"13" листопада 2012 р. м. Київ К-49691/09
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Харківського університету Повітряних Сил ім. І. Кожедуба про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2009 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2009 року, -
У травні 2008 року позивач звернувся з позовом до відповідача та просив стягнути на свою користь компенсацію за відрядження у період 2001-2003 років та речове майно в розмірі 3950 грн., середній заробіток за час затримки на день фактичного розрахунку в розмірі 110642,40 грн. та 10000 грн. моральної шкоди. Посилався на те, що проходив військову службу у Харківському військовому університеті, правонаступником якого є Харківський університет Повітряних Сил ім. І. Кожедуба. На період звільнення -8 грудня 2004 року, відповідач не виплатив йому вказані компенсації, що порушує права і завдало моральних страждань, а тому посилаючись на ці обставини просив задовольнити позов.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2009 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача невиплачену суму витрат за службові відрядження у період 2001-2003 років в розмірі 2470,80 грн. та грошову компенсацію за речове майно в розмірі 1506,39 грн., в решті позовних вимог відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2009 року постанову суду першої інстанції, в частині витрат на відрядження, скасовано в задоволенні позову відмовлено, а в решті постанову залишено без змін.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить судові рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач проходив службу у Харківському військовому університеті (правонаступником -Харківський університет Повітряних Сил ім. І. Кожедуба) та був звільнений 8 грудня 2004 року.
Відмовляючи ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог про компенсації на відрядження у період 2001-2003 років і за речове майно, заборгованості за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення моральної шкоди, апеляційний суд, на підставі наявних у справі даних встановив і правильно виходив з того, що правових підстав для цього немає.
Питання виплати компенсації на службове відрядження регулюється Інструкцією «Про відрядження в межах України та за кордон»від 13 березня 1998 року № 59 (далі Інструкція), в чинній редакції.
Пунктом 1.12. Інструкції визначено, що витрати на відрядження відшкодовуються лише за наявності документів в оригіналі, що підтверджують вартість цих витрат, а саме: транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), рахунків готелів (мотелів), страхових полісів тощо. Витрати у зв'язку з відрядженням, що не підтверджені відповідними документами (крім добових витрат), працівникові не відшкодовуються.
За цих обставин, суд дійшов обгрутованого висновку, що позивач не виконав вимоги зазначеної Інструкції, не надав оригіналів необхідних документів, звітів, тощо. Інших доказів на підтвердження витрат у відрядженні суд не встановив, а тому підстав для задоволення позову в цій частині не було.
Правильним є висновок апеляційного суду і в частині позовних вимог простягнення компенсацій за речове майно після 11 березня 2000 року, зокрема з підстав пункту 2 Закону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів»від 17 лютого 2000 року № 1459-ІІІ, що вступив в дію з 11 березня 2000 року, яким призупинено дію частини другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»в частині одержання військовослужбовцями речового майна або за їх бажанням грошової компенсації замість речового майна.
З січня 2001 року набула чинності стаття 16 Закону України «Про Збройні Сили України», якою військовослужбовцям гарантувалося одержання за рахунок держави житла, фінансового, речового, продовольчого, медичного (у тому числі санаторно-курортного) та інших видів забезпечення у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України і враховують характер та умови службової діяльності, стимулюють заінтересованість громадян України у військовій службі.
Зазначений Закон не передбачав отримання грошової компенсації за неотримане речове майно.
Правильним є висновок судів і щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди. Доказів заподіяння такої позивач не надав і їх не встановили суди.
Разом з тим, суди попередніх інстанцій не вірно застосували вимоги Постанови КМУ № 1444, якою затверджене Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, відповідно до пункту 27 якого військовослужбовці, звільнені у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення. Зазначеним особам, звільненим у запас або відставку після закінчення строку контракту, за належне їм, але не отримане протягом дії контракту речове майно виплачується грошова компенсація пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати закінчення контракту, або видається речове майно на суму грошової компенсації.
Отже, грошова компенсація замість речового майна була передбачена законодавством України в період з 20 грудня 1991 року по 11 березня 2000 року та з 28 жовтня 2004 року.
Проте суди не надали належної оцінки тому факту, що позивач звільнений з військової служби у грудні 2004 року, тобто після набрання чинності Постановою КМУ № 1444.
Таким чином, суди не звернули уваги на приведені вимоги законодавства, що призвело до неправильного вирішення позовних вимог та не встановлення судами вартості майна, а відповідно і розміру грошової компенсації на день підписання наказу про звільнення позивача, виходячи з вимог зазначених норм законодавства.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що відповідач порушував питання про застосування до спору вимог статей 99, 100 КАС України.
Відповідно до частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше , обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. У відповідності до частини 3 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для прав, свобод, інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до суду.
У відповідності до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року № 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ ", при розгляді справ з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються строки звернення до суду , встановлені спеціальним законами. У разі , коли ці Закони зазначені питання не врегульовують , то з врахуванням необхідності субсідарного застосування законів про працю, суд виходить зі строків звернення до суду , визначених частини 1 статті 233 КЗпП України.
Як убачається з матеріалів справи позивач звернувся з адміністративним позовом 30 травня 2008 року, тобто після спливу тримісячного строку. Проте суди не дали правової оцінки факту пропуску строку звернення до адміністративного суду.
Неповне з'ясування судами дійсних обставин справи та неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості.
Тому судові рішення підлягають частково скасуванню, а справа направленню на новий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судових рішеннях.
За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,-
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2009 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2009 року скасувати у частині задоволених позовних вимог, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
В решті судові рішення залишити без задоволення, а судові рішення -без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.