Станично-Луганський районний суд Луганської області
Справа № 2-104/2012
іменем України
10.05.2012 р. смт.Станиця Луганська Луганської області
Станично-Луганський районний суд луганської області у складі:
головуючої судді Дьоміної О.П.
при секретарях Тодоренко Є.В., Савченко К.Є.
представників сторін ОСОБА_1,
Торби Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 до ВАТ КБ «Надра»в особі ВАТ КБ «Надра»Луганське регіональне управління про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними,-
Позивач ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 17.02.2012 року звернувся до суду з дійсним позовом в обґрунтування якого вказав наступне:
07.03.2008 року між сторонами по справі був укладений кредитний договір №ПК 61/08-15, згідно з яким ОСОБА_3 позивачем був наданий кредит у розмірі 45 450 дол. США. У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між сторонами по справі був укладений договір іпотеки нерухомого майна -квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_3 вважає, що кредитний договір був укладений з порушенням чинного законодавства, а саме ст. ст. 1054, 530, 526, 611, 204 ЦК України та підлягає розірванню. Зокрема зазначив, що регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень ЦК України. Одним із фундаментальних принципів приватно - правових відносин є принцип свободи договору, закріплений у п. З ст. З ЦК України. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою, межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (ч.1 ст. 634 ЦК України).
Закон України «Про захист прав споживачів», як заначено в його преамбулі регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захиспу прав споживачів. Відповідно до ст. 1 цього закону споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукуії; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція - будь-якиг вироб (товар), робота чи послуга, що виготовляються виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб. Оскільки, надання коштів за спірним кредитним договором, на думку позивача, відповідає всім ознакам споживчого кредиту, то і правовідносини, породження яких є метою цого договору, регулюються ЗУ «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів»відповідач був зобов'язаний письмово повідомити позивачу ще до укладення кредитного договору, інформацію про всі істотні умови, а також роз'яснити існуючі методи розрахунку відсотків за кредитом, яку ОСОБА_3 за відсутністю спеціальних знань в даній сфері міг не знати, зокрема банк був зобов 'язаний в письмовій формі повідомити позивача про сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення). Проте, не зробив цього, з метою навмисного введення позивача в оману та отримання економічної вимоги. Ні перед укладенням договору, ні протягом його дії, відповідач не повідомив позивача у письмовій формі про умови надання кредиту, та не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування як того вимагає Закон.
Також ОСОБА_3 зазначив, що відповідно до ст. 21 ЗУ «Про захист прав споживачів»його права як споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, оскільки при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (правовий аналіз договору свідчить про порушення принципу рівності сторін на шкоду споживачу); обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію (про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо, податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.); споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою. Продукція надана ОСОБА_3 банком (валютний кредит) є небезпечною для його майнових інтересів, так як є схильною до різких і значних коливань своєї вартості, криє в собі ризик для майна позивача; ціну продукції визначено неналежним чином (вартість кредиту визначено в супереч «Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»затвердженим постановою НБУ від 10.05.2007, №168).
Відповідно до ч. 12. ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів», якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача. Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору. Споживач має право відмовитися від договору про надання послуг без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абз. 1 та 2 ч. 12. ст. 10 Закону. Проте відповідач не попередив ОСОБА_3 про те, що його послуги, зважаючи на їх ціну (вартість), явно не задовольнятимуть інтереси і вимоги позивача, також банк не попередив і про те, що вартість кредиту може істотно зрости, ніж це очікувалось під час укладення договору.
Таким чином, ОСОБА_3 вважає, що відповідно до ст. 15 ЗУ "Про захист прав споживачів»він як споживач має право визнати кредитний договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків. ОСОБА_3 з боку банку не надано жодної інформацію про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання позивачем продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме стійкої вартості оплати за кредит.
