17.09.12 Справа № 5021/1099/12.
За позовом Публічного акціонерного товариства «Сумихімпром», м. Суми
до відповідача Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», м. Київ
про визнання кредитного договору недійсним
Суддя Котельницька В.Л.
За участю представників:
від позивача - Фанта Т.О. (довіреність № 15-118 від 11.01.2012 р.)
від відповідача - Дикий Я.П. (довіреність б/н від 21.05.2012р.)
За участю секретаря судового засідання - Мелащенко І.М.
В судовому засіданні, розпочатому 06.09.2012 р., відповідно до ст. 77 ГПК України оголошувалась перерва до 17.09.2012р. до 11 год. 00 хв.
Суть спору: позивач згідно поданого позову просить суд визнати недійсним кредитний договір № 283 від 20.06.2008р., укладений ним з відповідачем, а також стягнути з відповідача на свою користь витрати по сплаті судового збору.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що, по-перше при укладенні зазначеного спірного договору сторонами не досягнуто домовленості щодо відповідальності банківської установи за невиконання чи неналежне виконання взятих на себе зобов'язань, яка, на думку позивача, є істотною умовою кредитного договору, та по-друге - при укладенні спірного кредитного договору суттєво обмежені права позичальника, тобто позивача.
Відповідачем подані до господарського суду письмові заперечення № 31/2-94 від 03.08.2012р. на позовну заяву, в яких вимоги позивача ним не визнаються. На думку відповідача вимога позивача про визнання недійсним оспорюваного кредитного договору є наміром уникнути від майнової відповідальності за невиконання ним своїх кредитних зобов'язань. Також у своїх запереченнях відповідач зазначає, що всі досягнуті між сторонами домовленості щодо укладеного договору вчинені в межах діючого законодавства, яким регулюються кредитні правовідносини.
03 вересня 2012 року до суду надійшли додаткові пояснення позивача б/н та б/д, в яких сторона додатково обґрунтовувала свою позицію з огляду на те, що кредитний договір може бути визнаний недійсним в зв'язку з недосягненням між сторонами домовленості щодо відповідальності сторони (в даному випадку банківської установи) за невиконання або неналежне виконання умов договору.
Відповідачем до суду було подане клопотання № 31/2-105 від 05.09.2012р. про застосування позовної давності. В обґрунтування поданого клопотання відповідач посилається на те, що, оскільки позивач вважає, що його права як позичальника були обмежені під час укладання спірного кредитного договору, то і перебіг строку позовної давності почався від моменту, коли сторона дізналась (чи могла дізнатись) про порушення її прав, тобто з 20.06.2008 року.
Представником позивача в судове засідання 17.09.2012р. було подане клопотання про відмову відповідачу в задоволенні його клопотання про застосування позовної давності, оскільки, на думку позивача, станом на дату його звернення до суду з позовом кредитний договір продовжував свою дію, через що строк позовної давності за ним навіть не почав спливати.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та оцінивши подані докази, суд -
20 червня 2008 року між ВАТ «Сумихімпром», правонаступником якого є ПАТ «Сумихімпром» (позивач) та ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», правонаступником якого є ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (відповідач) був укладений кредитний договір № 283, за умовами якого відповідач надав позивачеві у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання грошові кошти (кредит) у формі поновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 23 000 000,00 грн.
Умови договору були погоджені сторонами під час його укладання, а також шляхом підписання додаткових угод до кредитного договору, які є його невід'ємною частиною.
В пункті 1.1.3 кредитного договору сторони домовились про розмір процентної ставки за користування наданим кредитом, яка склала 23 % річних. Розмір зазначеної процентної ставки сторонами коригувався шляхом підписання додаткових угод до кредитного договору № 283.
Пунктом 4.5 вищевказаного договору сторони погодили, що кредитодавець (відповідач у справі) має право у разі невиконання позичальником (позивачем у справі) будь-якого із зобов'язань, визначених договором, вимагати погашення кредиту, сплати процентів за фактичний час користування кредитом, комісій і штрафних санкцій, а позичальник зобов'язаний виконати цю вимогу за реквізитами та у день, що вказані кредитодавцем у письмовій вимозі. Після повного погашення заборгованості позичальника за договором його дія припиняється.
В поданому до господарського суду позові позивач вказує на те, що кредитний договір № 283 від 20.06.2008р. не містить відповідальності сторони, зобов'язанням якої є надання кредиту, тобто вимога закону про обов'язковість внесення до умов кредитного договору умови про відповідальність сторін, і зокрема умову про відповідальність кредитодавця, не виконана, що порушує законні права позивача як позичальника та суперечить вимогам Цивільного кодексу України, а також при укладенні спірного кредитного договору суттєво обмежені права позичальника, тобто позивача.
Суд не може погодитись з цим твердженням позивача з огляду на наступне.
Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України (ст. 215 Цивільного кодексу України).
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
В силу ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно із ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ст.ст. 1054, 1055 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі; у кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Стаття 627 Цивільного кодексу України передбачає, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Статтею 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 180 Господарського кодексу України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Підписавши спірний кредитний договір, отримавши кредит та використавши його за цільовим призначенням, відповідач не висував ніяких заперечень щодо істотних умов договору, тим самим схваливши його.
На підставі наведеного, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими, спірний кредитний договір не суперечить вимогам чинного законодавства України та не порушує прав позивача, в зв'язку з чим відсутні правові підстави для визнання спірного кредитного договору недійсним.
В ході судового розгляду відповідачем було подане клопотання про застосування позовної давності, оскільки спірний договір був укладений між сторонами майже чотири роки тому, а позивач ще на момент його підписання був повідомлений про межі своєї відповідальності за невиконання його умов.
Розглянувши зазначене клопотання суд зазначає наступне:
Згідно положень ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Статтею 258 вказаного кодексу визначено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості; 3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 цього Кодексу); 4) у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 цього Кодексу); 5) про розірвання договору дарування (ст. 728 цього Кодексу); 6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 цього Кодексу); 7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 цього Кодексу).
На підставі наведених норм та враховуючи обставини справи, суд вважає, що на спірні правовідносини поширюються положення Глави 19 Цивільного кодексу України «Позовна давність» (зокрема, загальної позовної давності).
При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).
Разом з цим, у випадку, коли господарський суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів установить, що право особи, про захист якого вона просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право особи порушено, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення, яким відмовляє в позові за спливом позовної давності, а при визнанні причини пропуску цього строку поважною порушене право має бути захищене.
Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) суду необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього -у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу. Тобто, господарський суд має спочатку розглянути справу по суті, і лише після цього вирішувати питання про наявність підстав для застосування ч. 4 ст. 267 Господарського-процесуального кодексу України.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позовних вимог з огляду на їх необґрунтованість, суд не застосовує позовну давність та наслідки її спливу. В свою чергу, відмова у задоволенні позову саме з підстав пропуску позовної давності можлива лише у разі встановлення обґрунтованості позовних вимог (зазначена правова позиція наведена в постановах Вищого господарського суду України від 07.07.2010р. №1/300пд, від 09.08.2012р. №5004/2043/11).
Оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача, підстав для задоволення клопотання про застосування позовної давності суд не вбачає, і відмовляє позивачу в задоволенні позовних вимог саме з підстав необґрунтованості.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 44, 47, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України суд, -
1. В задоволенні позову відмовити.
Повне рішення складено 24.09.2012р.
СУДДЯ (підпис) В.Л.КОТЕЛЬНИЦЬКА