Справа № 2-451/09
03 березня 2009 року. м. Першотравенськ.
Першотравенський міський суд Дніпропетровської обл. у складі головуючої: судді Янжули С.А.
при секретарі: Лиман Н.П.
з участю представника відповідача Аксініна В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди,
04.02.2009 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Першотравенського міського суду з позовом до ВАТ «Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що він працював в тяжких та шкідливих підземних умовах вугільної промисловості на підприємстві ВАТ «Павлоградвугілля» майже 22 роки і захворів на професійне захворювання, підтвердженням є Акт від 09.06.2006 року.
17.07.2006 року був оглянутий на МСЕК, де йому було первинно встановлено сукупно 65% втрати професійної працездатності по профзахворюванню та третю групу інвалідності безстроково.
В зв'язку з втратою професійної працездатності вважає, що йому спричинена моральна шкода, оскільки протягом хвороби він систематично лікується в лікарнях, санаторіях, здебільшого за свій рахунок. На даний час він почуває сильний фізичний біль в суглобах. Обмежений в рухах, не може виконувати роботу по дому, через що погіршились його відносини з близькими. Постійні болі, прийом ліків, нестача коштів на лікування, до фізичного болю додаються фізичні страждання від свого безсилля і безсилля ліків допомогти йому позбавитися болю. Почуття безпорадності та неповноцінності приносять йому особливі страждання і приниження. Це спричиняє йому не тільки фізичні, але й моральні страждання.
Просить суд стягти з відповідача на його користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 70 000 грн.
Позивач в судове засідання не з'явився, надав суду заяву про розгляд справи в його відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнав повністю, подав суду заперечення та пояснив суду, що статті 233, 234, 237-1 КЗпП України, не поширюються на правовідносини осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності та господарювання, і, які підлягають загальнообов'язковому державному страхуванню, пов'язані з відшкодуванням моральної шкоди у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, які призвели до втрати працездатності то ст.153 КЗпП України - не є самостійною підставою для покладання на роботодавця обов'язку з відшкодування працівнику моральної шкоди заподіяної умовами виробництва, яка спричинила втрату потерпілим професійної працездатності.
Стаття 9 Закону України «Про охорону праці» покладає обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я у процесі трудової діяльності, на Фонд відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Застосовуючи норми ст.237-1 КЗпП України, які не поширюються на правовідносини, що виникли між позивачем і відповідачем, позивач не врахував положення ст.9 цього Закону та те, що ці правовідносини регулюються законами України з окремих видів загальнообов'язкового державного страхування, іншими нормативно - правовими актами, які містять норми щодо загальнообов'язкового державного страхування, зокрема Законом України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Закон України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві та поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового контракту на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності.
Згідно із статтями 1,15,21,28,34 зазначеного Закону в разі настання страхового випадку, а саме з часу встановлення втрати професійної працездатності у зв'язку з професійним захворюванням, відшкодування моральної шкоди відноситься до обов'язку Фонду, а не роботодавця.
Немає норми Закону, яка передбачає такий обов'язок роботодавця поряд з Фондом (чи окремо від нього), оскільки параграф 2 глави 82 ЦК України про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю особи, не поширюється на випадки, які виникли на виробництві із застрахованими особами.
Відповідно до п.27 ст.77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та п.22 ст.71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абз.4 ст.1, пп. «є» п.1 ч.1 ст.21, ч.3 ст.28 та ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Згідно з розділом XІ Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 28 грудня 2007 року №107-VІ) відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 01 січня 2008 року.
Глава 67 ЦК України 2004 року регулює основні засади правовідносин по страхуванню і в ч.2 ст.999 передбачає, що «до відносин, які випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства».
В рішенні КСУ від 27 січня 2004 року «У справі за конституційним зверненням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (справа про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування) в п. 4.2 зазначено: «Передбачене ст.237-1 КЗпП України і статтею 1167 ЦК України відшкодування моральної шкоди як один із способів захисту особистих немайнових прав громадян, що відшкодовуються особою, яка заподіяла шкоду, або власником чи уповноваженим ним органом, не застосовуються до осіб, що підлягають обов'язковому соціальному страхуванню відповідно до Закону. Зазначені норми регламентують відшкодування моральної шкоди всім іншим особам, які не є суб'єктами страхування від нещасного випадку і на яких не поширюється дія Закону, в тому числі працівникам, що виконують роботу не на основі трудового договору (контракту), а на інших підставах».
В рішенні КСУ від 08.10.2008 року «У справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень підпункту «б» підпункту 4 пункту 3 ст.7 Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», п.1, абзацу 3 пункту 5, пункту 9, абзаців 2,3 пункту 10, пункту 11 розділу І Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в абзаці 9 п.5 мотивувальної частини зазначено, що «положеннями п.1, абзацу 3 пункту 5, пункту 9, абзацу 3 пункту 10, пункту 11 розділу І Закону України № 717-V скасовано права застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону № 1105-XIV. Проте Конституційний Суд України вважає, що саме право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП їм надано право відшкодувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця)».
Тобто обидва рішення Конституційного Суду України з одних і тих же правовідносин - є взаємовиключними, не змінюючи та не замінюючи діючого законодавства.
Згідно ч.6 ст.4 ЦК України «Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.
Верховний Суд України, розглядаючи аналогічні справи, дійшов висновку, що на даний час законодавства, яке б зобов'язувало роботодавця сплачувати застрахованому робітнику моральну шкоду - не існує.
Заявляючи позов, позивач послався на ст.23 ЦК України, як правову основу позовних вимог, пов'язаних з заподіянням йому моральної шкоди внаслідок отриманого ним професійного захворювання.
Пунктом 1 ч.2 ст.23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Згідно п.1.1.д Порядку встановлення медико - соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22.11.1995 року № 212 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 березня 1996 року за № 136/1161 із змінами та доповненнями передбачено, що на медико - соціальні експертні комісії покладено обов'язок щодо встановлення факту спричинення моральної шкоди.
Пунктом 3.8 вищевказаного Порядку передбачено, що підставою для відшкодування моральної шкоди є висновок медичних органів. Такого висновку позивач не надав.
Одна з найважливіших підстав для настання відповідальності в спричиненні моральної шкоди позивачу, пов'язаної з професійним захворюванням - не вказана і встановлених законодавчо доказів про її наявність - не надано.
Пунктом 2 ч.2 ст.23 ЦК України передбачено, моральна шкода полягає: 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Позивач не надав доказів у чому полягає протиправність поведінки відповідача, яка призвела до втрати ним професійної працездатності.
Укладаючи з відповідачем трудовий договір, відповідно до ст.29 КЗпП України, позивачеві було роз'яснено під розпис його права і обов'язки, про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору, при цьому позивач свідомо приймав запропоновані йому умови праці і усвідомлював можливість ушкодження його здоров'я та його наслідки.
Тобто, відповідач не приховував важкість та шкідливість технологічного процесу, технологію виробництва не порушував, а тому протиправних дій відносно позивача, які б знаходились в причинному зв'язку з настанням професійного захворювання - не вчиняв, а тому не може нести відповідальності у вигляді моральної шкоди і за цієї підстави.
Ця ж вимога при розгляді справ про відшкодування шкоди роз'яснена і в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року, за яким звертається увага судів на необхідність з'ясування питань: у зв'язку з якими неправомірними діями або бездіяльністю з боку відповідача заподіяна втрата працездатності позивачу, ступінь вини відповідача, чи мали місце порушення правил охорони праці, правил безпеки, інструкцій і паспортів з експлуатації механізмів і машин підприємством.
Заява позивача на відшкодування моральної шкоди, як він сам доводить, ґрунтується на трудових правовідносинах і у даному випадку повинні застосовуватись норми КЗпП України, зокрема ст.233 та її положення про строк позовної давності.
Згідно ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Згідно ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь - яким строком.
З цього приводу Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами та доповненнями №5 від 25.05.2001 року) у п.16 зауважив, що «до вимог про відшкодування моральної шкоди, у випадках передбачених трудовим законодавством, застосовується тримісячний строк (ст.233 КЗпП). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст.83 ЦК України не застосовуються.»