Пунктом 8.1 Кредитного договору встановлено можливість зміни відсоткової ставки за користування кредитом в разі зміни ситуації на світових фінансових ринках та фінансовому ринку України, облікової ставки НБУ та інше. Фактично, зазначення даного положення у кредитному договорі є несправедливою умовою в договорах із споживачами про надання споживчого кредиту у розумінні п. 4 ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів». Зазначена умова договору є не конкретизованою та не дає змогу чітко визначити суму необхідної сплати. Банк ставить безпосередньо перед самим фактом зміни процентної ставки по кредиту щодо укладеного кредитного договору. Дану умову можна трактувати досить широко і не на користь позичальника, особливо він не дає вибору відстояти свої інтереси у разі не згоди з підняттям відсоткової ставки. Там передбачено, або позивач згідний на запропоновані банком умови або має повернути достроково весь кредит, що саме по собі є дискримінацією, тобто таким, що всупереч принципу добросовісності має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Фактично, ще в момент підписання кредитного договору ОСОБА_3 було поставлено в невигідне та таке, що порушує його права становище. Оскільки банк в односторонньому порядку даним договором залишив за собою право в будь-який час підвищувати процентну ставку. А також передбачив своє право, в разі незгоди ОСОБА_3, чи взагалі без згоди, вимагати повернення всієї суми кредиту. Тобто, взявши кредит, позивач опинився в умовах, які просто неможливо виконувати. Згідно зі ст. 11 ЗУ "Про захист прав споживачів" - встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки є несправедливою умовою договору (такою, що всупереч принципу добросовісності має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу - ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів"). Враховуючи практику укладення договорів споживчого кредитування - розроблення банками власних типових форм договору, умови якого однакові для будь-якого пересічного клієнта і не змінюються банком на вимогу клієнта - є всі підстави для висновку про те, що договір споживчого кредитування є договором приєднання, тому споживач, бажаючи укласти договір, не має можливості впливати на його умови, в тому числі, щодо односторонньої зміни відсоткової ставки. ОСОБА_3 вважає, що відповідно до ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів»оспорюваний ним кредитний договір був здійснений з використанням нечесної підприємницької практики і виходячи з вищевикладеного це є достатньою підставою для визнання його недійсним.
Позивач посилаючись на ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», вважає, що він має право не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах, бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу. ОСОБА_3 був змушений підписати кредитний договір, тому що ним вже були здійснені витрати, обов'язкові для укладення оскаржуваного договору та видачі йому кредитних коштів, а саме на укладення договору іпотеки нерухомого майна від 07.03.2008 року. Крім того, в оскаржуваному кредитному договорі для отримання кредиту ОСОБА_3 повинен був укласти цілу низку договорів, щоб отримати кредит, що теж порушує його права як споживача та суперечить правовій природі кредитного договору, закріпленій в ЦК України. Таким чином при укладенні оскаржуваного правочину банк застосував несправедливі умови договору, що призвело до порушення прав та обов'язків позивача, спричинило збільшення обсягу відповідалності.
Відповідно до п. 6 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів»у разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому. Крім того, правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (п. 6 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів»). За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи, що зміст спірного кредитного договору суперечить переліченим приписам законодавства, він на думку позивача підлягає визнанню недійсним з моменту його вчинення.
З метою забезпечення виконання ОСОБА_3 своїх обов'язків за кредитним договором між сторонами по справі було укладено договір іпотеки нерухомого майна від 07.03.2008 року. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. ЦК України у параграфах 3 та 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов'язання, забезпечених договорами застави, як визнання недійсним і додаткового зобов 'язання. Таким чином, договір іпотеки нерухомого майна від 07.03.2008 року, також повинен бути визнаний недійсним.
