справа № 415/3764/13-ц
провадження № 2/415/1236/13
02.07.2013 р. м. Лисичанськ
Лисичанський міський суд Луганської області
в складі: головуючого судді Томчишена С.В.,
при секретарі судового засідання Мішиній А.В.,
за участю: представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Лисичанської міської ради про спадкування прав та обов'язків забудовника, -
Позивач звернувся до суду з позовом до територіальної громади м. Лисичанська в особі Лисичанської міської ради, в якому просила визнати перехід до неї в порядку спадкування прав та обов'язків забудовника щодо домоволодіння № 5, розташованого у м. Лисичанськ Луганської області по вул. Леваневського, що увійшли до складу прийнятої нею спадщини, яка відкрилася після смерті її чоловіка - ОСОБА_4.
В обґрунтування позову позивач посилалася на те, що нею та її чоловіком - ОСОБА_4 було побудовано вказаний житловий будинок, на земельній ділянці, яку у 1955 році рішенням Виконкому Верхнянскьої міської ради № 25 від 20 жовтня 1955 року (а.с. 9) було виділено її чоловіку у безстрокове користування під індивідуальне житлове будівництво, але за свого життя він не встиг завершити його будівництво та виконати державну реєстрацію права власності.
Позивач вказувала, що вона є спадкоємцем першої черги та прийняла спадщину, в тому числі і вказаний будинок, але оформити своє право власності не може, оскільки будинок не було введено в експлуатацію і вона не має на нього правовстановлюючого документу.
Позивач у судове засідання не з'явилася, подала заяву, в якій просила справу розглянути за її відсутності. Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, посилаючись на обставини, вказані у позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засідання проти задоволення позовних вимог не заперечувала.
У судовому засіданні при досліджені наявних у матеріалах справи доказів судом було встановлено наступні обставин правовідносин між сторонами у справі.
Позивач - ОСОБА_3 з 11 квітня 1958 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва про укладення шлюбу серії ЯР № 195763 (а.с. 5).
Чоловік позивача помер 15 квітня 2012 року, про що відділом реєстрації актів цивільного стану Лисичанського міського управління юстиції Луганської області 19 квітня 2012 року було зроблено актовий запис № 490 (а.с. 4).
На дату смерті свого чоловіка позивач проживала разом з ним за адресою: м. Лисичанськ Луганської області, вул. Леваневського, буд. 5, що підтверджується наявними в матеріалах справи копією сторінок її паспорта та копією актового запису про смерть (а.с. 27,31).
Також відповідно до довідки від 18 червня 2013 року ЛКП «Паспортна служба» за адресою розташування вказаного житлового будинку, права та обов'язки забудовника щодо якого позивач просить визнати за собою, були зареєстровані: з 1966 року позивач, а з 1968 року її померлий чоловік (а.с. 28).
Враховуючи наведенні обставини, суд доходить висновку, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 1268 ЦК України, позивач є такою, що прийняла спадщину, яка відкрилася після смерті її чоловіка, оскільки проживала разом з ним на час її відкриття.
З наявних у матеріалах справи листа Лисичанської державної нотаріальної контори від 13 червня 2013 року, інформаційної довідки зі спадкового реєстру від 13 червня 2013 року та постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 27 березня 2013 року вбачається, що позивач зверталася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, яка відкрилася після смерті її чоловіка, у складі якої житловий будинок з господарськими будівлями, які розміщенні за адресою: м. Лисичанськ Луганської області, вул. Леваневського, буд. № 5.
Проте їй було відмовлено у його видачі, оскільки право власності на цей житловий будинок не було зареєстроване (а.с. 6,32,33). Наведенні обставини також підтверджуються наявними в матеріалах справи довідкою з реєстру речових прав на нерухоме майно та листом ЛКП «БТІ» про відсутність реєстрації права власності на житловий будинок № 5 по вул. Леваневського у м. Лисичанську (а.с. 35-37).
Відомостей про наявність інших спадкоємців чоловіка позивача, які на час відкриття спадщини проживали разом з ним або звернулися до нотаріуса із завою по прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину, суду надано не було, а також таких відомостей не було отримано судом на його запити, зроблені у ході розгляду даної справи.
Судом встановлено, що померлий ОСОБА_4 за свого життя на підставі нотаріально посвідченого договору про надання у безстрокове користування під індивідуальне житлове будівництво земельної ділянки від 25 жовтня 1955 року, укладеного з Виконкомом Верхнянскьої міської ради № 25 від 20 жовтня 1955 року отримав земельну ділянку загальною площею 600 кв.м. під будівництво житлового будинку з господарськими будівлями. Вказана земельна ділянка розташовувалася за адресою: м. Верхній (на даний час територія м. Лисичанська) по вулиці Леваневського (а.с. 8,9).
