Категорія 46 Головуючий в 1 інстанції Арапіна Н.Є.
Доповідач Ларіна Н.О.
26 вересня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
Головуючого судді Осипчук О.В.
суддів Ларіної Н.О., Азевича В.Б.
при секретарі Федоровій М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Торезького міського суду Донецької області від 05 серпня 2013 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання права власності на 1/2 частину квартири, -
Рішенням Торезького міського суду Донецької області від 05 серпня 2013 року позовні вимоги задоволено: визнано спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 229,40 грн.
Зазначене рішення оскаржив відповідач, в апеляційній скарзі просив рішення суду першої інстанції скасувати, оскільки воно не відповідає нормам матеріального та процесуального права, ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідач зазначає, що суд, задовольняючи позовні вимоги, посилався на статті Сімейного кодексу України та статті Цивільного кодексу України, які набрали чинності після 01 січня 2004 року, а договір довічного утримання, за яким він набув право власності на спірну квартиру було укладено 23 листопада 2001 року, тобто в період дії КпШС України та Цивільного кодексу України 1963 року.
Також зазначає, що договір довічного утримання передбачає як індивідуальний обов'язок набувача майна піклуватися та утримувати відчужувача, так і його персональну відповідальність за порушення умов договору, а права та обов'язки переходять до інших осіб лише у разі смерті набувача, тобто цей договір безпосередньо пов'язаний із особою набувача і майно, отримане за цим договором, не може вважатися спільною сумісною власністю.
Вказує, що судом першої інстанції за доказ прийнято пояснення ОСОБА_3, яка є рідною сестрою позивача та заінтересованою особою у справі, свідок зазначив, що їй відомі всі обставини зі слів позивача. Ще одним доказом, визнаним судом, є акт Пелагіївської селищної ради, який, нібито, підтверджує пояснення позивача, але при цьому судом не допитані ані особи, які склали акт, ані особи, данні яких зазначені в акті.
Вказує, що судом навіть не було витребувано свідоцтво про смерть відчужувача ОСОБА_4, не опитувалися сусіди за місцем проживання померлої ОСОБА_4, не з'ясовано, як часто позивачка здійснювала зазначені нею дії щодо утримання та піклування за ОСОБА_4 Сам факт допомоги позивачки відповідач заперечує, вона навпаки відмовилася це робити у зв'язку з чим обов'язки по догляду апелянт виконував самостійно.
Апелянт зазначає, що надати докази при розгляді справи в суді першої інстанції не мав можливості, оскільки повісток не отримував. Тож, відповідач зазначає, що його позицію підтверджують письмові пояснення ОСОБА_5, який був депутатом Торезької міської ради, згідно з якими відповідач особисто займався доглядом за ОСОБА_4, заказував ліки для неї, самостійно її поховав і на даний час доглядає могилу, що і стало підставою для розлучення з позивачем, оскільки вона була проти договору довічного утримання і витрат його особистих коштів та коштів ОСОБА_4 на неї.
Крім того, зазначає, що судом було прийнято до розгляду позовну заяву майнового характеру без з'ясування ціни позову, а також ухвалено рішення без встановлення вартості спірного майна, судовий збір сплачено у мінімальний розмірах у порушення норм Закону України „Про судовий збір", а резолютивна частина оскаржуваного рішення містить визнання за відповідачем права власності на 1/2 частину квартири, хоча він з таким позовом до суду не звертався.Також судом першої інстанції у рішенні вказано, що апелянт не звертався до суду із позовом про визнання квартири особистою власністю, хоча таке звернення з його боку було б неправомірним, оскільки єдиним власником даної квартири згідно реєстраційних даних є він.
Відповідач в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, рішення суду скасувати, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Позивач в судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечила, просила її відхилити, рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді, думку сторін, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід відхилити, рішення суду залишити без змін з наступних підстав.
Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно визначив правовідносини, які склалися між сторонами і надав їм відповідну оцінку.
Судом першої інстанції встановлено, що, згідно свідоцтва про укладення шлюбу, 28 серпня 1976 року між сторонами зареєстровано шлюб (а.с. 4).
23 листопада 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір довічного утримання, посвідчений Торезькою державною нотаріальною конторою. Зареєстровано спірну квартиру АДРЕСА_1 в бюро технічної інвентаризації м. Тореза по праву приватної власності 24 січня 2002 року та записано в реєстрову книгу за № 652 (а.с. 55, 91). Згідно домової книги, сторони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 6-11).
18 січня 2012 року рішенням Торезького міського суду шлюб між сторонами розірвано (а.с. 12).
Згідно акту обстеження, складеного виконкомом Пелагіївської селищної Ради, сторони доглядали за ОСОБА_4, позивач прибирала, прала, готувала їжу, мила посуд, купала ОСОБА_4 (а.с. 56).
Згідно трудової книжки, позивач з 01 лютого 2000 року по 14 серпня 2002 року працювала у структурному підрозділу торгово-виробничого комплексу з обслуговування шахтарів Державної холдингової компанії "Торезантрацит" (а.с. 16-24).
Судом встановлено, що сторони знаходилися у зареєстрованому шлюбі. 23 листопада 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір довічного утримання, посвідчений Торезькою державною нотаріальною конторою та зареєстрований в реєстрі за № 3-3433. Згідно з умовами договору ОСОБА_4 передала у власність відповідача квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, відповідач зобов'язався довічно безкоштовно утримувати ОСОБА_4, забезпечуючи її харчуванням, одягом, необхідною допомогою, і зберігати в її довічному безкоштовному користуванні 1/2 частину житлового будинку. Зазначеним договором також визначена щомісячна вартість матеріального забезпечення (одягу догляду, харчування, необхідної допомоги). Сторони працювали та мали спільній бюджет. Разом вони навели порядок у будинку та на прибудинковій території. Позивач ходила на ринок та купувала продукти харчування, предмети домашнього обіходу, необхідний одяг для ОСОБА_4, при цьому оплачувала покупки за рахунок сімейного бюджету. Також позивач готувала різні страви за бажанням ОСОБА_4, прала білизну. Відповідач рубав дрова, набирав вугілля, топив піч, разом зі своєю матір'ю купав ОСОБА_4 Після смерті ОСОБА_4 сторони стали проживати у спірному будинку та зареєструвалися за адресою спірного будинку.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 60, 63, 68-70 СК України та ст.ст. 328, 368 ЦК України, а саме що суду доведений спільний доглдя за ОСОБА_4 та що її утримання передбачало не тільки витрату коштів на забезпечення її харчування, одягом, необхідною допомогою, що оплачувалося за рахунок сімейного бюджету, а і готування їжі, прання білизни, прибирання у будинку, що безпосередньо виконувала позивач, при цьому відповідачем не доведено що між ним та дружиною існувала інша домовленість, ніж спільне володіння та користування спірним майном, тобто судом не встановлено підстав відповідно до ст. 57 СК України.
Згідно зі ст. 22 (ст. 60 СК України) Кодексу про шлюб та сім'ю України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжям має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з поважних причин не мав самостійного заробітку.
Статтею 24 (ст. 57 СК України ) КпШС України передбачено вичерпний перелік роздільного майна подружжя.
За правилами ст. 28 (ст. 70 СК України) КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частину, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, необхідної допомоги.
З зазначеним висновком суду першої інстанції погоджується й суд апеляційної інстанції, оскільки установивши, що договір довічного утримання укладався та виконувався під час перебування сторін у шлюбі і в період їх спільного проживання та ведення домашнього господарства, за рахунок спільних коштів та праці членів сім'ї, суд першої інстанції з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної квартири. З наведеного, доводи апеляційної скарги щодо індивідуальної відповідальності відповідача є неспроможними, інших доказів відповідачем суду апеляційної інстанції не надано.
Таким чином, суд першої інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин та ухвалив законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги щодо розгляду справи за відсутністю відповідача, апеляційний суд приймає критично, оскільки з матеріалів справи вбачається зловживання відповідача своїми правами, а саме розгляд справи після скасування заочного рішення за заявою відповідача призначався неодноразово, у матеріалах справи наявні зворотні листи-повідомлення з зазначенням дати часу та місця судового слухання та підписом відповідача про отримання судових повісток (а.с. 99-101,109).
Доводи апеляційної скарги щодо застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які не підлягають застосуванню, апеляційний суд приймає критично, оскільки хоча суд першої інстанції посилався на статті Сімейного Кодексу, але ж вони є тотожними статтям КпШС України (який був чинний на момент виникнення правовідносин), що не впливає на правильність правових висновків суду щодо задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги щодо не витребування свідоцтва про смерть ОСОБА_4, апеляційний суд приймає критично, оскільки, як встановлено судом апеляційної інстанції факт смерті ОСОБА_4 сторонами не оспорювався, інших доказів щодо не виконання позивачем дій щодо утримання ОСОБА_4 відповідачем не надано.
Доводи апеляційної скарги щодо прийняття позовної заяви без з'ясування ціни позову, апеляційний суд приймає критично, оскільки надану суду позовна заява відповідала нормам ст.ст. 119-120 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги щодо вирішення судом першої інстанції питання про визнання за відповідачем частини спірної квартири та не звернення відповідача до суду з зустрічним позовом про визнання спірної квартири, апеляційний суд приймає критично, оскільки відповідно до ст. 11 ЦПК України особа має право на самостійне вирішення питання щодо необхідності захисту свого права, при цьому як вбачається з матеріалів справи відповідач дійсно не звертався до суду з зустрічним позовом про визнання за ним права власності на всю спірну квартиру та не довів суду індивідуальної власності на спірне майно. Тому при вирішенні судом питання щодо визнання спірної квартири спільним майном подружжя та визнанні за сторонами часток цього сумісного майна (за наявності належної реєстрації спірного майна за відповідачем) не потрібно додаткової заяви відповідача про визнання за ним ? частки спільного майна.
Доводи апеляційної скарги щодо неналежної оцінки судом першої інстанції наданих позивачем доказів, апеляційний суд приймає критично, оскільки розглядаючи справу, суд першої інстанції повно, всебічно та правильно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, встановленим обставинам та доказам дав належну оцінку та дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання права власності на 1/2 частину квартири. Наданий відповідачем лист-пояснення ОСОБА_5 від 20 серпня 2013 року не є належним доказом по справі, оскільки виконано після постановлення рішення, осооба, належним чином не попереджалась про кримінальну відповідальність щодо надання неправдивих пояснень по справі та відповідачем не заявлено клопотання про виклик зазначеної особи як свідка в судове засідання. Інших доказів відповідачем не надано.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції були допущені порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 303 ч. 1, 304, 307 ч. 1 п. 1, 308, 314 ч.1 п.1, 315 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Торезького міського суду Донецької області від 05 серпня 2013 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання чинності.
Головуючий:
Судді: