"05" вересня 2013 р. м. Київ К/9991/61202/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Суддів: Лиски Т.О. (доповідач),
Мойсюка М.І.,
Олексієнка М.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в Бершадському районі Вінницької області, Державного казначейства України про перерахунок пенсії, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою представників позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на постанову Бершадського районного суду Вінницької області від 22 грудня 2010 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2011 року, -
У грудні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Бершадському районі Вінницької області, Державного казначейства України про перерахунок пенсії.
Постановою Бершадського районного суду Вінницької області від 22 грудня 2010 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Бершадському районі Вінницької області здійснити перерахунок і виплату призначеної позивачу державної пенсії з 01 травня 2010 року, виходячи з розмірів мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням індексації пенсії, відповідно до ст.ст. 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком та 75 % мінімальної пенсії за віком, що розраховується залежно від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність і проводити зазначені виплати пенсії у зазначеному порядку і в подальшому. В задоволенні решти позову відмовлено.
Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2011 року було змінено постанову суду першої інстанції. Абзац четвертий резолютивної частини постанови виключено. В решті постанову суду першої інстанції залишено без змін.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі, представники позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися з касаційною скаргою, в якій просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції та змінити постанову суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи першої категорії та є інвалідом ІІ групи.
Згідно статті 49 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» пенсії особам, віднесеним до категорії 1,2,3,4, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії, б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, віднесеним до категорії 1, які є інвалідами ІІ групи, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком.
Згідно з частиною четвертою статті 54 вище вказаного Закону в усіх випадках розмір пенсій для інвалідів ІІ групи, щодо яких встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, не може бути нижчим 8 мінімальних пенсій за віком.
Пунктом 28 розділу ІІ Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» були внесені зміни, у тому числі до статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», які рішенням Конституційного Суду України № 10-рп від 22 травня 2008 року положення пункту 28 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), у зв'язку з чим з 22 травня 2008 року відновлена дія норм статей 50, 54 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до вимог статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Згідно з положеннями частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Зі змісту статей 50 та 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» випливає, що під час визначення розміру пенсії та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, за основу їх нарахування береться мінімальна пенсія за віком.
За чинним законодавством розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами, передбаченими частиною першою статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, немає.
Відповідно до частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» мінімальний розмір пенсій за віком встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
Отже, виходячи з принципу пріоритетності законів над підзаконними актами, суд апеляційної дійшов правильного висновку, що при визначенні розміру пенсії позивачеві застосуванню підлягають статті 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а не постанова Кабінету Міністрів України, на підставі якої була нарахована пенсія позивачу, оскільки остання істотно звужує обсяг встановлених законом прав.
Статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.
Оскільки предметом спору в цій справі є захист прав позивача у публічно-правових відносинах, застосуванню підлягає стаття 99 Кодексу адміністративного судочинства України.
За приписами частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, яка діяла на момент звернення позивача до суду) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як було встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, позивач просив задовольнити його позовні вимоги за період з 24 січня 1996 року, а з позовом до суду звернувся 01 грудня 2010 року, тобто з пропуском строку звернення до суду.
Посилання представників позивача у касаційній скарзі, що на спірні правовідносини поширюється дія статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якої нараховані суми пенсій, не отримані з вини органу, що призначає та виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком, в даному випадку є помилковим, оскільки вище вказана норма підлягає застосуванню лише в разі попереднього нарахування пенсії, однак оскільки суми належної позивачу пенсії нараховані не були на спірні правовідносини положення статті 46 зазначеного Закону не поширюється.
Крім того, не поширюється на спірні правовідносини дія статті 76 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», на яку посилаються у своїй касаційній скарзі представники позивача, оскільки всі вимоги цього Закону застосовуються щодо будь-якого ядерного інциденту, що може статися на території України, після набрання ним чинності, тобто починаючи з 21 березня 1995 року.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до адміністративного суду з цим позовом, а тому його позовні вимоги підлягають задоволенню з 01 травня 2010 року.
Однак задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції не врахував того, що судовому захисту підлягає лише порушене право.
Тому, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що позовні вимоги в частині зобов'язання в майбутньому робити перерахунок пенсії, призначеної позивачеві, у разі підвищення прожиткового мінімуму для відповідної категорії громадян є необгрунтованими, оскільки суди не можуть наперед визнавати протиправність дій суб'єктів владних повноважень.
Щодо вимог позивача про стягнення з Державного бюджету України на його користь витрат на правову допомогу в розмірі 5 000 грн. слід зазначити наступне.
Частиною 1 та 3 статті 90 КАС України визначено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.
Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.
До набрання чинності таким законом граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу відповідно до пункту 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС України встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» від 27 квітня 2006 року № 590. Зокрема, згаданою постановою встановлено, що граничний розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, у випадку якщо компенсація відповідно до закону сплачується за рахунок держави, має не перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що особі, яка надає правову допомогу, виплачується 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.
Однак, позивач, не довів факту відповідності заявленої до стягнення суми законодавчо встановленому граничному розміру витрат на правову допомогу і без належного правового обґрунтування заявив вимоги про відшкодування 5000 грн.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_3, в частині стягнення з відповідача на його користь спричиненої, моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.
Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» встановлено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психологічних тощо) яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позивачем не доведено спричиненої відповідачем моральної шкоди за наведеними вище критеріями їх оцінки, а тому вимоги позивача у цій частині не підлягають задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, а також те, що постанова суду першої інстанції змінена судом апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана правильно, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
ухвалила:
Касаційну скаргу представників позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення, а постанову Бершадського районного суду Вінницької області від 22 грудня 2010 року у незміненій частині та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2011 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: