Апеляційний суд міста Києва
Справа №22- 14871 Головуючий у 1-й інстанції Кравець Д.І.
Доповідач Волошина В.М.
19 листопада 2013 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :
Головуючого Волошиної В.М.
Суддів Котули Л.Г., Слюсар Т.А.
при секретарі Орленко Т.А.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 - представника ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності, визнання заповіту недійсним та усунення від спадкування.
Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -
Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Головне управління юстиції у м. Києві та просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири, визнати недійсним заповіт укладений ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3, визнати за позивачем право власності на частку майна вказаного в заповіті та усунути від права на спадкування за законом після ОСОБА_5 відповідача ОСОБА_4
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що з 15 червня 1968 року і до смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач перебував у офіційному зареєстрованому шлюбі з останньою. При цьому, за час їхнього шлюбу ними була придбана кооперативна квартира АДРЕСА_1 , яка після смерті дружини позивача була приватизована відповідачем ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_5 Таким чином, позивач вважає, що на підставі ст. 60, ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України та ч. З ст. 368, ст. 372 Цивільного кодексу України він має право на визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири.
Після смерті дружини позивачу стало відомо, що свою частку квартири остання заповіла ОСОБА_3, проте, позивач вважає, що даний заповіт був підписаний ОСОБА_5 у такому стані, коли вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Позивач зазначав, що з 1987 року по 1997 рік він працював на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС після чого його стан здоров'я дуже сильно погіршився і у 2003 році позивач переніс інфаркт. За таких обставин лікарі порадили позивачу переїхати на проживання з міста у передмістя, проте, його дружина не підтримала цього і залишилась проживати в квартирі зі своїм сином ОСОБА_4 та його співмешканкою ОСОБА_3, які полюбляли спирті напої і часто цим зловживали. При цьому, не зважаючи на те, що позивач проживав окремо від своєї дружини, про їхню квартиру він не забував і часто навідувався до неї, і під час таких відвідувань він почав помічати, що відповідачка ОСОБА_3 почала споювати його дружину.
Також, позивач наголошував, що споювати його дружину ОСОБА_3 було вигідно, оскільки ані вона, ані її чоловік ОСОБА_4 ніде не працювали та постійно пиячили і задля заволодіння майном ОСОБА_5 їм потрібно було довести останню до такого стану, щоб вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Таким чином, заповіт який складений ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3 не міг відповідати її внутрішній волі та бажанню, оскільки вона, враховуючи свій вік, стан здоров'я та зловживання алкоголем, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а тому даний заповіт слід визнати судом недійсним.
Крім того, позивач зазначав, що він має також ґрунтовні підстави підозрювати, що відповідачка ОСОБА_3 скориставшись на протязі 2008-2009 років важким психічним
та фізичним станом ОСОБА_5, яка не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, вчинила на неї психологічний тиск і у такий спосіб змусила свекруху вчинити заповіт на свою користь. При цьому, відповідач ОСОБА_4, який переважно веде антисоціальний спосіб життя, не утримував та не доглядав свою матір - ОСОБА_5 у її похилому віці. Більш за те, знаходячись у нетверезому стані, він неодноразово піднімав руку на свою матір. Таким чином, позивач вважає, що відповідач ОСОБА_4, який ухилявся від виконання обов'язку щодо утримання своєї рідної матері не має права на спадкування після неї за законом.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2013 року позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, жилою площею 33,40 м2, загальною площею 54,00 м2.
В іншій частині позову відмовити.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір в сумі 860 (вісімсот шістдесят) грн. 25 коп.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір в сумі 860 (вісімсот шістдесят) грн. 25 коп.
Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_1 - представник позивача ОСОБА_2 подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необгрунтованість, порушення норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати на підставі п.п. 1-4 ч.1 ст. 309 ЦПК України та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог його довірителя. Зокрема зазначав, що в судовому рішенні суду першої інстанції відсутні посилання щодо пояснень самого позивача і його ж як свідка, а також показам свідків, які були допитані в судовому засіданні не надана відповідна юридична оцінка. За клопотанням сторони позивача не було викликано та допитано відповідачів. Висновок посмертної судово-психіатричної експертизи спадкодавця ОСОБА_5, який суд прийняв як належний та допустимий доказ не можна вважати повністю об'єктивним, оскільки цей акт грунтується на припущеннях лікарів.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з вимог процесуального законодавства щодо всебічності й повноти з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін в даних правовідносинах, належної правової оцінки наданих сторонами в справі доказів та вимог матеріального права.
За правилами ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
В силу ч.1 ст.69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно ч.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що з 15 червня 1968 року по 13 березня 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, про що свідчить Свідоцтво про одруження Серії НОМЕР_1 та Свідоцтво про смерть ОСОБА_5 Серії НОМЕР_2 (а.с. 4, 5).
Згідно ордеру на житлове приміщення № Г 214509 від 13 серпня 1973 року, виданого на підставі рішення виконкому Жовтневої районної ради народних депутатів м. Києва від 13 серпня 1973 року № 2377, ОСОБА_5 з родиною із трьох чоловік вселилась та проживала в квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 6).
Згідно довідок ЖБК «Верстат-5» від 15 квітня 1992 року № 36 та від 12 серпня 2010 року № 56 ОСОБА_5 є власником кооперативної квартири АДРЕСА_1 (а.с. 42, 43). При цьому, як вбачається з даних довідок пайові внески за квартиру були повністю сплачені у 1988 році, тобто під час перебування позивача та ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, а відтак спільно нажитим ОСОБА_2 та ОСОБА_5 як подружжям майном, тобто належала їм на праві спільної сумісної власності.
Однак, відповідно до Витягу № 28564300 про державну реєстрацію прав 30 грудня 2010 року право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі Свідоцтва про право власності, виданого на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення (а.с. 7, 8).
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Спадкодавець ОСОБА_5 - дружина позивача померла ІНФОРМАЦІЯ_1.
Положеннями ч. З ст. 368, ч. 2 ст. 372 ЦК України та ч. 1 ст. 70 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Висновок суду про визнання права власності на Ѕ частині спірної квартири за позивачем грунтується на вимогах закону, а тому і задоволення позову ОСОБА_2 в цій частині є правильним.
За правилами ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті.
За рік до смерті, а саме 14 лютого 2009 р. ОСОБА_5 склала заповіт, , згідно якого на випадок її смерті належну їй на праві приватної власності частину квартири АДРЕСА_1, заповідала ОСОБА_3. Даний заповіт посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрований в реєстрі за № 143 (а.с. 44). Заповіт на день смерті ОСОБА_5 скасований і змінений не був та зареєстрований в реєстрі.
Проте, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач просив визнати вказаний заповіт недійсним, посилаючись на те, що заповіт не міг відповідати внутрішній волі та бажанню ОСОБА_5, оскільки вона, враховуючи свій вік, стан здоров'я та зловживання алкоголем, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
В силу ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини згідно до вимог ст. 1270 ЦК України.
Користуючись своїм правом сторони, як спадкоємці у встановлений шестимісячний строк звернулись з письмовими заявами до нотаріальної контори про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_5
У відповідності до ч.1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Частиною 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Як вбачається з матеріалів справи і вірно встановлено судом першої інстанції ОСОБА_5 на момент складання заповіту не була визнана недієздатною в судовому порядку та не перебувала на обліку у психоневрологічному диспансері, не проходила лікування від психічної хвороби.
Ч.1 ст. 1234 ЦК України закріплює положення про те, що право на заповіт має фізична особа з повною фізичною дієздатністю.
Ч.1 ст. 36 ЦК України передбачено, що цивільна дієздатність фізичної особи може бути обмежена тільки судом, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Частина 4 цієї статті закріплює, що цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
Частиною 1 статті 143 ЦПК України визначено, що для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.
Згідно п. 2 ч.1 ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
ЗгідноАкту посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи № 511 від 19 червня 2013 року ОСОБА_5 під час укладання та посвідчення 14 лютого 2009 року заповіту на користь ОСОБА_3 будь-яким стійким хронічним психічним розладом не страждала. ОСОБА_5 за своїм психічним станом під час укладання та посвідчення 14 лютого 2009 року заповіту на користь ОСОБА_3, могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Згідно п.18 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008р. « Про судову практику у справах про спадкування» зазначено, що заповіт може бути визнано недійсним, тільки якщо він був складений під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та ( або) не могла керувати ними.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що достовірних даних про психічний розлад, яким би страждала ОСОБА_5 щоби позбавляло її можливості при вчиненні заповіту вільно висловити своє волевиявлення і яке б не відповідало її волі, не було. А тому, правових підстав для визнання заповіту недійсним у суду не було.
Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Виходячи зі змісту зазначеної норми закону, суд при вирішенні такої справи повинен установити і факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та його потребу в допомозі цієї особи.
Безпорадний стан слід розуміти як безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку з чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.
Крім того, при розгляді таких справ суду належить з'ясовувати, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу.
При цьому судом не було встановлено ухилення відповідача ОСОБА_4 від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, його винної поведінки за умови, що спадкоємець усвідомлював свій обов'язок, мав можливість його виконувати, але не вчиняв відносно цього необхідних дій. Доказів того, що покійна зверталась за такою допомогою, а відповідач відмовив, матеріали справи не містять.
Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, були предметом дослідження в суді першої інстанції, отримали належну оцінку і висновків суду не спростовують.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги є не суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права які призвели або могли призвести до неправильного вирішення цього спору.
Оскільки рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального закону, колегія суддів вважає, що підстав до його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317,319 ЦПК України, колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - представника ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2013 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий:
Судді: