22 жовтня 2013 року м. Київ К-33903/10
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у Глибоцькому районі Чернівецької області до Територіальної державної інспекції праці в Чернівецькій області про визнання недійсним припису, за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Глибоцькому районі Чернівецької області на постанову Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11 березня 2009 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2010 року,-
У лютому 2008 року Державна податкова інспекції у Глибоцькому районі Чернівецької області (далі - ДПІ) звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому просила визнати нечинним припис № 24-06-22/045 від 18 жовтня 2007 року головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці в Чернівецькій області (далі - відповідачі, та/або інспектори праці), винесений за наслідками проведення перевірки дотримання законодавства про працю. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що спірний припис винесено в порушення Порядку проведення перевірки стану одержання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що проводиться посадовими особами Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю та його територіальних органів, затвердженого Міністерством праці та соціальної політики України від 21 березня 2003 року № 72 (далі - Порядок № 72, чинного на час спірного періоду), розробленого на підставі Положення про державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року № 50 (далі Положення). В зв'язку з чим позивач просив про задоволення позову.
Постановою Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11 березня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2010 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить їх рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про відхилення скарги з таких підстав.
Згідно з частиною 3 статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.
Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, визначається, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Спірні правовідносини сторін регулюються вже наведеними Положенням та Порядком (чинних на час спірного періоду), а також Конвенцією Міжнародної організації праці, ратифікованої Законом України № 81 «Про ратифікацію Конвенції міжнародних організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості і торгівлі» від 8 вересня 2004 року № 1985 (далі Конвенція) і Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року № 877-V (далі Закон № 877-V).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій, на підставі наявних у справі даних встановили і правильно виходили з того, що спірний припис винесений інспектором праці у спосіб та в межах повноважень, що передбачені чинним законодавством, як того вимагає стаття 19 Конституції України.
При цьому, правильним є висновок про те, що за наслідками проведеної відповідачем перевірки дотримання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, встановлений факт порушення трудового законодавства відносно колишнього працівника ДПІ ОСОБА_4 у період його роботи з 2005 по 2007 роки. На підставі чого, інспектором праці складено Акт та винесено припис № 24-06-22/045/040 від 18 жовтня 2007 року, яким зобов'язана ДПІ привести з вимогами діючого законодавства заробітну плату та провести повний із ОСОБА_4 розрахунок згідно зі статтями 50, 54, 107, 108 Кодексу законів про працю України та статті 20 Закону України «Про державну службу». Про складений акт та припис позивача повідомлено у встановленому порядку.
Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що перевірка дотримання законодавства про працю інспектором праці проведена в порядку та спосіб, що передбачені Положенням та Порядком. Окрім того, колегія суддів зазначає, що така перевірка узгоджується із вимогами наведених Конвенції та Закону № 877-V.
Судами обґрунтовано встановлено, що інспектор праці перед початком проведення перевірки пред'явив службове посвідчення та персональну круглу печатку, після чого був допущений до її проведення ДПІ.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи позивача про те, що службове посвідчення інспектором праці не пред'являлось, оскільки дана обставина могла слугувати підставою для недопуску у проведенні такої перевірки у розумінні положень Закон № 877-V.
Згідно з частиною 5 статті 7 Закону № 877-V посадова особа органу державного нагляду (контролю) без посвідчення (направлення) на здійснення заходу та службового посвідчення не має права здійснювати державний нагляд (контроль) суб'єкта господарювання.
Суб'єкт господарювання має право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходу, якщо вони не пред'явили документів, передбачених цією статтею.
Проте правом, щодо недопуску до проведення зазначеної перевірки, позивач не скористався, чим фактично визнав наявність відповідних документів для її проведення, а тому такі доводи є необґрунтованими.
Також, суди правильно дійшли висновку про те, що неповідомлення заздалегідь ДПІ про проведення даної перевірки не є підставою для визнання її незаконною у розумінні положень чинного законодавства.
Так, згідно пункту 2.3. Порядку № 72 (чинному на час спірного періоду) Інспектор праці має право безперешкодно в будь-який час без попереднього повідомлення відвідувати для перевірки додержання законодавства про працю та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування: підприємства, робочі органи виконавчих дирекцій фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, виробничих приміщень суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб, які використовують найману працю.
Згідно з пунктом першим абзацу 6 Положення, посадові особи Держнаглядпраці (головні державні інспектори праці, їх заступники, державні інспектори раці) мають право безперешкодно в будь-який час без попереднього інформування з пред'явленням службового посвідчення відвідувати для перевірки додержання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування адміністративні і виробничі приміщення роботодавців, робочі органи виконавчих дирекцій фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Зміст статті 12 Конвенції визначає, що інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають низку прав: a) безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку
годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції; б) проходити у денний час до будь-яких приміщень, які вони мають достатні підстави вважати такими, що підлягають інспекції; тощо.
Тобто, під час проведення перевірок дотримання законодавства про працю суб'єкт владних повноважень - інспектор праці має обов'язок надати (пред'явити) відповідні документи, що засвідчують його повноваження. При цьому, повідомляти підприємство про проведення такої перевірки заздалегідь інспектор праці, згідно положень Закону, не зобов'язаний, а лише наділений альтернативним правом за певних обставин.
Також, суди дійшли правильного висновку, що скаредний відповідачем Акт і припис є наслідком проведеної перевірки, а тому дії останнього повністю узгодженні з положенням пункту 4 Порядку, який визначає порядок складання акта та припису за результатами перевірки додержання законодавства про працю чи про загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
При цьому висновок судів про те, що зміст Акту та припису не є предметом оскарження є також правильним. Суть спору сторін полягає у правомірності дій і рішення суб'єкту владних повноважень під час проведення перевірки дотримання законодавства про працю. Тобто, процедура і порядок дотримання спеціально встановленого законодавства.
Отже суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові, їх рішення відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.
За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Не може бути скасовано правильне і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,-
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Глибоцькому районі Чернівецької області відхилити, а постанову Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11 березня 2009 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2010 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.