Також позивач зазначив, що в розділі 3 кредитного договору «Права та обов 'язки сторін»містяться умови, які регулюють внесення змін (доповнень) та розірвання договору, лише в односторонньому порядку, і лише в інтересах та з боку банку. Проте, метою ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», як сказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг. Згідно п. 8 ч. 1 ст. 6 цього закону - договір повинен містити: порядок зміни і припинення дії договору, отже відповідно до мети Закону договір повинен містити і умови, які регулювали б порядок змін та розірвання договору, коли цього вимагає захист інтересів споживача (позичальника). Оскаржуваний договір взагалі не містить порядку зміни договору який враховував би інтереси споживача (позичальника), взагалі не містить умови про порядок припинення договору, а це є суттєвими умовами (ст. 628 ЦКУ), то договір в цілому суперечить п. 8 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Порушення вимог законодавства при укладенні кредитного договору, а саме порушення вимог ст. 525 ЦК України є підставою для визнання кредитного договору недійсним. Вказана стаття говорить про недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання чи односторонньої його зміни. Тобто, прописавши в договорі, що банк в любий момент може підняти відсоткову ставку або розірвати договір в односторонньому порядку і вимагати повернення кредиту тягне за собою послідуюче визнання даних договору недійсним. Розділ 5 даного договору «Відповідальність сторін», не містить жодних умов, які б регулювали відповідальність з боку банку за невиконання або неналежне виконання умов договору, лише умови відповідальності з боку позичальника. За загальним враженням можна зробити висновок що відповідач ставить позичальника у скрутне становище майнового характеру, адже зміст договору не конкретизує суму необхідної сплати щодо подвійної облікової ставки, суми пені, що застосовується у випадку прострочення сплати. Право вчинення дій відповідачем без попередньої згоди та завчасного повідомлення про виконання певних дій ставить позичальника у безвихідне становище і ні як не взаємодіє з ЗУ «Про захист прав споживачів». Згідно графіку погашення кредиту доданого до договору неможливо зрозуміти метод його розрахування, адже крім назви місяця и суми він нічого не містить.
Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є зокрема, справедливість, добросовісності та розумність. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражаються у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушених цивільних прав або інтересів. Поєднання створених норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільних прав, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати, як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, адекватного її становлення до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумління захисту цивільних прав та забезпечення виконання цивільних обов'язків. Розумність - це зважене вирішення питання регулювання цивільних відносин з урахуванням усіх учасників, а також інтересів громадян (публічного інтересу).
Отже, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час є порушенням одного із принципів цивільно - правових відносин, які закріплені у ст. 3 ЦК України - принципу справедливості. Такі умови кредитного договору є несправедливими, так, як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договорених прав та обов'язків на шкоду позичальника, споживача кредитних послуг. У зв'язку з чим ОСОБА_3 і звернувся до суду з цим позовом в особі представника ОСОБА_1 в якому просив суд визнати кредитний договір та договір іпотеки укладені між ним та ВАТ КБ «Надра»в особі ВАТ КБ «Надра»Луганське регіональне управління 07.03.2008 року недійсними.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 вимоги позову підтримала в повному обсязі, просила суд його задовольнити.
Позивач ОСОБА_3 суду пояснив, що дійсно 07.03.2008 року він уклав з відповідачем кредитний договір за №ПК61/08-15, за яким отримав кредит, як йому здається, 45 450 доларів США. Кредитний договір був підписаний ним особисто, але цей кредит він брав не для себе, а для ОСОБА_4 Дійсно перед укладанням договору він особисто заповнював анкету-заяву клієнта на оформлення кредитного пакету «Житлові рішення», де в графі «валюта кредиту»поставив помітку -долар США (а.с.93-94). У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між сторонами по справі також був укладений договір іпотеки нерухомого майна -квартири АДРЕСА_1. Крім того ОСОБА_3 пояснив, що кредитний договір був укладений в двох екземплярах, свій екземпляр договору він віддав ОСОБА_4, який і повинен був сплачувати за кредитом. Зі слів ОСОБА_4 він його сплачував і тому позивач не хвилювався. В теперішній час ОСОБА_3 дізнався про наявну заборгованість і просить розірвати кредитний договір та договір іпотеки для того, щоб повернути банку отримані в кредит гроші.
Представник відповідача Торба Ю.В. проти позову заперечувала, пояснила, що дійсно 07.03.2008 року між сторонами по справі був укладений кредитний договір №ПК61/08-15, згідно з яким позивачу було надано кредит в сумі 45 810 доларів США строком до 12.03.2033 року включно, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 1,0825% на місяць на придбання у власність квартири, що знаходиться в АДРЕСА_1. Кредитний договір був укладений в двох екземплярах, що мають рівну юридичну силу, по одному для кожної сторони. Також для забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 07.03.2008 року сторони по справі уклали договір іпотеки нерухомого майна, квартири, розташованої в АДРЕСА_1, який був посвідчений нотаріально. 07.03.2008 року до Державного реєстру іпотек було внесено реєстраційний запис №6751373 щодо об'єкта обтяження, вказаної квартири, власником якої є ОСОБА_3 Представник відповідача вважає, що надання банком ОСОБА_3 коштів згідно з кредитним договором за цільовим призначенням на придбання нерухомого майна не відноситься до побутових потреб і не є споживчим кредитом. ЗУ «Про захист прав споживачів», на який посилається позивач не містить положень, які б вказували на те, що невиконання кредитодавцем, положень п. 2 ст 11 вказаного закону та неповідомлення споживачу у письмовій формі перед укладанням договору зазначеної в пункті інформації, є підставою для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, на думку представника відповідача ЗУ "Про захист прав споживачів" не зобов'язує банк знайомити кожного споживача з умовами кредитування під розпис. Посилання позивача на те, що відповідач в момент вчинення правочинів не виконав вимоги ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» та п. 3.1. абз. 4 Постанови Правління НБУ від 10.05.2007 року №168, а саме - в письмовому вигляді не ознайомив його з умовами кредитування, а тому відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України є підстави для визнання договорів недійсними, є помилковим. Договір про надання кредиту, підписаний обома сторонами. Сторонами була погоджена валюта, в який видано кредит.
Також не можуть бути підставою для визнання кредитного договору недійсним посилання позивача на порушення відповідачем ЗУ "Про захист прав споживачів". НБУ з метою захисту прав позичальників під час укладання ними кредитних договорів запровадив Правила надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року №168, зареєстровані в МЮУ 25.05.2007 за №541/13808 і підготував детальну інформацію для громадян, які вирішили отримати кредит у банку, викладену в Пам'ятці позичальника банку за споживчим кредитом, що розміщена на інтернет-сторінці НБУ в підрозділі "інформаційна допомога позичальнику" розділу "інформаційні матеріали". Крім того, листом Державного комітету України з питання технічного регулювання і споживчої політики від 10.03.2009 року №2408-7-5/18 надані роз'яснення, згідно з якими було додатково повідомлено, що визначення терміну "споживчий кредит" відповідно до ЗУ «Про захист прав споживачів" не відповідає вимогам, встановленим ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до термінів "фінансові послуги" "фінансові активи" ці поняття не тотожні за своїм змістом, а "споживач" в розумінні закону не є "учасником ринку фінансових послуг". Вирішуючи вимоги позивача необхідно враховувати вимоги законодавства, зокрема ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а саме: досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов'язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; кредитний договір має укладатись обов'язково у письмовій формі; сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення сторін мас бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі. Однією з істотних умов кредитного договору, яка має бути чітко виписана в договорі є сплата відсотків на грошову суму, отриману в кредит. Також представник відповідача зазначила, що наявність штрафних санкцій за договором не передбачає змін в будь-яких витрат за ним, не відноситься до обов'язкових платежів, що входять до орієнтованої вартості кредиту, а тому не порушують прав позивача. Додаткові угоди про зміну відсоткової ставки за користування кредитом не пропонувались, банком рішення про зміну відсоткової ставки не приймалось. Як слідує зі змісту кредитного договору ОСОБА_3 при його укладанні не заперечував проти його умов, погодився зі змістом договору, визнав всі його суттєві умови щодо строків погашення та штрафних санкцій. За таких обставин, посилання позивача на недійсність кредитного договору не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки ОСОБА_3 за власним волевиявленням підписав договір ще 07.03.2008 року і тривалий час користувався кредитними коштами. Такж Торба Ю.В. звернула увагу на те, що зростання курсу долара США -валюти кредиту, саме по собі не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладання договору зміни курсу гривні у відношенні до долару, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти -гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті. Підвищення курсу валюти не є істотним порушенням стороною договору, оскільки курс долара не регулюється та не встановлюється позивачем, банком «Надра». Представник відповідача також вказала на те, що враховуючи положення кредитного договору, приписи чинного законодавства в межах повноважень банку щодо здійснення валютних операцій на підставі банківської ліцензії банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав, надав кредитні кошти в іноземній валюті, а позивач отримав те на що розраховував, а саме -кошти в іноземній валюті для придбання нерухомого майна. ОСОБА_3 не виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі, але ніяких заперечень та непорозумінь щодо його умов в нього не виникало.