В листі Міністерства юстиції України № 35-13/797 від 13.05.2004 року в методичних рекомендаціях про «Відшкодування моральної шкоди» (пункт 3.1 глава 3) також вказується, що: «Відповідно до ст. 268 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, позовна давність не поширюється. Але винятком з цього правила є правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя - застосовується тримісячний строк позовної давності (ст.233 КЗпП)».
Таким чином, без обмеження строком можуть бути заявлені лише вимоги, що витікають із правовідносин про порушення законодавства про оплату праці.
В даному випадку позивач звернувся з позовною вимогою на підставі ст.237-1 КЗпП України про відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок ушкодження здоров'я на виробництві, на які поширюються загальні строки позовної давності, передбачені ч.1 ст.233 КЗпП України, тобто - три місяці.
За захистом своїх прав, якщо вони порушувались, позивач міг звернутися ще коли перебував у трудових правовідносинах з відповідачем. Однак цього не робив. Граничним терміном, який в даному випадку визначається днем встановлення позивачу за висновком МСЕК стійкої втрати працездатності - від 17.07.2006 року (з цієї дати він не міг не знати) і з якого він не перебуває у трудових відносинах з підприємством, строк позовної давності сплинув 16.10.2006 року. Позивач з заявою про поновлення строків позовної давності в суд не звертався, поважних причин цього пропуску не надав, і питання про їх поновлення не ставив.
Задоволення цього позову за рахунок ВАТ «Павлоградвугілля» буде суперечити вимогам ст.ст.8,46 Конституції України, ст.9 Закону України «Про охорону праці», ст. ст.21,34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ст.ст.4,999 ЦК України, ст.ст.8,213 ЦПК України та ст.233 КЗпП. Просить в задоволенні позову відмовити.
Вислухавши пояснення представника відповідача, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 . підлягають частковому задоволенню.
Дійсно, судом встановлено, що ОСОБА_1 знаходився в трудових відносинах з ВАТ «Павлоградвугілля». Під час виконання своїх трудових обов'язків захворів на професійне захворювання - радикулопатію шийну і попереко - крижову з вираженими статико - динамічними порушеннями, стійким больовим і периферичним нейросудинним синдромами, нейродистрофією у вигляді плечолопаткового періартрозу ПФС - другого ступеню, дефартрозу ліктьових ПФ першого - другого ступеня і колінних суглобів ПФ - другого ступеню, хронічне обструктивне захворювання легенів першої стадії, туговухість.
17.07.2006 року був оглянутий на МСЕК і йому було встановлено первинно сукупно 65% стійкої втрати працездатності, з яких 50% по діагнозу радикулопатія; 10% по пиловому бронхіту, емфіземі; 5% по туговухості та третю групу інвалідності безстроково.
Поскільки позивач є застрахованою особою, відповідно до Закону України «Про загальнообов»язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», йому призначені ВВД ФССНВУ у місті Першотравенську передбачені вказаним Законом страхові виплати, але не відшкодовано спричинену йому моральну шкоду.
Згідно ст..23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
У відповідність частині 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Суд вважає, що факт спричинення моральної шкоди позивачу наявний, оскільки він несе фізичні та моральні страждання внаслідок втрати здоров'я від отриманих професійних захворювань, у нього пошкоджений хребет, суглоби, легені, слух, він став інвалідом 3 групи, на 65 % втратив професійну працездатність, змушений постійно тривалий час лікуватися, що призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків та вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відповідно до п.13 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року /з відповідними змінами/ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної /немайнової/шкоди» роз'яснено, що судам необхідно враховувати, що відповідно до ст.237-1 КЗпП України /набрав чинності з 13 січня 2000 року/ за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин /незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо/, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної /немайнової/ шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
У п. 16 цієї постанови зазначалось про тримісячний строк позовної давності.
01 квітня 2001 року набрав чинності Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Одним із завданням цього Закону та обов'язку Фонду було відшкодування моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, застрахованим і членам їх сімей від нещасних випадків.
У зазначеному Законі строки позовної давності на звернення потерпілого із заявою про відшкодування моральної шкоди не передбачені.
Немає застережень щодо існування такого строку і в постанові Пленуму Верховного Суду України віл 23 березня 1992 року №6 /з відповідними змінами/ «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди».
