19 вересня 2013 року м. Київ К/9991/54652/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Головуючого Степашка О.І.
Суддів Маринчак Н.Є.
Федорова М.О.
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова
на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2009
та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2011
у справі № 2а-1836/08/1370
за позовом Державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова
до Приватного підприємства «Міруся», Приватного підприємства «Флавор»
про визнання господарського зобов'язання недійсним та стягнення коштів
Державна податкова інспекція у Галицькому районі м. Львова (далі по тексту - позивач, ДПІ у Галицькому районі м. Львова) звернулась до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Приватного підприємства «Міруся» (далі по тексту - відповідач 1, ПП «Міруся») та Приватного підприємства «Флавор» (далі по тексту - відповідач 2, ПП «Флавор») визнання господарського зобов'язання недійсним та стягнення коштів.
Підставами позову зазначено ст. ст. 207, 208 ГК України, п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні».
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2009 в задоволенні позову відмовлено повністю.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2011 постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2009 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання господарського зобов'язання недійсним скасовано із закриттям провадження у справі в цій частині. В решті рішення залишено без змін.
В касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанцій з підтвердженням матеріалів справи, між відповідачами було укладено угоду купівлі-продажу лісоматеріалів від 17.01.2007 №17-01.
Факт виконання відповідачами господарської операції підтверджується видатковими накладними ПП «Флавор», а ПП «Міруся» оплатило поставлені товари в сумі 58459,16 грн., про що свідчать податкові накладні. Крім цього, дане господарське зобов'язання підтверджується платіжними дорученнями та карткою рахунку контрагента ПП «Флавор».
Судами зазначено, що на думку позивача спірна угода укладена між відповідачами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, та підлягає визнанню недійсною з підстав визначених у ст. 207 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України).
Підставами позову зазначено ст. ст. 207, 208 ГК України, ст. ст. 215, 228 ЦК України.
Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з наступного, з чим погоджується суд касаційної інстанції.
Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.
Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом з тим, за змістом ч. 1 ст. 208 ГК України застосування цих санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.
Санкції, встановлені ч. 1 ст. 208 цього Кодексу, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених ч. 1 ст. 208 Кодексу, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.
Частиною 1 ст. 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню ч. 1 ст. 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених ст. 250 ГК України.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем вимоги про застосування наслідків, передбачених ст. 208 ГК України, заявлені поза межами строків, встановлених ст. 250 ГК України, тому висновок про відмову у задоволенні позову в цій частині є правомірним.
Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином з'ясовано обставини справи та дано їм відповідну правову оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення суду апеляційної інстанції не встановлено.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220-1, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова залишити без задоволення.
Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.12.2009 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та може бути переглянута Верховним Судом України у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України.
Головуючий(підпис)О.І. Степашко
Судді(підпис)Н.Є. Маринчак
(підпис)М.О. Федоров
З оригіналом згідно Помічник судді О.Я. Меньшикова