іменем україни
27 березня 2013 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,
Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості із заробітної плати, грошової компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, поданою представником - ОСОБА_4, на рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 10 жовтня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 27 листопада 2012 року,
У травні 2012 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що до 25 березня 2011 року перебували із приватним підприємцем ОСОБА_3 у трудових відносинах, але фактично відповідач належним чином ці трудові правовідносини не оформив і при звільненні трудові книжки їм повернув без будь-яких записів, а також не заплатив їм при звільненні заборгованість по заробітній платі за період з лютого 2011 року по 750 грн кожному. Також ОСОБА_3 при їх звільненні не виплачено компенсацію за невикористані відпустки, оскільки під час роботи у відповідача у оплачуваній відпустці вони жодного разу не перебували. У результаті порушення їх трудових прав відповідачем було завдано моральну шкоду.
Ураховуючи наведене, позивачі просили стягнути з ОСОБА_3 на їх користь заборгованість по заробітній платі по 750 грн кожному, відшкодування за час невиплати цієї заборгованості по 15 597 грн кожному, по 5 тис. грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди, а також компенсацію за невикористані відпустки: ОСОБА_1 - 5 646 грн, ОСОБА_2 - 4 750 грн. Також просили стягнути з відповідача на їх користь 1 тис. грн у рахунок відшкодування судових витрат, які вони понесли у зв'язку з оплатою правової допомоги.
Рішенням Березнівського районного суду Рівненської області від 10 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 27 листопада 2012 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за лютий 2011 року у розмірі 750 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2заборгованість по заробітній платі за лютий 2011 року у розмірі 750 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, в особі представника - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просять скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судом установлено, що територіальною інспекцією праці у Рівненській області було здійснено перевірку приватного підприємця ОСОБА_3 та встановлено порушення вимог ст. 24 КЗпП України щодо неоформлення трудових договорів при прийнятті працівників на роботу, зокрема ОСОБА_1, ОСОБА_2, а також ст. 30 Закону України «Про оплату праці», та ст. ст. 253, 255 КЗпП України, у зв'язку з чим постановою Березнівського районного суду Рівненської області від 30 червня 2011 року останнього було притягнуто до адміністративної відповідальності і в ході розгляду даної справи було встановлено факт наявності вказаної заборгованості по заробітній платі, яку відповідач не заперечував.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації за невикористані відпустки, стягнення компенсації за затримку виплати заробітної плати та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано доказів на підтвердження зазначених вимог, зокрема щодо обліку робочого часу, його оплати, вини роботодавця при затримці розрахунку та обставин щодо моральної шкоди. Крім того, вказав що розписки про отримання коштів за правову допомогу не є належним доказом.
Апеляційний суд погодився з такими висновками суду.
Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки його суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає; обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, висновки на всі доводи апеляційної скарги не надані.
З матеріалів справи вбачається, що Березнівським районним судом Рівненської області 30 червня 2011 року ухвалено постанову про факт порушення ОСОБА_3 трудового законодавства, якою встановлено, що ОСОБА_1 почав працювати у ОСОБА_3 з жовтня 2005 року, а ОСОБА_2 - з листопада 2006 року. Указана постанова набрала законної сили та не оскаржувалась в установленому законом порядку.
Відповідно до вимог ч. 5 ст. 61 ЦПК України постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, що набрала законної сили, є обов'язковою для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не врахував дану норму та прийшов до неправильного висновку, що постанова про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності може мати преюдиційне значення лише в тій частині, що даною постановою було встановлено факт порушення останнім норм чинного трудового законодавства пов'язаного з використанням найманої праці без належного документального оформлення, а не період роботи позивачів у відповідача, своєчасність виплати тим заробітної плати та інших виплат.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України передбачено що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, оскільки факт перебування позивачів у трудових відносинах з ОСОБА_3 у період з жовтня 2005 року по лютий 2011 року встановлено під час розгляду адміністративної справи, то заборгованість по заробітній платі, у тому числі компенсації за невикористану відпустку слід стягнути за весь період роботи позивачів.
При цьому суду слід врахувати Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями ст. ст. 117, 237-1 цього Кодексу та п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці».
Оскільки відшкодування моральної шкоди безпосередньо пов'язано із вирішенням основних позовних вимог про порушення трудових прав позивачів, то судове рішення підлягає скасуванню в повному обсязі.
За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 231 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Рівненської області від 27 листопада 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська