ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
21 лютого 2013 року № 826/1191/13-а
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кобилянського К.М., суддів Клочкової Н.В., Саніна Б.В. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом Громадянина Афганістану ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
про визнання неправомірним й скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Афганістану ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 03.12.2012 № 690-12 про відмову у визнанні біженцем та зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до чинного законодавства.
Під час розгляду справи позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі, представник відповідача заперечив по суті заявлених позовних вимог.
Позовні вимоги мотивовані тим, що, на думку позивача, спірне рішення про відмову в наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Представником позивача також зазначено, що громадянин Афганістану ОСОБА_2 не може повернутись до Афганістану, оскільки можливе його переслідування на батьківщині. Позивачем також зазначено, що у разі повернення позивача до Афганістану, його життю, здоров'ю та свободі загрожуватиме реальна небезпека, через що наявні цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в Афганістані за політичними причинами.
В судове засідання 13.02.2013 року представник відповідача не прибув, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Через канцелярію суду відповідач подав письмові заперечення та матеріали особової справи громадянина Афганістану ОСОБА_2. У письмових запереченнях відповідач проти заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у їх задоволенні. Зазначив, що органом міграційної служби встановлено відсутність у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, оскільки позивачем не надано доказів реальності таких побоювань.
Згідно ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи положення ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, в судовому засіданні 13.02.2013 року суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в Афганістані, одружений, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин. До України позивач прибув нелегально, з території Казахстану.
13.06.2012 позивач звернувся із належним чином оформленою заявою - анкетою до Державної міграційної служби України про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Державної міграційної служби України від 17.12.2012 № 188 громадянину Афганістану ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, на підставі рішення відповідача від 03.12.2012 № 690-12.
28.09.2012 Головним управлінням у справах біженців складено Висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_2.
03.12.2012 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 690-12 про відмову в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_2 відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
На думку колегії суддів, відповідачем не повною мірою досліджено питання щодо наявності чи відсутності обставин, передбачених пунктом 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону. Даного висновку суд дійшов виходячи з наступного.
В заяві - анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та під час співбесіди 05.07.2012, позивач зробив заяву про те, що в 1979 році став членом НДПА (Народно-Демократична партія Афганістану). Після приходу до влади моджахедів у 1992 році, почалось переслідування усіх членів НДПА, траплялись вбивства. Позивач повідомив, що відмовляється повертатися до Афганістану, скільки має побоювання щодо свого життя.
Крім того, під час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_2 вже звертався до Управління Міграційної служби в місті Києві із заявою про надання статусу біженця. Проте, 28.09.2010 Державний комітет України у справах національностей та релігій було прийнято рішення № 523-10 про відмову в наданні статусу біженця громадянину Афганістану ОСОБА_2 (далі - Рішення № 523-10).
Позивачем було оскаржено Рішення № 523-10 у судовому порядку та 07.12.2011 Окружним адміністративним судом м. Києва було винесено постанову по справі № 2а 15277/10/2670, якою визнано неправомірним та скасовано рішення Державний комітет України у справах національностей та релігій № 523-10 від 28.09.2010; зобов'язано Державний комітет України у справах національностей та релігій повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_2 про надання статусу біженця відповідно до вимог Закону України «Про біженців».
Постанова Окружного адміністративного суду міста Києва № 2а 15277/10/2670 від 07.12.2011 не була оскаржена та набрала законної сили. В зазначеній постанові суд звернув увагу відповідача на те, що необґрунтованим є вимагати документи, які доводять переслідування з боку влади від особи, яка переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, зокрема, зазначені у звіті Amnesty International.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Отже, посилання відповідача на ненадання позивачем конкретних доказів, що свідчать про наявність загрози життю та здоров'ю на батьківщині позивача є необґрунтованим.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту першого статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців від 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що підставою для його прийняття був абзац 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини першої 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Колегія суддів не погоджується з висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.05.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як підтверджується матеріалами справи, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що після прибуття до Афганістану він зазнає переслідувань, а також його може бути вбито через політичні переконання.
«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Згідно із доповіддю Amnesty International 2012 стосовно ситуації в Ісламській республіці Афганістан, продовжують надходити повідомлення про збройні напади на цивільне населення з боку озброєного угруповання «Талібан». Скоювалися вбивства, завдавалась без перебору шкода життю та здоров'ю мирних громадян, влаштовувались вибухи. Жертвами озброєних угруповань регулярно ставали працівники гуманітарних організацій.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Виходячи з наведеного вище, колегія суддів встановила, що заява позивача не є очевидно необґрунтованою.
Слід зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд звертає увагу сторін на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів, прийшла до висновку, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним Рішення від 05.12.2012 № 690-12.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Положенням частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 7, 17, 94, 99, 100, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.12.2012 № 690-12.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання щодо надання статусу біженця громадянину Афганістану ОСОБА_2 відповідно до вимог чинного законодавства України.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленим статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий суддя К.М. Кобилянський
Судді Н.В. Клочкова
Б.В. Санін