Іменем України
12.09.2012 м. Ужгород
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:
судді-доповідача - Кеміня М.П.,
суддів - Готри Т.Ю., Панька В.Ф.
при секретарі: Балаж Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рахівського районного суду від 10 липня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа без самосітйних вимог на предмет спору - Ясінянська сільська рада про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою -
ОСОБА_2 оскаржила в апеляційному порядку рішення Рахівського районного суду від 10 липня 2012 року, яким у задоволенні її позову відмовлено.
В апеляційній скарзі просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Зокрема зазначає, що суд помилково зазначив, що нею не додано жодних доказів на підтвердження самовільного будівництва будинку відповідачем. Також зазначає, що суд безпідставно відмовив їй у задоволенні клопотання про зупинення провадження по справі.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно ч. 3 ст. 10, ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував це тим, що позивачкою не доведено належними та допустимим доказами факту самовільного захоплення відповідачем земельної ділянки та здійснення ним самочинного будівництва.
З висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову повністю погоджується колегія суддів апеляційного суду виходячи з наступного.
Згідно ч.2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Частиною 1 ст. 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
З аналізу даних норм права слідує, що вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та повернення самовільно захопленої земельної ділянки має право лише власник або землекористувач земельної ділянки.
Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Статтею 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону, або договором оренди землі та договором відчуження права оренди землі, зареєстрованими відповідно до закону.
Позивачкою, всупереч вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України, не надано суду жодних доказів які б підтверджували, що вона є власником або землекористувачем оспорюваної земельної ділянки.
В своїй позовній заяві позивачка стверджує, що оспорювана земельна ділянка перебуває у її добросовісному, відкритому та безперервному володінні починаючи з 1975 року.
Згідно ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Такий порядок встановлений: щодо набуття земельних ділянок у власність - ст. 118 ЗКУ, щодо набуття в оренду - ст. 123 ЗК України. В той же час в матеріалах справи відсутні докази звернення позивачки до органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування земельної ділянки, в порядку передбаченому ст.ст. 118, 123 ЗК України. Також в матеріалах справи відсутнє рішення суду про визнання за ОСОБА_2 права власності за набувальною давністю на спірну земельну ділянку.
Також позивака посилається на те, що вона платить земельний податок (а.с.18), однак нею не надано жодних доказів, які б підтверджували наявність у неї права користування оспорюваною земельною ділянкою. А із зазначеного розрахунку податку на землю не слідує, що земельний податок нею сплачується саме за користування спірною земельною ділянкою.
Крім того, 05.12.2011 року Рахівський районним судом винесено постанову, якою відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до Ясінянської селищної ради, третя особа - ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити певні дії. Дана постанова набрала законної сили, ухвалена по справі між аналогічними сторонами і предметом спору була та ж сама земельна ділянка, що і наразі, а тому обставини встановлені даною постановою, відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України, мають преюдиційне значення для даної справи. Зокрема, зазначеною постановою встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться у користуванні ОСОБА_3, виділена йому для обслуговування житлового будинку.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та повернення самовільно зайнятою земельної ділянки.
Що стосується позовної вимоги ОСОБА_2 про зобов'язання ОСОБА_3 знести будівлі побудовані з порушенням ДБН, то колегія суддів з цього приводу констатує наступне.
Відповідно до ч.7 ст. 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво.
З аналізу даної норми слідує, що право пред'явити позов про знесення будівлі, яка побудовані з істотним порушенням будівельних норм належить органу державної влади або органу місцевого самоврядування, а не фізичній особі. Тобто за даною позовною вимогою ОСОБА_2 є неналежним позивачем, що є безумовною підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги.
Крім того, колегія суддів констатує, що докази на які посилається апелянт в своїй апеляційній скарзі на підтвердження порушення відповідачем будівельних норм, а саме Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 11.07.2012 року (тобто складений після ухвалення рішення судом першої інстанції) та Акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил (без зазначення дати складання акту), що приєднані до апеляційної скарги (а.с.78-81), не подавалися позивачкою до суду першої інстанції та не досліджувалися судом як письмові докази, у зв'язку з чим суд прийняв рішення на підставі наявних у матеріалах справи доказах, а тому вони в будь-якому разі не можуть бути підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інтонації.
Також не заслуговує на увагу посилання апелянта на те, що суд безпідставно відмови їй у задоволенні клопотання про зупинення провадження по справі.
Так, із судового рішення слідує, що ОСОБА_2 просила зупинити провадження по справі, оскільки ще не проведені всі перевірки, а тому вона не має змоги подати достатніх доказів в обґрунтування позовних вимог.
Однак, дана обставина не може бути підставою для зупинення провадження по справі, оскільки не входить до переліку обставин зазначених в ст.ст. 201, 202 ЦПК України.
Крім того, як вірно зазначив суд першої інстанції, згідно ст. 131 ЦПК України сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, що відповідно до ст. 308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 10, 60, 61, 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Рахівського районного суду від 10 липня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з дня її постановлення і може бути оскаржена в касаційному порядку на протязі двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач
Судді