264/2738/13-ц
2/264/1140/2013
"10" червня 2013 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Мирошниченка Ю. М., при секретарі Афанасьєвій Г.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та припинення представництва за довіреністю,
У квітні 2013 року позивачка звернулася до суду з даним позовом. В заяві вказувала, що в провадженні суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до неї та ОСОБА_5 про визнання за ним права власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1, вселення та визнання порядку користування квартирою. Інтереси позивача у тій справі за довіреністю представляє ОСОБА_3, яка передоручила свої повноваження на ведення в інтересах ОСОБА_2 судових справ ОСОБА_4 Просила визнати довіреність, видану ОСОБА_2 недійсною, посилаючись на те, що він в момент вчинення цього правочину не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, у зв'язку з чим припинити й передоручення.
Відповідачі до суду не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 3 ст. 244 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті.
Статтею 248 ЦК визначені підстави припинення представництва за довіреністю й, зокрема, передбачено, що з припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
Судом встановлено, що позивачка є дочкою відповідача ОСОБА_2 (а.с.37), а відповідачка ОСОБА_3 його сестрою, якій він 11 серпня 2011 року видав нотаріально посвідчену довіреність на право розпорядження усім його майном та уповноважив її представляти його інтереси в усіх підприємствах, установах, організаціях (а.с.61).
23 листопада 2012 року ОСОБА_3 в порядку передоручення видала нотаріально посвідчену довіреність ОСОБА_4, якою вона уповноважена представляти інтереси ОСОБА_2 в усіх державних, приватних, громадських підприємствах, установах, організаціях та вести його справи в усіх судових органах (а.с.62).
За змістом ст. ст. 4, 11 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) позивач на власний розсуд обирає один з визначених ст. 16 ЦК України чи встановлений іншим законом або договором спосіб захисту цивільного права. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач в силу ст. 10 ЦПК зобов'язаний довести правову та фактичну підстави недійсності правочину.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, якими передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Звертаючись до суду, позивачка у даній справі посилалась як на загальні підстави визнання договору чи його окремої частини недійсним, передбачені ст. ст. 203-204, 215, 216 ЦК, так і на ст. 225 ЦК, що встановлює правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Пленум Верховного Суду України у п. 19 постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
Відповідно до положень ст. ст. 10, 60 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка означає, що обов'язок доказування у справах про визнання правочину недійсним покладається на позивача.
Всупереч наведеним законодавчим приписам позивачка жодного доказу на підтвердження перебування відповідача в момент вчинення правочину в такому стані, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) не міг керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо) суду не надала, з клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи до суду не зверталася.
Не навела позивачка й переконливих доводів на обґрунтування факту порушення оспорюваним правочином її прав чи законних інтересів, що є необхідною умовою застосування судового захисту прав особи, яка не є учасниками такого правочину. До того ж ст. 225 ЦК встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені лише в разі її смерті.
Крім того, позовна заява має посилання на ст. 232 ЦК, якою передбачені правові наслідки правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.
Верховний Суд України в п. 22 вищезгаданої постанови Пленуму роз'яснив, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
З наведеного випливає, що положення 232 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів, яким є довіреність.
З огляду на відсутність підстав для визнання довіреності недійсною, не підлягає задоволенню й вимога про втрату чинності передоручення.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 10, 11, 60, 145, 212-215, 218 ЦПК України, ст. ст. 203, 204, 215-216, 225, 232, 244, 245, 248 ЦК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та припинення представництва за довіреністю відмовити.
На рішення може бути подана апеляція в апеляційний суд Донецької області через Іллічівський районний суд м. Маріуполя потягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
З повним текстом рішення можна ознайомитися в канцелярії суду 14 червня 2013 року.
Суддя: Ю. М. Мирошниченко