Представник відповідача вважає, що подання цього позову ОСОБА_3 свідчить про надуманість його посилань, позиція позивача не ґрунтується на вимогах закону, цими позовними вимогами він намагається ухилитися від взятих на себе зобов'язань і тому просила в задоволенні вимог повністю відмовити за необгрунтованністю. Надала суду письмові заперечення проти позову (а.с.57-63).
Свідок ОСОБА_4 пояснив, що дійсно 07.03.2008 року ОСОБА_3 уклав з відповідачем кредитний договір за №ПК61/08-15, за яким отримав кредит. Свідок згідно з договором поруки за №ПК61\08-15/1 від 07.03.2008 року поручився перед банком за належне виконання позивачем взятих на себе зобов'язань, що витікають з указаного кредитного договору. Дійсно другий екземпляр кредитного договору від 07.03.2008 року був у свідка, але де він зараз находиться ОСОБА_4 невідомо.
Суд вислухавши доводи позивача, представників сторін, свідка, дослідивши матеріали справи приходить до наступного:
Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У відповідності зі ст. 10 ЦПК України сторони мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Стаття 11 того ж кодексу вказує на те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі.
Згідно копії Статуту ПАТ «Комерційний банк «Надра»продовжує свою діяльність в результаті зміни найменування ВАТ КБ «Надра». (а.с.77, 92).
При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним необхідно враховувати вимоги законодавства, що стосується їх чинності. Вони встановлені чинним законодавством, зокрема ЦК України (ст.ст.1048-1052) ЗУ від 12.07.2001 року за №2664-111 «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг (ст. 6).
Статтею 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність»встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.
Згідно зі ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитодавця і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства, ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року за №168.
У відповідності зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно зі ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Стаття 1056-1 ЦК України наголошує, що розмір процентів, тип процентної ставки та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Таким чином кредитний договір має укладатись обов'язково у письмовій формі, причому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. За змістом статей 536, 1054 ЦК України істотною умовою кредитного договору, щодо якої сторони повинні дійти згоди в належній формі, є визначення розміру процентів.
Застосування Закону України «Про захист прав споживачів»до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.
У відповідності зі ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено права споживача в разі придбання ним продукції у кредит та порядок укладення договору споживчого кредиту, в тому числі: перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством.
Судом встановлено, що між сторонами у справі укладено кредитний договір №ПК 61/08-15 від 07.03.2008 року. Зазначений кредитний договір містить в собі назви сторін кредитного договору, їх адреси, визначено предмет договору, строк дії, визначено, що у якості забезпечення зобов'язання виступає квартира, про що укладається окремий договір іпотеки, визначений розмір та порядок уплати відсотків. Розділом 3 договору визначено порядок надання кредиту та сплати заборгованості. Розділом 4 визначаються права та обов'язки сторін, а розділом 5 -відповідальність сторін. Кожний аркуш договору підписаний сторонами, в тому числі й особисто позивачем. В розділі 8 визначено, що договір складаний в двох екземплярах українською мовою, що мають рівну юридичну силу, по одному для кожної сторони (а.с.98-102).
При цьому суд не бере до уваги твердження представника позивача та позивача ОСОБА_3 стосовно того, що наданий суду представником відповідача кредитний договір (а.с.98-102) є не той, що підписувався позивачем тому, що у позивача є копія кредитного договору від 07.03.20008 року без номера (а.с.11-15),
згідно з яким ОСОБА_3 отримав в кредит 45 450 доларів США, а не 45 810 доларів США як вказує представник відповідача, оскільки відповідно до ст. ст 10 та 11 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень і суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Допитаний судом позивач ОСОБА_3 не оспорював того, що він особисто підписав кредитний договір за №ПК61\08-15 від 07.03.2008 року і отримав один його примірник, який передав ОСОБА_4 Зазначене підтверджується і поясненнями свідка ОСОБА_4 Де в теперішній час знаходиться цей примірник ані ОСОБА_3, ані свідок пояснити не можуть, звідкіля взялась копія кредитного договору надана суду позивачем (а.с.11-15) ОСОБА_3 теж пояснити не зміг. В той час як представник відповідача, за клопотанням представника позивача ОСОБА_1, на вимогу суду (а.с.90) надала в судовому засіданні 18.04.2012 року оспорюваний кредитний договір разом з документами, що були надані ОСОБА_3 банку до укладання спірних договорів. Наданий відповідачем оригінал кредитного догову за №ПК61\08-15 від 07.03.2008 року був судом оглянутий і знього була зроблена копія, що міститься в матеріалах справи (а.с.98-102). Будь яких доказів того, що цей договір ОСОБА_3 не підписувався - позивачем та його представником суду не було надано, незважаючи на те, що суд сприяючи всебічному і повному з'ясуванню обставин справи декілька разів роз'яснював права та обов'язки позивача, він та представник попереджувались про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій.
