17.09.2013
Справа №2/489/1752/13
17 вересня 2013 р. Ленінський районний суд м. Миколаєва в складі: головуючого - судді Губницького Д.Г., при секретарі Наумкіній І.М.. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування квартирою та зустрічним позовом ОСОБА_2, одночасно і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 до ОСОБА_1, за участю третьої особи - органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визнання права на проживання, -
У травні 2013 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким просив визнати відповідачку, свою колишню дружину, такою, що втратила право користування належною йому особисто квартирою АДРЕСА_1. Уточнивши підстави позову (ст. 405 ЦК України), обґрунтував свої вимоги тим, що остання рік не проживає в даній квартирі, добровільно виїхавши з квартири у червні 2011 р., але не знялася з реєстрації.
У червні 2013 р. відповідачка ОСОБА_2 пред'явила до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання її зі спільною неповнолітньою донькою ОСОБА_3 такими, що мають право на проживання в даній квартирі. Послалася на те, що позивач погрозами, створенням перешкод у користуванні квартирою, змусив її з донькою у червні 2011 р. виїхати з квартири, а оскільки іншого житла вона немає, то просить поновити її права у такий спосіб.
Ухвалою суду від 25 червня 2013 р. зустрічний позов прийнято до спільного розгляду з первісним.
В судовому засіданні позивач пояснив, що у травні 2011 р. відповідачка повідомила його про подружню зраду, у червні 2011 р. зібрала свої речі та виїхала, залишок речей у квартирі (предмети меблі, побутова техніка) за власним вибором вивезла у серпні 2011 р. Не намагалася повернутися до квартири, хоча має ключі від вхідних дверей, замки від яких він не змінював. Свій позов підтримав. Проти задоволення зустрічного позову заперечував, пояснивши, що не перешкоджає доньці користуватися своєю квартирою.
Відповідачка первісний позов не визнала, свої зустрічні вимоги підтримала. Суду пояснила, що проживає у квартирі матері та брата, іншого житла немає. Дійсно, бажаючи привернути увагу чоловіка до сімейних проблем, повідомила його наприкінці травня 2011 р. про свій позашлюбний зв'язок з іншим чоловіком, внаслідок чого ОСОБА_1 на протязі трьох тижнів бив її, примусивши виїхати всередині червня 2011 р. з дитиною та деякими носильними особистими речами, шкільним приладдям доньки та забрав ключі від вхідних дверей. Наприкінці липня 2011 р. під наглядом матері позивача забрала з квартири, в якій були замінені замки, ліжко доньки, дитячу меблеву стінку та свої особисті речі.
Суд, заслухавши пояснення сторін з представниками, представника органа опіки та піклування, яка просила вирішити обидва позови на розсуд суду, але не погіршуючи житлові умови дитини, показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, дослідивши письмові докази, встановив наступні обставини.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 28 вересня 2011 р. у цивільній справі №2-3030/2011, яким розірвано шлюб між сторонами, встановлено, що його укладено 17 лютого 2011 р., сторони спільного господарства не ведуть, сім'я припинила існування, неповнолітня донька мешкає разом із матір'ю (а.с.8).
Сторони є батьками ОСОБА_3, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.37).
У відповідності до довідки ЖКП «Південь» від 17 вересня 2013 р., позивач зареєстрований у АДРЕСА_1 з 1996 р., відповідачка і їх спільна донька з 2003 р.
Дана двокімнатна квартира є особистою власністю позивача ОСОБА_1 у відповідності до свідоцтва про право власності від 21 березня 2000 р. (а.с.4, 5).
Між сторонами існують триваючі особисті неприязні відносини. Сторони не заперечують того, що причиною конфлікту у 20 числах травня місяця 2011 р., який призвів до припинення спільного проживання та господарства з червня 2011 р., стала подружня зрада відповідачки.
Відповідачка, з тих пір, що також сторонами не заперечується, проживає у двокімнатній квартирі АДРЕСА_1, що є власністю її матері та брата (а.с.38)
Свідки ОСОБА_5, ОСОБА_4 - сусіди, ОСОБА_6 (мати позивача) суду показали, що дійсно влітку 2011 р. ОСОБА_2 виїхала з квартири позивача з речами, скандалів між подружжям вони не бачили. Про особисті взаємовідносини між ними знають зі слів позивача.
Пояснення свідків узгоджуються зі змістом акту про не проживання від 07 лютого 2012 р. (а.с.7).
Однак, факт виїзду з квартири, підтверджений свідками, не є достатнім доказом на спростування доводів відповідачки про вимушений його характер.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Також права власника житлового приміщення визначені ст. 150 Житлового Кодексу Української РСР.
Зокрема, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно із ст. 156 Житлового Кодексу Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Доводи позивача про добровільне залишення відповідачкою квартири спростовуються фактом звернення у жовтні 2011 р. її до міліції з приводу позбавлення її доступу ОСОБА_1 до квартири (а.с.4). Крім того, у листопаді 2011 р. ОСОБА_2 вже зверталася до ОСОБА_1 з позовом про вселення, який був залишений без розгляду без розгляду у травні 2012 р. у зв'язку повторною неявкою ОСОБА_2 в судове засідання (а.с.40) ОСОБА_2 пояснила, що на той час мали місце намагання примирення з позивачем.
Триваючий негативний характер відносин між сторонами після припинення подружніх відносин підтверджується і змістом скарги приватного обвинувачення, пред'явленою ОСОБА_2 до суду в грудні 2011 р. з приводу притягнення ОСОБА_1, до кримінальної відповідальності за фактом заподіяння легких тілесних ушкоджень, яка надалі була залишена без розгляду, за визнанням сторін, за їх домовленістю.
Отже, на переконання суду, позивач не довів підставу позову, оскільки з обставин справи не вбачається неповажних причин відсутності відповідачки за зареєстрованим місцем проживання одного року, тому у задоволенні його позову слід відмовити.
Зустрічний позов також не підлягає задоволенню з наступних підстав.
В силу ст. ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у спосіб, визначений законом України.
Правовідносини, яки склалися між ОСОБА_1 як власником квартири та ОСОБА_2 як колишнім членом його сім'ї стосовно користування належною на праві власності відповідачеві квартирою, врегульовані главою 6 ЖК України та ст. 405 ЦК України.
Між тим, ні норми ЖК України, ні ст. 16 ЦК України, яка встановлює способи захисту цивільних прав та інтересів, ні інші закони не передбачають такого способу захисту права на житло колишнього члена сім'ї його власника як визнання права користування квартирою.
Вирішення спорів про визнання право користування передбачені ЖК України стосовно громадян, які вселилися до наймача в будинки державного та громадського житлового фонду (глава 2 ЖК України), на що звернуто увагу в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 р. з наступними змінами «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України».
Таким чином, обраний позивачкою спосіб захисту свого права на житло є неналежним способом.
Право ОСОБА_2 та її дітей на користування спірною квартироюмають бути предметом доказування при вирішення спорів щодо користування спірною квартирою (вселення, виселення тощо), але не можуть бути предметом окремого позову.
Згідно ст. 88 ЦПК України, судові витрати сторонам не відшкодовуються.
Керуючись ст.. 212-215 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Миколаївської області шляхом подання апеляційної скарги через Ленінський районний суд м. Миколаєва протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення - в тому ж порядку і в той самий строк, який обраховується з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Д.Г. Губницький
: