"19" вересня 2013 р. м. Київ К/9991/27492/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Суддів: Лиски Т.О. (доповідач),
Бутенка В.І.,
Олексієнка М.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання недійсним наказу, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2010 року, 26 квітня 2010 року, 03 червня 2010 року, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 червня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року, -
У вересні 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, у якому просила визнати недійсним п.3 розділу 1 наказу Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України від15 червня 2006 року № 600, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 07 липня 2006 року № 804/12678 та таким, що не відповідає Конституції України та ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». В судовому засіданні ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги, згідно яких в доповнення до раніше заявлених позовних вимог просила визнати недійсним в цілому наказ Міністерства внутрішніх справ України № 600 від15 червня 2006 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 червня 2010 року провадження в частині позовних вимог про визнання неконституційним п. 3 розділу 1 наказу Міністерства внутрішніх справ України № 600 від15 червня 2006 року - закрито.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 червня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року, ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні позову.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі, ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 звернулися з касаційною скаргою, в якій просять оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3, після досягнення 16 років, отримала паспорт громадянина України НОМЕР_1, виданий їй Джанкойським МРВ ГУ МВС України в Криму 04 серпня 2000 року, в якому була вклеєна фотокартка виконана у хіджабі.
05 травня 2009 року, ОСОБА_3, по досягненню нею 25-річного віку, звернулась до Сектору громадянства імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі СГІРФО) Бахчисарайського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі - РВ ГУ МВС) України в Автономній Республіці Крим із заявою, у якій просила вклеїти у паспорт її фото, на якому вона за релігійними переконаннями зображена у хустці. При цьому, ОСОБА_3 в заяві зазначила, що на фотокартці чітко видно її обличчя.
Начальником СГІРФО Бахчисарайського РВ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим ОСОБА_3 була надана відповідь, в якій зазначено, що форма паспорта та порядок його оформлення затверджені Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року за №2503-ХІ, Положенням про Державний Департамент з справ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 14 червня 2002 року за №844 та наказом МВС України №600 від 15 червня 2006 року.
У наказі МВС № 600 від 15 червня 2006 року розділ 1 пункт 3 зазначено: «Фотокартки, що подаються для оформлення паспорта, мають бути виконані з одного негатива, із зображенням обличчя виключно анфас, без головного убору, виготовленими на тонкому білому або кольоровому папері без кутка». Змінювати вимоги до оформлення паспорту робітники СГІРФО не мають право.
Не погодившись з наказом МВС України №600 від 15 червня 2006 року позивачка звернулась з позовом до суду.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з безпідставності заявлених вимог, оскільки оскаржуваний наказ № 600 від 15 червня 2006 року прийнятий відповідачем у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законами України.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з вказаним висновком судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України зазначено що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України.
Згідно статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Відносини, пов'язані з реалізацією права на свободу совісті та діяльності релігійних організацій врегульовано Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» в статті 3 якого визначено, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати і свої релігійні або атеїстичні переконання.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.
Релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
Враховуючи вказане, Конституція України та Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» відокремили церкву та релігію від держави. Забезпечення виконання цих положень Конституції України та зазначеного Закону, насамперед, покладається на органи державної влади, які наділено відповідними повноваженнями.
Відповідно до статей 6, 8 та 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а їхні нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Згідно з пунктом 1 постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року, № 2503-ХІІ «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон» паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 року № 1086 «Про першочергові заходи щодо забезпечення видачі паспортів громадянина України» (в редакції від 29 січня 2003 року) Міністерство внутрішніх справ України відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та свідоцтво про народження» (в редакції постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року), було уповноважено розробити і затвердити інструкцію щодо правил та порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України.
На виконання вказаної постанови наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 червня 2006 року № 600 затверджено "Порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України".
Відповідно до абзаців 6,7,8 частини 3 Загальних положень "Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України" для оформлення паспорта особа подає дві фотокартки розміром 3,5 х 4,5 см.
Фотокартки, що подаються для оформлення паспорта, мають бути виконані з одного негатива, із зображенням обличчя виключно анфас, без головного убору, виготовленими на тонкому білому або кольоровому фотопапері без кутка.
Для громадян, які постійно носять окуляри, обов'язкове фотографування в окулярах.
Таким чином, колегія судді погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що зображення на фотокартці, що підлягає вклеюванню в паспорт, особи без головного убору, обумовлено перш за все необхідністю відображення в документі максимальної кількості ідентифікаційних ознак громадянина, оскільки фотокартка, як складовий елемент паспорта, допомагає здійснити ідентифікацію особи за візуальними ознаками.
Згідно преамбули наказу МВС України від 15 червня 2006 року № 600 «Про затвердження порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України» був прийнятий відповідно до Законів України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" та "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-ХП (зі змінами), та Положення про Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2002 року N 844 "Про утворення Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб".
Враховуючи вказане, суди дійшли обґрунтованого висновку, що оскаржуваний наказ МВС України від 15 червня 2006 року № 600 «Про затвердження порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України» прийнятий відповідачем у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законами України, а твердження ОСОБА_3 що вказаний наказ повинен бути визнаний нечинним, так як не був доведений до відома громадян, є безпідставним, оскільки він був зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 липня 2006 року за № 8-4/12678 та оприлюднений в офіційному виданні інформаційного бюлетеня «Офіційний вісник України» за 2006 рік № 28 (ст. 2041), що вийшов 26 липня 2006 року.
Крім того, що стосується вимог скаржника щодо скасування ухвал Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2010 року про призначення справи до судового розгляду, від 03 червня 2010 року про закриття провадження в частині позовних вимог про визнання неконституційним п. 3 розділу 1 наказу Міністерства внутрішніх справ України № 600 від15 червня 2006 року та від 26 квітня 2010 року про відвід головуючому судді, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що оскаржувані ухвали є обґрунтованими та прийнятими відповідно до норм діючого законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки судові рішення постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими.
Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 березня 2010 року, 26 квітня 2010 року, 03 червня 2010 року, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 червня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року - без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Т.О. Лиска
В.І. Бутенко
М.М. Олексієнко