Ухвала
іменем україни
18 вересня 2013 рокум. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Гвоздика П.О.
суддів: Євграфової Є.П., Євтушенко О.І., Журавель В.І., Савченко В.О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за частку у спільному майні за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 22 травня 2013 року,
У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за частку у спільному майні.
Зазначала, що з 28 серпня 2004 року до 12 грудня 2011 року перебувала із відповідачем у зареєстрованому шлюбі, за час якого ними за спільні кошти було придбано автомобіль «Iveco LD», державний номер НОМЕР_1 та автомобільний причіп «Trailor SYY3 CX», державний номер НОМЕР_2.
Посилаючись на наявність спору щодо користування спільним майном після розірвання шлюбу, ОСОБА_1 просила здійснити поділ вказаного майна, й залишити автомобіль і причіп у користуванні відповідача, стягнувши з нього вартість 1/2 частини цього майна в сумі 7 500,00 грн.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 лютого 2013 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 22 травня 2013 року зазначене рішення районного суду скасовано й позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 7 400,00 грн. в рахунок вартості Ѕ частки спільного сумісного майна подружжя.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з доведеності позовних вимог, оскільки відповідач неправомірно, без згоди позивачки, відчужив транспортні засоби, які є спільним майном подружжя, а відтак повинен відшкодувати їй в порядку поділу половину вартості такого майна.
Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитися не можна.
Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та вирішувати питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення апеляційного суду таким вимогам закону не відповідає.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.
За правилами ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Судом встановлено, що сторони з 28 серпня 2004 року до 12 грудня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
За час шлюбу подружжям було придбано автомобіль «Iveco LD», державний номер НОМЕР_1 та автомобільний причіп «Trailor SYY3 CX», державний номер НОМЕР_2, які були зареєстровані за ОСОБА_2
19 грудня 2008 року та 29 вересня 2009 року дані транспортні засоби були зняті з обліку УДАІ УМВС України в Миколаївській області й за договорами купівлі-продажу від 19 грудня 2008 року та від 29 вересня 2009 року були продані відповідачем ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно.
Згідно рішень Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 листопада 2012 року та від 29 листопада 2012 року, ухвалених у справах за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про визнання вищезазначених договорів купівлі-продажу транспортних засобів недійсним та зобов'язання вчинити певні дії, на користь позивачки з ОСОБА_3 стягнуто вартість Ѕ частини спірних автомобіля та причепу й встановлено, що вказане майно є спільним майном подружжя, яким у порушення вимог ст. 65 СК України, розпорядився ОСОБА_2 без згоди ОСОБА_1, чим порушив її права щодо розпорядження таким майном.
Частиною 3 ст. 61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Вищезазначені рішення суду набрали законної сили, позивачкою ОСОБА_1 не оскаржувалися.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 2 ст. 71 СК України).
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України (ч. 4 ст. 71 СК України).
За правилами ч. 2 ст. 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої
матеріальної компенсації вартості його частки.
Отже, попередніми рішеннями суду вирішено питання щодо визначення спірних транспортних засобів спільним майном подружжя ОСОБА_1, й в порядку поділу такого майна стягнуто на користь позивачки компенсацію вартості Ѕ частини вказаного майна, через неможливість виділення його натурі, з чим погодилася позивачка.
Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про зобов'язання відповідача відшкодувати ОСОБА_1 в порядку поділу половину вартості спільного майна подружжя, є помилковим.
Наведене свідчить про те, що апеляційний суд у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин і нормою, яка підлягає застосуванню та, не звернувши уваги на вищенаведені вимоги закону та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 листопада 2012 року та від 29 листопада 2012 року, дійшов необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1
Натомість, у відповідності з вимогами ст. ст. 212-214 ЦПК України, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про безпідставність та недоведеність позовних вимог, оскільки права позивачки щодо розпорядження спільним майном подружжя відновленні у встановленому законом порядку.
Таким чином, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону.
Ураховуючи те, що апеляційним судом помилково скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом, рішення апеляційного суду на підставі ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2013 року скасувати.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 лютого 2013 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Гвоздик П.О.
Судді: Євграфова Є.П.
Євтушенко О.І.,
Журавель В.І.,
Савченко В.О.,