Справа № Провадження №22-ц-5340/12 22-ц/1090/7311/12 Головуючий у І інстанціїЄременко В.М.
Категорія4Доповідач у 2 інстанції Суханова
25.10.2012
Іменем України
08 жовтня 2012 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:
Головуючого: Суханової Є.М.,
Суддів: Сліпченка О.І., Коцюрби О.П.,
при секретарі : Клименко В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру,-
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 належної ОСОБА_3, визнавши за нею право власності на всю квартиру.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з відповідачем по справі, ОСОБА_3 вона перебувала в шлюбі, зареєстрованому 29 квітня 1990 року Бондарівською сільською радою Овруцького району Житомирської області (актовий запис № 6). Дітей від шлюбу не мають.
Рішенням виконавчого комітету Баришівської селищної ради Київської області № 14 від 24.04.1991 року їм на сім'ю з двох чоловік, було виділено двох-кімнатну квартиру.
На підставі зазначеного рішення 17.06.1991 року було видано ордер на жиле приміщення № 208, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Розпорядженням № 39 від 21 листопада 1997 року Баришівської селищної ради Київської області квартира АДРЕСА_1 була передана у приватну власність, що підтверджується свідоцтво про право власності на житло від 19 грудня 1997 року, зареєстрованим у реєстровій книзі за № 892 Баришівським бюро технічної інвентаризації.
Шлюбні відносини з відповідачем не склались, оскільки його ставлення до подружнього життя були не серйозними. Відповідач, не попереджаючи, міг зникнути з квартири та не з'являтись до помешкання по декілька місяців.
В липні місяці 2001 року відповідач у черговий раз, не сповістивши про свої наміри, залишив помешкання і не з'являвся, не телефонував, ніяким чином не повідомляв про своє місце перебування.
11 липня 2003 року шлюб було розірвано.
Не дочекавшись відповідача, через два роки позивачка звернулась до суду з заявою про визнання його безвісно відсутнім. Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 17 жовтня 2003 року позовні вимоги були задоволені і відповідач був визнаний безвісно відсутнім.
Починаючи з 2001 року, вона самостійно проводила оплату витрат по обслуговуванню квартири та оплачувала комунальні послуги. Про відсутність заборгованості по комунальним платежам свідчать довідки відповідних установ.
Самостійно за власні кошти в 2005 році облаштувала квартиру індивідуальним опаленням, що підтверджується відповідними документами, приєднаними до матеріалів справи. Весь цей час з 2001 року по 2012 рік - більше десяти років ОСОБА_3 відкрито користувалась часткою відповідача в спільній сумісній власності. Про відсутність відповідача протягом останнього часу свідчать акти та довідка депутата Баришівської селищної ради Київської області від 09.01.2011 року. 2.06.2011 року, 28.12.2011 року, 1.03.2012 року.
Просила суд першої інстанції визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_3 та визнати за нею право власності на всю квартиру АДРЕСА_1.
Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги вважає, що вона не обґрунтована та задоволенню не підлягає.
Так, судом першої інстанції було встановлено, що 29 квітня 1990 року у Бондарівській сільській раді Овруцького району Житомирської області між позивачкою та відповідачем був зареєстрований шлюб. Від шлюбу дітей сторони не мають. Відповідно до рішення виконавчого комітету Баришівської селищної ради Київської області № 14 від 24.04.1991 року сторонам на сім'ю із двох чоловік, було виділено двохкімнатну квартиру. На підставі зазначеного рішення 17.06.1991 року їм було видано ордер на жиле приміщення № 208. розташоване за адресою: АДРЕСА_1 Розпорядженням № 39 від 21 листопада 1997 року Баришівської селищної ради Київської області квартира АДРЕСА_1 була передана у приватну власність, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 19 грудня 1997 року, зареєстрованим у реєстровій книзі за № 892 Баришівським бюро технічної інвентаризації.
Так відповідно до ч.4 ст.355 ЦК України спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Таким чином, відповідач ОСОБА_3 має право користуватися своїм майном на власний розсуд, тобто йому надано право вирішувати - проживати у даній квартирі чи ні. Що стосується позивачки, то вона в дійсності ніяким чином не заволоділа його майном. Вона проживала з відповідачем в квартирі і продовжує проживати в квартирі по даний час вже з іншим чоловіком та отримує послуги, за які сплачує кошти по платіжних документах, що не дає підстав їй бути власником всієї квартири. Суд першої інстанції вважав, що відповідач являється власником Ѕ частини спірної квартири і на зміст права власності не впливає місце його проживання на даний час з урахуванням їхніх не простих відносин. Так як у квартирі вона проживає з іншим чоловіком, то це є перешкодою для проживання в цій квартирі відповідача.
Відповідно до ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
При вирішенні спору, позивачка посилається на ст. 344 ЦК України, де право власності за набувальною давністю набуває особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном.
Так, добросовісним набувачем є особа, яка не знала, що вказане майно належить іншій особі. Позивачка ОСОБА_2 знала, що відповідачу ОСОБА_3 належить 1/2 частина квартири, так як має відповідні правовстановлюючі документи, у яких вказано, що відповідачу ОСОБА_3 належить 1/2 частина квартири. Це позивачка зазначає і у своєму позові до суду. Із наведеного вбачається, що позивачка не може вважатися особою, що добросовісно заволоділа чужим майном.
Статтею 344 ЦК України також передбачено, що особа набуває право власності на майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно , що підлягає реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Згідно до ст. 182 ЦК України право власності на нерухомі речі підлягають державній реєстрації.
Таким чином по даній справі, застосування ст. 344 ЦК України є помилковим і не може застосовуватися, так як позивачка не заволоділа майном взагалі, з чим і погоджується колегія суддів.
Так, на думку колегії суддів, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку, щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
Намагаючись спростувати висновки суду, апелянт посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права виходячи з наступного.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 не може вважатися особою, яка добросовісно заволоділа чужим майном, не взявши в свою чергу до уваги рішення Баришівського районного суду Київської області від 17 жовтня 2003 року, щодо визнання відповідача по справі безвісно відсутнім.
Колегія суддів, перевіривши вищевказані доводи, прийшла до висновку, що твердження апелянта не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, зокрема щодо посилання апелянта на рішення Баришівського районного суду Київської області від 17 жовтня 2003 року, то дане рішення скасовано рішенням Баришівського районного суду Київської області від 20 березня 2012 року ( а.с. 51 ) за відповідною заявою відповідача з посиланням на ст. 250 ЦПК України, а тому вищевказані посилання не доведені та не обгрунтовані позивачкою у своїй апеляційній скарзі.
Так, колегія суддів встановила, що рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року, ухвалене судом першої інстанції з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Таким чином, колегія суддів не встановила порушення, невизнання або оспорювання прав апелянта, а тому прийшла до висновку про необґрунтованість та недоведеність апеляційної скарги, яка підлягає відхиленню.
Згідно з вимогами ст. 308 ЦПК України, апеляційний суду відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 293, 303, 304, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до касаційної інстанції.
Головуючий
Судді