ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
Вн. № 27/224
м. Київ
11 березня 2013 року 15:18 № 2а-17186/12/2670
за позовом Громадянки Ірану ОСОБА_2
до Державної міграційної служби України
провизнання неправомірним та скасування рішення №595-12 від 05.11.2012, зобов'язання вчинити дії
Судова колегія у складі:
Головуючий суддя О.В.Головань,
судді М.А.Бояринцева, О.О.Власенкова
Секретар О.С.Макаренко
Представники:
Від позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_4 - п/к (дог. від 11.03.13 р.)
Від відповідача: Салімський О.В. - п/к (дов. від 28.12.12 р.)
Обставини справи:
Позовні вимоги заявлені про визнання неправомірним та скасування Рішення Державної міграційної служби України від 05.11.2012 р. № 595-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
У судовому засіданні 11.03.2013 р. оголошено резолютивну частину постанови про часткове задоволення позову.
Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -
ОСОБА_2 (надалі - позивач), ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Ірану.
Позивач звернулася до органів міграційної служби України із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з висновком від 18.07.2012 р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим Заступником начальника управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 05.11.2012 р. № 595-12 відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.
12.12.2012 р. позивач отримала Повідомлення № 132 від 14.11.2012 р. Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач - Громадянка Ірану ОСОБА_2 - вважає рішення Державної міграційної служби України від 05.11.2012 р. № 595-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, неправомірним та просить його скасувати з таких підстав.
Позивач стверджує, що з тексту та змісту повідомлення № 132 не вбачається викладення саме причин відмови в визнанні позивача біженцем. Натомість у повідомленні лише відтворений абз. 4 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
На думку позивача, відповідач не провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.
В заяві на отримання статусу біженця, анкеті та під час співбесіди позивач зробила заяву про те, що станом на теперішній час в країні її громадянської належності відбуваються переслідування.
В Ірані позивача звинувачували в антиурядовій діяльності, її декілька раз затримували співробітники Міністерства розвідки Ірану. Позивач зазначила, що вона вимушена була залишити країну свого походження з політичних причин, оскільки її звинувачували в тому, що вона належить до політичного руху.
2005 року, коли вона знаходилася вдома, в її двері подзвонили люди (одна жінка та двоє чоловіків), які назвалися працівниками Міністерства розвідки. Жінка вдягла позивачу наручники, а один із чоловіків забрав її процесор від комп'ютера. Позивачу сказали, що її звинувачують у тому, що вона є політичним членом та здійснює антидержавні дії, застосовуючи Інтернет. Позивача забрали у в'язницю, де протримали 3 дні, через 2 дні, після того, як позивача звільнили, їй зателефонували з міністерства і сказали прийти, і знову затримали на 2 дні; після її посадили за грати на 42 дні. Після того позивача звільнили під заставу. Після того на протязі одного року її постійно викликали до суду. У 2010 році у Ширазі почалася демонстрація, спрямована проти уряду. До позивача знову прийшли з Міністерства розвідки. В той час вона була на 7-му місяці вагітності. Позивача забрали в міністерство, де тримали у в'язниці 4 дні. Позивача знову розпитували, з якими Інтернет-сайтами вона має зв'язок. За неділю до цього сестру позивача викликали в Міністерство розвідки і утримували там протягом 9 днів. Через 10 днів позивач отримала повістку про те, щоб вона із сестрою з'явилися до Міністерства розвідки 22.12.2011 р. Позивач із сестрою почали готуватися до того, щоб покинути країну. Позивач зазначила, що її чоловік сам працює в Міністерстві розвідки, і саме він доповідав про всі її дії в Міністерство.
Позивач стверджує, що у разі повернення до країни її громадянської належності її життю та свободі буде загрожувати небезпека, а саме її можуть заарештувати і навіть вбити через те, що Міністерство розвідки вважає, що позивач належить до антиурядового політичного руху.
Позивач повідомила міграційній службі, що коли її затримали, вона була вагітна. Незважаючи на це, її били по обличчю, по голові, і казали, що, якщо, вона не буде розмовляти, то не подивляться на те, що вона вагітна, і будуть бити її у живіт.
Позивач відповідає поняттю "біженець", закріпленому Законом України, оскільки ті особи, яких в Ірані підозрюють в антиурядових діях, зазнають від органів влади Ірану переслідувань і жорстокого поводження. Також чоловік позивача працює в Міністерстві розвідки, і він же свідчив проти позивача, тому позивач не може сподіватися на справедливий розгляд її справи.
Позивач посилається на ч. 3 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", згідно з яким у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Оскільки Державна міграційна служба України не вимагала додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади, то у відповідача не було жодних сумнівів у достовірності повідомленої позивачем інформації, і відповідач повинен був прийняти рішення про визнання позивача біженцем.
На думку позивача, рішення про відмову у визнанні біженцем прийняте з порушенням ст. 9 та ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно є незаконним та необґрунтованим; невиконання відповідачем своїх обов'язків щодо позивача свідчить про його необ'єктивність та упереджене ставлення до позивача.
Представник позивача зазначив, що об'єктивну сторону наявності у позивача побоювань стати жертвою переслідувань підтверджує інформація по країні його походження, яка наявна у відкритих джерелах.
Оскільки в Ірані систематично порушуються основні права та свободи людини і громадянина, то відмова у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, порушує також вимоги міжнародних документів - Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод; Конвенції ООН "Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання".
