10 жовтня 2013 року Справа № 904/3422/13
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Могил С.К. (головуючий),
Борденюк Є.М., . Вовк І.В. (доповідач),
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Саратський завод продтоварів" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 року у справі № 904/3422/13 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Саратський завод продтоварів" до товариства з обмеженою відповідальністю "Вільногірське скло" про визнання частково недійсним договору поставки,
У квітні 2013 року позивач звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача про визнання недійсним пункту 8.2 договору поставки від 08.04.2009 року № 01/8-09 в частині встановлення відповідальності покупця за прострочення оплати товару у вигляді річних в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення у зв'язку з невідповідністю вимогам закону, оскільки зазначеним пунктом вже передбачено нарахування пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої покупцем суми за кожен день прострочення.
До початку розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та просив визнати недійсним пункт 8.2 договору в спірній частині у зв'язку з невідповідністю вимогам ч. 1 ст. 203 та ч. 215 Цивільного кодексу України.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 26.06.2013 року (суддя Мартинюк С.В.) в позові відмовлено.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 року (судді Крутовських В.І., Березкіна О.В., Дармін М.О.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі позивач вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати та позов задовольнити.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач вважає, що судові рішення у справі є законними та просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, що 08.04.2009 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Вільногірське скло" (постачальник) та товариством з обмеженою відповідальністю "Саратський завод продтоварів" (покупець) укладено договір поставки № 01/8-09.
Пунктом 8.2 договору передбачено, що в разі прострочення оплати товару покупець сплачує на користь постачальника за кожний день прострочення пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення від суми заборгованості (вартості неоплаченого товару) та річні в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення.
Предметом даного судового розгляду є вимоги про визнання недійсним пункту 8.2 договору поставки в частині встановлення відповідальності покупця за прострочення оплати товару у вигляді річних в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення у зв'язку з невідповідністю вимогам закону.
Висновок судів обох інстанцій про відмову в позові про визнання недійсним частини спірного пункту мотивовано недоведеністю правових підстав за заявленими вимогами для визнання правочину в спірній частині недійсним та застосуванням строку позовної давності.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За вимогами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною 2 ст. 712 ЦК України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 3 ст. 692 ЦК України встановлено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Отже, зазначена норма встановлює право продавця (постачальника) у разі несвоєчасної оплати товару покупцем вимагати від останнього оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами.
Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (частина друга статті 536 ЦК України).
Частиною 2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто стаття 625 ЦК України надає можливість кредитору боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, встановити інший ніж 3% річних розмір процентів за користування чужими грошовими коштами.
Разом із тим суди попередніх інстанцій визначивши проценти, передбачені оспорюваним пунктом 8.2 договору, як плату за користування чужими грошовими коштами, не перевірили, чи за своєю правовою природою ці проценти не підпадають під визначення неустойки, а саме пені, відповідно до ст. 549 ЦК України частина 3 якої встановлює, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
У свою чергу пунктом 8.2 договору поставки сторони вже передбачили нарахування пені в розмірі двох облікових ставок НБУ від несплаченої покупцем суми за кожний день прострочення.
Проте, суди обох інстанцій зазначеного не перевірили та з урахуванням встановленого не оцінили спірну умову пункту 8.2 договору на предмет її узгодження з приписами статті 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
До того ж, відмовивши в позові як за недоведеністю, так і за пропуском строку позовної давності, суди залишили поза увагою те, що у разі встановлення пропуску строку позовної давності без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.
За таких обставин, прийняті судові рішення попередніх інстанцій не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.
З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Саратський завод продтоварів" задовольнити частково.
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 року та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.06.2013 року скасувати, і справу № 904/3422/13 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.
Головуючий суддя С.Могил
Судді Є.Борденюк
І.Вовк