Ухвала
іменем україни
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючої Григор'євої І.В.,
суддів: Британчука В.В., Єленіної Ж.М.,
за участю прокурора Сорокіної О.А.,
розглянула в судовому засіданні в м. Києві 5 лютого 2013 року кримінальну справу за касаційною скаргою заступника прокурора Дніпропетровської області на вирок Тернівського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2012 року.
Цим вироком
ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1,
громадянина України, не судимого,
засуджено за: ч. 2 ст. 366 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк три роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк один рік; за ч. 1 ст. 209 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк один рік з конфіскацією коштів, одержаних злочинним шляхом, у сумі 218 664,66 грн з конфіскацією майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 212 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 255 000 грн з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк два роки з конфіскацією майна, яке є його власністю.
На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк два роки з конфіскацією коштів, одержаних злочинним шляхом, у сумі 218 664,66 грн з конфіскацією майна, яке є його власністю і штрафу в розмірі 255 000 грн.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та покладено обов'язки, передбачені пунктами 2-4 ст. 76 КК України.
Покарання за ч. 3 ст. 212 КК України у виді штрафу та конфіскації майна, яке є власністю засудженого ОСОБА_1 постановлено виконувати самостійно.
В апеляційному порядку вирок не переглядався.
За обставин, викладених у вироку, ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, обіймаючи посаду заступника директора ПП «ОСОБА_6», будучи службовою особою, до обов'язків якої входить виконання організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарський функцій, у період із липня 2002 року по лютий 2005 року умисно, з метою подальшої легалізації коштів, шляхом зловживання службовим становищем, ухилився від сплати податків, що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету коштів в особливо великих розмірах - 694 879 грн.
Також ОСОБА_1 своїми умисними діями, які виразились у внесенні службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, іншому підробленні документів, складанні та видачі завідомо неправдивих документів, що спричинило тяжкі наслідки, вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 366 КК.
Крім цього, в період із січня по грудень 2004 року ОСОБА_1 переводив грошові кошти, які знаходились на рахунку ПП «ОСОБА_6» з безготівкової в готівкову форму з подальшим отриманням готівки у касі банку на суму 920 900 грн, з яких легалізував шляхом перерахунку на закупку товарів кошти у сумі 218 664,66 грн.
У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, кваліфікацію його дій за ч. 3 ст. 212, ч. 2 ст. 366 КК, порушує питання про скасування вироку в частині засудження ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 209 КК України через істотні порушення кримінально-процесуального закону та неправильне застосування кримінального закону. Вказує на відсутність у діянні засудженого ознак злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209 КК України, у зв'язку з чим просить закрити провадження у справі в цій частині.
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який частково підтримав касаційну скаргу і вважав, що вирок через істотні порушення ст. 334 КПК 1960 року та неправильне застосування кримінального закону підлягає скасуванню, з направленням справи на новий судовий розгляд, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що її слід задовольнити частково з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 334 КПК 1960 року мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину. Також наводяться докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. При цьому належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, підсудного, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, а також, керуючись законом, дати оцінку доказам з точки зору їх допустимості, достовірності і достатності.
При розгляді даної кримінальної справи та постановленні вироку суд не дотримався цих вимог кримінально-процесуального закону.
Обґрунтовуючи висновок про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 3 ст. 212, ч. 2 ст. 366, ч. 1 ст. 209 КК України, суд в основному послався на визнавальні показання засудженого, показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3, котрі є працівниками правоохоронних органів і безпосередньо проводили розслідування, а також на письмові матеріали справи. Проте замість аналізу вказаних доказів суд їх лише перерахував, не зазначивши змісту та підстав визнання такими, що стосуються суті справи, не давши оцінки з точки зору допустимості, достовірності та достатності.
Крім того, як убачається зі справи, в ході судового розгляду залишилися недослідженими ряд обставин, які мають значення для її правильного вирішення та застосування кримінального закону в частині засудження ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 209 КК України.
Так, у вироку не встановлено суспільно небезпечне протиправне діяння, яке передувало легалізації доходів. Тобто діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі (за винятком діянь, передбачених статтями 207, 212, 212-1 КК України), або діяння, вчинене за межами України, якщо воно визнається суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, за кримінальним законом держави, де воно було вчинене, і є злочином за Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи.
Тому, висновок суду першої інстанції про винуватість
ОСОБА_1 у вчиненні фінансових операцій з коштами, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, спрямованих на приховання походження таких коштів, а так само використання коштів, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації, не можна визнати обґрунтованим.
Перевіряючи справу у обсязі, визначеному у ст. 395 КПК 1960 року, колегія суддів вважає, що місцевий суд усупереч вимогам кримінально-процесуального закону не з'ясував належно й обставин, які мають вирішальне значення для правильної юридичної оцінки дій ОСОБА_1 в частині інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України.
Так, судом не взяті до уваги висновки Верховного Суду України про застосування кримінального закону щодо цих суспільно небезпечних діянь, викладені у постанові від 19 грудня 2011 року (№ 5-18кс11), які в силу ст. 400-25 КПК 1960 року є обов'язковими для всіх судів України.
Між тим, відповідно до вказаних висновків, у ч. 2 ст. 366 КК України сформульований матеріальний склад злочину, при вчиненні якого службове підроблення заподіює тяжкі наслідки. Для інкримінування особі спричинення (заподіяння) її діями певних наслідків необхідно встановити наявність прямого, безпосереднього, а не опосередкованого, причинного зв'язку між її діями і певними наслідками. Отже, для ставлення у вину особі, що вчинила службове підроблення, спричинення її діями тяжких наслідків, визначення яких дається у п. 4 примітки до ст. 364 КК України, необхідно, щоб такі наслідки знаходились у прямому причинному зв'язку саме з діями, зазначеними у диспозиції ч. 1 ст. 366 КК України.
Ці положення закону суд першої інстанції при розгляді справи й постановленні вироку щодо ОСОБА_1 на порушення ст. 324 КПК 1960 року не врахував. Унаслідок цього висновок суду, що тяжкі наслідки, які проявились у несплаті податків у особливо великих розмірах, безпосередньо було спричинено в результаті підроблення засудженим офіційних документів, не можна визнати обґрунтованим.
Крім того, суд при постановленні обвинувального вироку за ч. 3 ст. 212 КК України, у зв'язку з внесенням до неї змін та доповнень не зазначив, в якій саме редакції особу визнано винуватою та призначено покарання.
Визначаючи на підставі ст. 70 КК України остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд в порушення вимог ст. 334 КПК 1960 року не вказав якою нормою керувався, приймаючи рішення про самостійне виконання призначеного за ч. 3 ст. 212 КК України основного покарання у виді штрафу. Не ґрунтується на законі й висновок суду про те, що конфіскація майна є основним видом покарання. Вказані висновки суду, враховуючи застосований ним принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим є суперечливими.
З огляду на викладене вирок щодо ОСОБА_1 не можна визнати законним, обґрунтованим та справедливим і він підлягає скасуванню з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року з направлення справи на новий судовий розгляд.
Під час нового судового розгляду необхідно повно і всебічно дослідити всі докази по справі, дати їм належну оцінку та прийняти законне та обґрунтоване рішення з викладенням у вироку аналізу доказів та мотивів прийнятого рішення.
Керуючись статтями 394-396 КПК 1960 року, пунктами 11, 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, колегія суддів
Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.
Вирок Тернівського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2012 року щодо ОСОБА_1 скасувати, і направити справу на новий судовий розгляд.
Судді:
І.В. Григор'єва В.В. Британчук Ж.М. Єленіна