально оформлених витрат, пов'язаних з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження, включаючи будь-які збори і податки, що підлягають сплаті у зв'язку зі здійсненням таких витрат.
Зазначені витрати можуть бути включені до складу валових витрат платника податку лише за наявності підтверджуючих документів, що засвідчують вартість цих витрат у вигляді транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), рахунків з готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання фізичної особи, страхових полісів тощо. Не включається до складу витрат платника податку готівка, витрачена на цілі, визначені підпунктами 5.3.1 та 5.4.4 цієї статті, а також на цілі, не пов'язані з відшкодуванням особистих витрат фізичної особи, яка перебуває у відрядженні.
Враховуючи викладене, судом встановлено, що витрати позивача, документально підтверджені та включені до складу валових витрат щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_4 правомірно. Відносно інших осіб позивачем не доведено обґрунтованість віднесення сум коштів на валові витрати.
Колегія суддів приходить до висновку про неправомірність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень відповідача, що ґрунтуються на зазначених висновках акту перевірки.
Таким чином правомірним є висновок суду першої інстанції про часткове задоволення даного адміністративного позову.
Отже суд першої інстанції при винесенні постанови було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
Відповідно до статті 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 160, 198, 200, 205, 207, 212, 254 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків - залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 КАС України та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтею 212 КАС України.
Головуючий суддя:
Судді:
.
Головуючий суддя Файдюк В.В.
Судді: Чаку Є.В.
Старова Н.Е.