Законами України «Про Державний бюджет на 2006 рік» та «Про Державний бюджет на 2007 рік» /відповідно пункт 27 ст.77 та пункт 22 ст.71/ на 2006 та 2007 роки зупинялася дія в частині відшкодування моральної шкоди застрахованим та членам їх сімей абзацу 4 ст.1, підпункту «е» ч.1 ст.21, ч.3 ст.28, ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
20 березня 2007 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності», яким були виключенні статті Закону стосовно обов'язку відшкодування Фондом моральної шкоди.
Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 вказані зміни визнані конституційними, оскільки громадяни, які постраждали від нещасного випадку на виробництві чи внаслідок професійного захворювання, відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України, мають право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу/роботодавця/.
Крім цього, Законом від 28 грудня 2007 року № 107 -У1 з п.3 Прикінцевих положень виключені слова, які свідчили про відшкодування за умов, зазначених у цьому пункті, моральної /немайнової/ шкоди потерпілим на виробництві та членам їх сімей, і водночас доповнено цей пункт таким абзацом: «відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної /немайнової/ шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 01 січня 2008 року».
Конституційний Суд України в абзаці 9 пункту 5 Рішення № 20-рп/2008 /справа про страхові виплати/ зазначив, що саме право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та ст.237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу /роботодавця/.
З урахуванням наведеного суд вважає, що спір про відшкодування моральної шкоди працівникові, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров»я, повинен вирішуватися на підставі норм КЗпП України при доведеності виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах /ст.153 КЗпП України/ та інших юридично важливих обставин. Зазначений спір є спором, що виникає із трудових правовідносин.
Щодо строку позовної давності, то слід зазначити наступне. Відповідно до ст.9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Таким чином, виходячи з положень п.3 ч.1 ст.268 ЦК України, позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Обговорюючи розмір відшкодування ОСОБА_1 . моральної шкоди, суд враховує, характер та об'єм його фізичних, душевних, психічних страждань від отриманого професійного захворювання, тривалості лікування, втрату можливості його повної трудової та соціальної реабілітації, що призвело до значних тяжких змін його життєвих зв'язків, що потребує від нього додаткових зусиль для організації свого життя, суд вважає, що в відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 . потрібно стягнути з відповідача в межах заявлених ним позовних вимог в розмірі 35 000 грн. за встановлені 65% втрати професійної працездатності від отриманого профзахворювання. При цьому суд враховує, що максимальний розмір у відшкодування моральної шкоди в розмірі 200 мінімальних заробітних плат при умові відсутності стійкої втрати працездатності на день постановлення рішення суду (у відповідність п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» в випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються в кратній відповідності з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні цього питання повинен виходити із такого мінімального розміру заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, які діють на момент розгляду справи.
Поскільки ОСОБА_1 . втрачено 65% профпрацездатності, згідно акту від 09.06.2006 року, висновку МСЕК від 17.07.2006 року про стійку втрату профпрацездатності 65%, з урахуванням вказаних позивачем та встановлених судом обставин характеру спричиненої моральної шкоди позивачу, та виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, суд вважає можливим стягнути на його користь 35 000 грн.
Крім того, згідно ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно ч.3 ст.22 Конституції України - при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
З врахуванням викладених обставин суд вбачає наявність спричинення позивачу моральної шкоди незалежно від наявності чи відсутності з цього приводу висновку МСЕК, яку повинен відшкодувати позивачу відповідач, як власник підприємства, який не створив працівнику безпечні та нешкідливі умови праці, що призвело до ушкодження здоров'я на виробництві, моральних страждань потерпілого.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10,11, 209,212, 214-215 ЦПК України, ст.ст. 23,1167 ЦК України, - суд
Стягнути з відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» на користь ОСОБА_1 в відшкодування моральної шкоди 35 000 (тридцять п'ять тисяч) гривень 00 коп.
Стягнути з відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» на користь держави витрати на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу, пов'язаного з розглядом цивільної справи, у розмірі 01 (однієї) гривні 50 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження.
Заяву про апеляційне оскарження рішення суду в апеляційний суд Дніпропетровської області може бути подано через Першотравенський міський суд протягом десяти днів з дня проголошення рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Дніпропетровської області через Першотравенський міський суд протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя С.А.Янжула