Також представник позивача зазначив, що у справі рідної сестри позивача, ОСОБА_7, яка була змушена виїхати з Ірану через переслідування позивача, в грудні 2012 року Державна міграційна служба України прийняла рішення про надання їй статусу біженця. Управління Державної міграційної служби у Волинській області подало документи до Державної міграційної служби України про видачу сестрі позивача посвідчення біженця.
На думку позивача, вона відповідає умовам для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності; не може і не бажає повертатися до неї, так само як користуватися допомогою цієї країни, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в країні належності.
Відповідач - Державна міграційна служба України - проти задоволення позовних вимог заперечив; на виконання вимоги суду надав копію матеріалів особової справи позивача.
19.12.2010 р. позивач залишила територію Ірану та вирушила до Туреччини, де перебувала протягом трьох діб. 21.12.2010 р. позивач прибула до України легально літаком зі Стамбулу за національним паспортом серії НОМЕР_1 та українською візою типу "П-1" (у приватних справах).
09.06.2011 р. Управлінням міграційної служби в м. Києві позивачу було відмовлено в оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Волинським окружним адміністративним судом вказане рішення скасовано та зобов'язано Головне управління ДМС України в місті Києві повторно розглянути заяву позивача про визнання її біженцем.
11.04.2012 р. Головне управління ДМС України в місті Києві прийняло у позивача заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
04.05.2012 р. наказом Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 185 документи позивача було прийнято в оформлення.
На думку відповідача, позивачем не надано відомостей про її утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".
Інформація про політичні переслідування, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на її особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.
Позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію Ісламської Республіки Іран добровільно, легально, не маючи жодних проблем з оформленням відповідних паспортно-візових документів.
Позивач має ознаки особи, яка відповідно до пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), є економічним мігрантом.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в тому числі, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні
На думку суду, відповідачем не повною мірою досліджено питання щодо наявності чи відсутності обставин, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а саме.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Також може використовуватися інформація про країни походження, розміщена на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Матеріали особової справи, а також матеріали, надані суду, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Ірані.
Об'єктивну сторону побоювань позивача підтверджує, зокрема, інформація, опублікована на офіційному веб-сайті міжнародної правозахисної організації Міжнародна Амністія щодо самовільних арештів іранською владою та переслідувань тих, хто є або вважається противником діючого режиму.
Суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надасться статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Шляхом отримання додаткових відомостей відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними і обґрунтованими.
Згідно з матеріалами справи, позивач є християнкою: вона перейшла з мусульманства на християнство в Україні (згідно з матеріалами справи, вона є членом релігійної громади євангельських християн-баптистів "Голгофа").
Згідно з інформацією, опублікованою в Доповіді Міжнародної Федерації з прав людини, Прихована сторона Ірану: Дискримінація щодо етнічних та релігійних меншин від 21.10.2010 р., зміна віросповідання на християнство в Ірані вважається актом віровідступництва, який суворо карається офіційною владою. Покаранням може бути навіть смертна кара. Тому позивача, окрім переслідувань за політичними мотивами, описаними вище, може також зазнати переслідувань за релігійними ознаками у випадку повернення до Ірану.
Також суд враховує ту обставину, що рідна сестра позивачки ОСОБА_7, яка була змушена виїхати з Ірану через переслідування позивача, в грудні 2012 року отримала статус біженця.
Слід зазначити, що позивач не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення для іранців та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, в анкеті особи, яка звернулася про надання статусу біженця, та протоколах співбесід.
Інформація про ситуацію з порушенням прав людини в Ірані опублікована Міжнародною правозахисною організацією Міжнародна Амністія у доповіді за 2012 рік., згідно з якою влада Ірану обмежує свободу слова, об'єднань та зібрань; мають місце арешти політичних дисидентів, захисників прав жінок та меншин, їх ув'язнення; катування здійснюється повсякчас; жінки, а також представники релігійних та етнічних меншин піддаються дискримінації на законодавчому рівні та на практиці; посилилися репресії по відношенню до правозахисників; політичні судові процеси проходили із порушеннями; представники релігійних меншин, у тому числі особи, які прийняли християнство, стикалися з утисками після закликів Верховного лідера ті інших представників влади до боротьби з "помилковими віруваннями".
Судом встановлено та не спростовано відповідачем, що під час проведення співбесід з працівниками міграційної служби позивач повідомляв про обставини, які викликають у нього побоювання стати жертвою переслідувань в разі його повернення до Ірану.
Згідно із ч. ч. 3 ст. 10 Закону, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Наведене свідчить про порушення органами Державної міграційної служби України законодавства України під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття позивачем статусу біженця, а саме відповідач не звертався з запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно особи та ситуації в країні перебування, відповідач не вимагав від Управління міграційної служби в м. Києві додаткову інформацію про позивача, при цьому зазначивши у висновку про відсутність підстав для надання статусу біженця позивачу.
Вказане є підставою для задоволення позовних вимог в частині визнання оскаржуваного рішення незаконним та його скасування.
Між тим, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки зазначене питання не віднесено до компетенції суду, а відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" віднесене до виключної компетенції Державної міграційної служби України.
У той же час суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути по суті заяву позивача.
Згідно із ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про порушення відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог щодо обґрунтованості оскаржуваного рішення.
На підставі вищевикладеного, ст. 160-163, 186 КАС України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.11.2012 р. № 595-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянці Ірану ОСОБА_2 відповідно до вимог чинного законодавства.
4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
5. Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України.
Головуючий Суддя О.В. Головань
Судді М.А. Бояринцева
О.О. Власенкова
Повний текст постанови
виготовлено і підписано 13.03.13 р.