Ухвала
іменем україни
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ у складі:
головуючого Орлової С.О.,
суддів: Марчук Н.О., Кваснєвської Н.Д.,
Матієк Т.В., Кульбаби В.М.,
за участю прокурора Курапова М.В.,
розглянувши в судовому засіданні 21 серпня 2012 року в м. Києві заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом,
в с та н о в и л а:
Вироком Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 26 березня 2001 року
ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1,
громадянина України, такого, що
не має судимостей,
засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України ( в редакції 1960 року ) до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з відбуванням покарання в колонії-поселенні для осіб, які вчинили злочин із необережності, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 5 років.
На підставі п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 24 липня 1998 року ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного покарання.
Ухвалою Верховного Суду Автономної Республіки Крим від 12 липня 2001 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 лютого 2002 року касаційну скаргу засудженого ОСОБА_3 залишено без задоволення, а судові рішення щодо нього без зміни.
Рішенням Європейського суду з прав людини «ОСОБА_3 проти України» від 12 червня 2008 року, яке набуло статусу остаточного 12 вересня 2008 року, констатовано порушення щодо ОСОБА_3 пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Автономної Республіки Крим від 22 червня 1999 року, вирок Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 26 березня 2001 року, ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Автономної Республіки Крим від 12 липня 2001 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 лютого 2002 року та постановити нове рішення, за яким закрити кримінальну справу щодо нього на підставі відсутності в його діяннях складу злочину.
Мотивуючи своє прохання, посилається на те, що надмірна тривалість провадження по справі про його обвинувачення напряму пов'язана з допущеними під час досудового слідства та судового розгляду справи істотними порушеннями норм кримінально-процесуального закону, відсутністю доказів його вини у вчиненні інкримінованого йому злочину, отриманих законним шляхом.
Ухвалою від 31 січня 2012 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно до вимог ч. 4 ст. 400-18 КПК України відкрила провадження у справі для розгляду її Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Постановою від 15 червня 2012 року суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ призначив кримінальну справу щодо ОСОБА_3 до розгляду в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 400-18 КПК України.
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора про відсутність підстав для скасування судових рішень, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи, наведені в заяві, колегія суддів дійшла висновку, що заява ОСОБА_3 не підлягає задоволенню на таких підставах.
Із матеріалів кримінальної справи вбачається, що органами досудового слідства 16 серпня 1995 року було порушено кримінальну справу за фактом дорожньо-транспортної пригоди за ч. 2 ст. 215 КК України ( в редакції 1960 року ).
13 листопада 1995 року до ОСОБА_3 було застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
Дана кримінальна справа щодо ОСОБА_3 надійшла в провадження Совєтського районного суду Автономної Республік Крим 22 листопада 1995 року.
Постановою від 14 травня 1996 року судді Совєтського районного суду Автономної Республіки Крим кримінальну справу щодо ОСОБА_3 повернуто прокурору Совєтського району Автономної Республіки Крим для проведення додаткового розслідування.
Повторно кримінальна справа щодо ОСОБА_3 надійшла в провадження Совєтського районного суду Автономної Республік Крим 14 травня 1997 року.
25 листопада 1997 року кримінальну справу щодо ОСОБА_3 передано до Нижньогорського районного суду Автономної Республіки Крим.
Постановою від 20 січня 1998 року судді Нижньогорського районного суду Автономної Республіки Крим вказану кримінальну справу направлено прокурору Совєтського району Автономної Республіки Крим для проведення додаткового розслідування.
12 лютого 1998 року ухвалою Верховного Суду Автономної Республіки Крим постанову місцевого суду скасовано, а кримінальну справу щодо ОСОБА_3 направлено на новий судовий розгляд.
Вироком Нижньогорського районного суду Автономної Республіки Крим від 18 травня 1999 року виправдано ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 215 КК України на підставі п. 2 ст. 6 КПК України.
22 червня 1999 року ухвалою Верховного Суду Автономної Республіки Крим вирок місцевого суду щодо ОСОБА_3 скасовано, а кримінальну справу щодо нього направлено на новий судовий розгляд.
Постановою від 03 листопада 2000 року судді Нижньогорського районного суду Автономної Республіки Крим кримінальну справу щодо ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 215 КК України, направлено прокурору Совєтського району Автономної Республіки Крим для проведення додаткового розслідування.
15 лютого 2001 року ухвалою Верховного Суду Автономної Республіки Крим постанову місцевого суду скасовано, а кримінальну справу щодо ОСОБА_3 направлено на новий судовий розгляд.
22 лютого 2001 року вказану кримінальну справу передано до Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим.
Вироком Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 26 березня 2001 року ОСОБА_3 визнано винним та засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України ( в редакції 1960 року ) на 6 років позбавлення волі. На підставі п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 24 липня 1998 року звільнено ОСОБА_3 від призначеного покарання.
12 липня 2001 року ухвалою Верховного Суду Автономної Республіки Крим вирок місцевого суду залишено без зміни.
Ухвалою від 21 лютого 2002 року колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України судові рішення щодо ОСОБА_3 залишено без зміни.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Європейський суд з прав людини у даній справі констатував з огляду на надмірну тривалість кримінального провадження, яка не відповідала вимозі «розумного строку».
Таке порушення Суд констатував з огляду на те, що провадження по справі про обвинувачення ОСОБА_3 тривало в судах трьох інстанцій протягом чотирьох років і п'яти місяців, притому, що ця справа не мала ознак особливої складності, затримка у вирішенні справи в більшій мірі була зумовлена численними направленнями справи на розгляд різними судами, її повернення на додаткові розслідування, а також направлення на новий судовий розгляд. Крім того, мала місце дванадцятимісячна перерва в призначенні судових засідань, яка Урядом жодним чином не була обґрунтована.
Відповідно до вимог ст. 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. За статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішення Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Як убачається з рішення, Європейський суд з прав людини, визнаючи порушення Україною передбачених Конвенцією прав заявника, стягнув з держави на користь ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди 800 євро.
Разом із тим рішення Суду не містить вказівок на те, що встановлені щодо ОСОБА_3 порушення Конвенції були спричинені рішенням, ухваленим в рамках кримінального провадження, яке й надалі завдає шкідливих наслідків і не може бути усунуте (виправлене) іншим способом, аніж під час повторного розгляду справи.
Загальні принципи, яких притримувався Суд при розгляді заяви ОСОБА_3, оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У таких випадках засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.
Крім того, у своїй заяві ОСОБА_3, як видно з її змісту, поза зв'язком із рішенням Суду, оспорює фактичні обставини справи, заперечує свою причетність до інкримінованого йому діяння, з урахуванням наведених у заяві мотивів просить перевірити докази й дати їм відповідну правову оцінку, посилається на істотні порушення кримінально-процесуального закону.
Зазначені в заяві твердження не стосуються (виходять за межі) визначеного законом предмету перегляду судових рішень, а тому не можуть слугувати підставами для їх зміни чи скасування.
Підсумовуючи наведене, колегії суддів вважає, що заява ОСОБА_3 про скасування судових рішень, ухвалених щодо нього, задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів
Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_3 про скасування ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Автономної Республіки Крим від 22 червня 1999 року, вироку Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 26 березня 2001 року, ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Автономної Республіки Крим від 12 липня 2001 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 лютого 2002 року.
Ухвала є остаточною і не може бути оскарженою, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини 1 статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України.
С.О. Орлова Н.О. Марчук Т.В. Матієк
Н.Д. Кваснєвська В.М. Кульбаба