За життя чоловіка позивач разом з ним здійснили будівництво житлового будинку за вказаною адресою. 29 грудня 1983 року Лисичанським міжміським бюро технічної інвентаризації було обстежено результат цього будівництва та складено технічний паспорт на індивідуальний житловий будинок (інвентаризаційна справа № 3285), який було оформлено на ім'я чоловіка позивача (а.с. 11-13).
Відповідно до діючого на той час законодавства житлові будинки підлягали реєстрації, з якою не пов'язувалося виникнення права власності. Порядок їх реєстрації було визначено Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР від 31 січня 1966 року, яку було затверджено заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, та яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56 (далі - Інструкція).
Пунктом 9 цієї Інструкції також передбачалося, що право користування земельними ділянкам, на яких розташовані будинки або домоволодіння з обслуговуючими їх будівлями та спорудами, підлягали реєстрації окремо, відповідно до вимог Інструкції МКГ УРСР від 23.08.52 р. «Про порядок обміру земель і реєстрації документів на право користування земельними ділянками в містах і селищах міського типу УРСР».
Окрім цього додатком № 1 до вищезазначеної Інструкції було затверджено перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких провадилася реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу, серед таких документів були: нотаріально посвідчені договори про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального жилого будинку та затверджений виконкомом місцевої Ради акт про прийняття будинку в експлуатацію.
Відповідно до роз'яснень п.п. в), г), ґ) п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. N 7, згідно зі ст. 125 ЗК України 2001 р. з 1 січня 2002 р. право користування земельною ділянкою могло виникати після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а з 2 травня 2009 р. у відповідності із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок» від 5 березня 2009 р. N 1066-VI право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Статтями 14-16 ЗК УРСР 1970 року, який діяв на час зведення позивачем спільно зі своїм чоловіком житлового будинку, передбачалося право громадян на безкоштовне та безстрокове землекористування, яке вони могли отримати в порядку відведення, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР, та яке підлягало посвідченню актом на право користування землею.
Відповідно до вимог ст.ст. 20-22 ЗК УРСР 1970 року відведення земельної ділянки проводилося шляхом встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості).
Згідно із п. 7 розд. X «Перехідні положення» ЗК України 2001 року, громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки одержані ними до 1 січня 2002 р. у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством.
Таким чином згідно із ст.ст. 13, 90 ЗК УРСР 1970 року у зв'язку із будівництвом чоловіком позивача житлового будинку № 5, розташованого у м. Лисичанськ Луганської області по вул. Леваневського, на підставі нотаріально посвідченого договору про надання у безстрокове користування під індивідуальне житлове будівництво земельної ділянки від 25 жовтня 1955 року, він набув право землекористувача на земельну ділянку, відведену для його обслуговування, у зазначеному в цьому договорі розмірі - 600 кв.м., та яке відповідно до вищевказаних приписів чинного законодавства не припинялося до його смерті.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, встановивши на їх підставі фактичні обставини та характер спірних правовідносин між сторонами спору, визначивши правові норми, що підлягають застосуванню, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.ст. 1218, 1268 - 1269 ЦК України усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини та не припинилися внаслідок його смерті, переходять до його спадкоємців, які прийняли спадщину шляхом подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини протягом строку, встановленого у ст. 1270 ЦК України, а тими, які на момент відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем, - якщо вони протягом зазначеного у ній строку не заявили про відмову від спадщини.
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, відсутність якого не позбавляє його права на спадщину. Частиною 5 ст. 1268 ЦК України встановлено, що спадщина належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, незалежно від часу її прийняття.
Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 1299 ЦК України, якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (ст. 182 цього Кодексу). В цьому разі право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту його державної реєстрації.
Таким чином відповідно до приписів вищенаведених норм позивач як спадкоємець, яка прийняла спадщину, набула права та обов'язки, що входять до складу спадщини, що відкрилася після смерті її чоловіка - ОСОБА_4, та не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням права власності на не уведений в експлуатацію житловий будинок № 5, розташований у м. Лисичанськ Луганської області по вул. Леваневського.
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). При цьому, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації, а якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої реєстрації.
Згідно із ч. 3 ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Відповідно п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. N 7, якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.
Беручи до уваги наведені обставини, суд доходить висновку, що у складі спадщини, яка відкрилася після смерті чоловіка позивача, вона успадкувала права та обов'язки, які він мав як забудовник щодо будівництва житлового будинку № 5 у м. Лисичанськ Луганської області по вул. Леваневського.
Разом з цим, враховуючи предмет та підстави позову, суд у межах заявлених позовних вимог, не розглядає питання про право власності позивача на вищевказаний будинок як об'єкт нерухомого майна, оскільки його не було введено в експлуатацію, а виходить з того, що будівельні матеріали, використанні на його будівництво, разом із правами та обов'язками забудовника щодо подальшого його будівництва та уведення в експлуатацію входять до складу спадщини, яку було прийнято позивачем, що узгоджується з роз'ясненням, наведеним у п. 3.2. Інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13.
Водночас, виходячи з меж заявлених позовних вимог та доводів позивача, суд не розглядає питання про визнання права власності на будівельні матеріали, які за життя її чоловіка ними були використані на будівництво житлового будинку та увійшли до складу спадщини, що відкрилася після його смерті, оскільки вимогу про визнання права власності на такі будівельні матеріали за собою позивач не заявляє.
Разом з цим суд враховує роз'яснення п. 7 вище вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 N 7, згідно з яким, якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до кладу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво. Окрім цього, до спадкоємців, які прийняли спадщину, у разі знесення самочинного будівництва переходить обов'язок відшкодувати вартість витрат на його знесення і приведення земельної ділянки до попереднього стану (ч.ч. 4, 7 ст. 376 ЦК).
Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» від 30 березня 2012 року № 6, самочинним може бути визнане будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. При цьому самочинним також вважається будівництво хоча і на підставі проекту, але за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень.
Враховуючи, що під час розгляду даної справи відповідачем не було надано доказів існування істотних порушень вище зазначених норм та правил при будівництві житлового будинку, право забудовника щодо якого просить визнати за собою позивач, а так само не надано рішення спеціально уповноважених органів про усунення таких порушень, суд в межах наведених у позові доводів позивача, враховуючи відсутність відповідних заперечень з боку відповідача, виходить з наступного.
Згідно із приписом ч. 1 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року N 3038-VI (далі - Закон) з подальшими змінами та доповненнями, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до I-III категорій складності та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Відповідно до ч. 2 ст. 32 цього Закону категорія складності об'єкта будівництва визначається відповідно до державних будівельних норм та стандартів на підставі класу наслідків (відповідальності) такого об'єкта будівництва. Клас наслідків (відповідальності) будівлі або споруди визначається відповідно до п. 5.1 чинного ДБН В.1.2-14-2009 «Загальні принципи забезпечення надійності та конструктивної безпеки будівель, споруд, будівельних конструкцій та основ».
Прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до I - III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, який затверджено постановою КМ України від 13 квітня 2011 р. N 461.
Частиною 7 ст. 39 вказаного Закону встановлено, що орган державного архітектурно-будівельного контролю відмовляє у видачі сертифіката з таких підстав: 1) неподання документів, необхідних для прийняття рішення про видачу сертифіката; 2) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах; 3) невідповідність об'єкта проектній документації на будівництво такого об'єкта та вимогам будівельних норм, державних стандартів і правил.
Відповідно до п. 3.1. Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків І та ІІ категорії складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24 червня 2011 року № 91, прийняття в експлуатацію об'єктів (крім закінчених будівництвом до 5 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них) здійснюється безоплатно територіальними органами Державної архітектурно-будівельної інспекції України за результатами технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж та за наявності документа, що посвідчує право власності або користування земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, шляхом реєстрації поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Отже, оскільки за життя чоловіка позивача вони не встигли увести в експлуатацію житловий будинок № 5, розташований у м. Лисичанськ Луганської області по вул. Леваневського, та враховуючи, що у зв'язку із вищевказаними змінами у законодавстві встановлення відповідності новозбудованого будинку вимогам будівельного паспорту, архітектурно-планувальному завданню та будівельним нормам встановлюється після завершення його будівництва та етапі прийняття в експлуатацію, суд не вбачає підстав для його віднесення до самочинно збудованого через відсутність прийняття його в експлуатацію та відсутність реєстрації права власності на нього, що узгоджується із роз'ясненням п. 3.1. Інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13.
Таким чином враховуючи, що позивач прийняла у складі спадщини, яка відкрилася після смерті її чоловіка, вказаний будинок у вигляді будівельних матеріалів, що були використанні на його будівництво, а сам будинок не був уведений в експлуатацію, суд доходить висновку, що до позивача в порядку спадкування перейшло й право на введення його в експлуатацію після закінчення його будівництва та оформлення в подальшому у встановленому законом порядку права власності на нього з дотриманням обов'язків, покладених на забудовника чинним законодавством.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, -
Позов ОСОБА_3 до Лисичанської міської ради про спадкування прав та обов'язків забудовника задовольнити.
Визнати за ОСОБА_3 права та обов'язки забудовника щодо домоволодіння № 5, розташованого у м. Лисичанськ Луганської області по вул. Леваневського, що увійшли до складу прийнятої нею спадщини, яка відкрилася після смерті її чоловіка - ОСОБА_4.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо її не буде подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не буде скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Луганської області шляхом подання через Лисичанський міський суд апеляційної скарги у десятиденний строк з моменту отримання його копії.
Суддя: С.В. Томчишен