10 березня 2009 р.
№ 30/148-08-2968
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Дроботової Т.Б. -головуючого,
Волковицької Н.О.,
Рогач Л.І.
за участю представників:
позивача
Погорелова О.Ю., дов. від 05.02.08р. № Р-39-238
відповідачів
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача
не з'явились (про час і місце судового засідання повідомлені належно)
не з'явились (про час і місце судового засідання повідомлені належно)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Одеської обласної ради
на постанову
Одеського апеляційного господарського суду від 11.12.2008р.
у справі
№ 30/148-08-2968 Господарського суду Одеської області
за позовом
Одеської обласної ради
до
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача
- Ізмаїльської міської ради;
- Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради
Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації
про
визнання недійсним свідоцтв про право власності та визнання права власності
Одеська обласна рада звернулася до господарського суду з позовом про визнання недійсними свідоцтв про право власності від 18.01.2002р. № 61 на нежилі будівлі, розташовані за адресою м. Ізмаїл, пр-т Суворова, 53 ріг вул. Ватутіна та від 22.10.2000р. № 200 на нежилу будівлю, розташовану за адресою м. Ізмаїл, пр-т Суворова, 40 ріг вул. Ватутіна, 38; про визнання права власності на будівлі-пам'ятки культурної спадщини, розташовані у м. Ізмаїл за адресою пр-т Суворова, 53 ріг Ватутіна та пр-т Суворова, 40 ріг вул. Ватутіна, 38 за територіальними громадами сіл, селищ, міст Одеської області в особі Одеської обласної ради на підставі статей 15, 16, 172, 316, 319, 328, 386, 392 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції від 17.09.2008р. а.с.108-110).
Позовну заяву вмотивовано зверненням в порядку статті 392 Цивільного кодексу України за захистом правомірно набутого права власності на спірні об'єкти територіальних громад Одеської області, чиї цивільні права та обов'язки набуває та здійснює позивач.
Позивач зазначає, що за пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" з набранням чинності вказаним Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому порядку передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст; управління таким майном за частиною 1 статті 142 Конституції України здійснює обласна рада.
Відповідач відхилив позов, вказавши, що спірне майно було передано у власність міст обласного підпорядкування рішенням Одеської обласної ради від 25.11.1991р. № 266-ХХІ, яким затверджено відповідні переліки державного майна, що підлягало передачі; у переліку майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування, значаться загальноосвітні школи та нежитловий фонд місцевих рад.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 18.09.2008р. (суддя Рога Н.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю; судове рішення вмотивовано тим, що на час розгляду справи чинними є рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 10.01.2002р. № 5 та від 09.10.2000р. № 1076, на підставі яких видано свідоцтва про право власності на спірні об'єкти, а позивачем не доведено невідповідність цих рішень законодавству України; з огляду на належно зареєстроване право власності на спірне майно за територіальною громадою м. Ізмаїл таке право не може існувати одночасно у територіальних громад Одеської області.
Також у судовому рішенні вказано на відсутність у позовних вимогах посилання на конкретні спірні об'єкти, що унеможливлює прийняття повного та об'єктивного рішення у справі.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11.12.2008р. (судді: Бандура Л.І. -головуючий, Поліщук Л.В., Туренко В.Б.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з мотиві його законності та обґрунтованості.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначив, що свідоцтво про право власності є документом, що оформлює право власності, а не підставою його виникнення, відтак відмова у задоволенні позовних вимог з мотивів чинності рішень виконкому Ізмаїльської ради, як підстави виникнення права власності, є правомірною; також свідоцтво про право власності не є актом в розумінні статті 12 Господарського процесуального кодексу України.
Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову та рішення у даній справі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
Скаржник зазначає, що господарські суди всупереч статті 43 Господарського процесуального кодексу України не з'ясували обставини справи в повному обсязі та не прийняли до уваги наявні у матеріалах справи докази, що підтверджують позовні вимоги; рішення, прийняті виконкомом Ізмаїльської міської ради всупереч чинному законодавству, не можуть бути підставою для оформлення правовстановлювальних документів.
Відповідачі та третя особа не надіслали відзив по суті спору, не скористалися правом на участь представників у судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді -доповідача, пояснення представника позивача в судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судовому рішенні, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, на підставі рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 10.01.2002р. № 5 виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради 18.01.2002р. видано свідоцтво про право власності № 61, згідно якого територіальна громада в особі Ізмаїльської міської ради є власником нежитлових будівель ліцею (в цілому), що розташовані у м. Ізмаїл по пр. Суворова, 53; також на підставі рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 09.10.2000р. № 1076 виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради 22.10.2000р. видано свідоцтво про право власності № 200, згідно якого територіальна громада в особі Ізмаїльської міської ради є власником нежитлової будівлі редакції та типографії (в цілому), що розташована у м. Ізмаїл по пр. Суворова, 40.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з правового статусу свідоцтва про право власності, як документу, що посвідчує право власності, а не є підставою його набуття, пов'язуючи дійсність свідоцтва з дійсністю рішень, на підставі яких воно видавалось.
Погоджуючись з висновками місцевого господарського суду, апеляційний суд також зазначив про необхідність набуття права власності на підставах, що не заборонені законом, з його обов'язковою державною реєстрацією.
Однак судова колегія вважає висновки господарських судів такими, що не стосуються суті даного спору, з наступних підстав.
Як вбачається з позовної заяви, позовні вимоги включали в себе як вимоги про визнання свідоцтв про право власності недійсними, так і вимогу про визнання права власності за приписами статті 392 Цивільного кодексу України.
Стаття 392 Цивільного кодексу України передбачає, що власник захищає наявне у нього право власності на майно шляхом пред'явлення позову про визнання права власності до особи, що порушує, не визнає, чи оспорює його право (в тому числі й шляхом видання рішень про прийняття спірного майна в свою власність).
Відтак для правильного вирішення такого спору суду належало встановити, чи наявне у позивача право власності на спірне майно, чи припинялося воно у спосіб, передбачений законодавством, та чи порушується існуюче право власності відповідачем.
Місцевим господарським судом правомірно вказано, що право власності на спірне майно не може існувати одночасно у кількох осіб, однак ним не враховано, що при відсутності підстав вважати припиненим у встановленому порядку право власності позивача на предмет спору, таке право не могло виникнути у відповідача в силу законодавства, незалежно від будь-яких прийнятих ним рішень.
Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про неможливість захисту порушеного права власності відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України з огляду на існування та чинність рішення, яким це право безпосередньо порушується.
Таким чином, даний спір не розглянуто по суті заявлених позовних вимог (про визнання права власності), не встановлено обставини справи, що є істотними для вирішення даного спору, а саме: чи набував позивач, як особа, що представляє територіальні громади Одеської області, права власності на спірне майно відповідно до чинного законодавства України; чи передавав позивач (у разі набуття ним права власності) таке право на спірне майно іншим територіальним громадам в процесі розподілу комунальної власності; чи існує порушене право позивача, що підлягає захисту шляхом визнання права власності.
При цьому слід врахувати таке.
За приписами статті 327 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Законодавчі акти, що були чинні на момент виникнення спірного майна, не передбачали права комунальної власності, чи державної реєстрації права власності.
Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", іншим законодавством, яке було чинним на час виникнення правових конструкцій права комунальної власності в Україні, суб'єктів та об'єктів цього права, передбачалися правові підстави набуття права комунальної власності відповідними суб'єктами.
Так, статтею 7 Закону Української РСР "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування" від 07.12.1990р. (втратив чинність у 1997 році) було передбачено поняття комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та визначено підстави її набуття -до комунальної власності належить майно, яке передається безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, майно, яке створюється і купується органами місцевого самоврядування за рахунок належних їм коштів, а також майно, перелік якого встановлено Законом про власність.
Статтею 35 Закону України "Про власність" визначено перелік об'єктів, які відносяться до об'єктів права комунальної власності, статтею 32 вказаного Закону визначено, що суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990р. "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування", від 26.03.1991р. "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 05.11.1991р. № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю), якою передбачено також порядок розмежування майна між власністю областей та власністю районів, міст обласного підпорядкування тощо.
Відтак судами належить дослідити документальні докази, які відповідають принципам належності та допустимості, для визначення наявності чи відсутності підстав набуття права комунальної власності кожною зі сторін.
Відповідно до роз'яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Таким чином, перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди всупереч статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України не розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; не дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; не належним чином проаналізували підстави виникнення права власності, та неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Як наслідок, прийняті судами рішення та постанова не відповідають вимогам статей 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України та Постанови Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. "Про судове рішення" зі змінами та доповненнями.
З огляду на межі повноважень суду касаційної інстанції судові рішення у даній справі належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 1115, 1117, пунктом 3 частини 1 статті 1119, статті 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу Одеської обласної ради задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 11.12.2008р. у справі № 30/148-08-2968 господарського суду Одеської області та рішення господарського суду Одеської області від 18.09.2008р. скасувати.
Справу направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
Головуючий Т.Дроботова
Судді: Н.Волковицька
Л. Рогач