Також судом було встановлено, що в той же день 07.03.2008 року між сторонами у справі було укладено договір іпотеки, предметом якого виступила квартира АДРЕСА_1. Договір іпотеки був підписаний сторонами, складений у 3-х примірниках, один залишився у позивача, другий у відповідача та ще один примірник зберігається у справах нотаріуса. Договір іпотеки був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 (а.с.103-106). Споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору. ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом про порушення банком його прав споживача лише 17.02.2012 року. До того, жодних заяв з приводу невідповідності вимог договору діючому законодавству, як це передбачено ЗУ «Про захист прав споживачів», не заявляв.
Посилання позивача про те, що вказаний кредитний договір не містить в собі жодних обов'язкових умов, передбачених ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів»та Постановою НБУ №168, а саме: відсутній графік платежів, сукупна вартість кредиту, дата видачі кредиту, право дострокового погашення кредиту, перелік та розрахунок комісій банку, перелік та розмір інших фінансових зобов'язань, цей договір взагалі вміщує тільки загальну інформацію про надання кредиту, носить декларативний характер та не може спричинити виникнення прав та обов'язків сторін договору, що призвело до двоякого тлумачення пунктів договору, у ньому відсутні відомості щодо розміру щомісячного кредитного платежу та порядку його розрахунку, на увагу не заслуговують, оскільки до договору складено графік повернення кредиту, умови оплати відсотків за кредит визначені безпосередньо в договорі. Окрім того, в копії анкети-заяви клієнта на оформлення кредитного пакету «Житлові рішення»(а.с.93-94), заповненої особисто ОСОБА_3, останній визначив валюту кредиту та суму, що свідчить про ознайомлення позивача з умовами кредитування.
Також слід зазначити, що ЗУ «Про захист прав споживачів»банк не зобов'язаний знайомити кожного споживача з умовами кредитування під розпис.
Представником відповідача було зазначено, що НБУ з метою захисту прав позичальників під час укладання ними кредитних договорів запровадив Правила надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року №168, зареєстровані в МЮУ 25.05.2007 за №541/13808 і підготував детальну інформацію для громадян, які вирішили отримати кредит у банку, викладену в Пам'ятці позичальника банку за споживчим кредитом, що розміщена на інтернет-сторінці НБУ в підрозділі "інформаційна допомога позичальнику" розділу "інформаційні матеріали".
Судом дана належна оцінка доводам відповідача та з'ясовано той факт, що відповідачем виконане положення ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», та п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою НБУ від 10.05.2007 року за №168 (зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25.05.2007 року за №541\13808), в якому передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладання кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язання за цим договором несе споживач.
При укладанні кредитного договору позивач був ознайомлений з його умовами, не заперечував проти них, ОСОБА_3 добровільно було обрано саме цей кредитний договір, його задовольняла форма кредитування, яка була запропонована банком. На момент укладання кредитного договору позивач, відповідно до вимог ст. 203 ЦК України, мав необхідний обсяг дієздатності, який дозволяв в повній мірі усвідомлювати наслідки здійснення юридично значимих дій, мало вільне волевиявлення. Про це свідчить факт підписання позивачем не тільки кредитного договору, але й інших документів на отримання кредиту, що передувало укладанню зазначених договорів та отримання кредитних коштів банку. На момент укладання оспорюваного договору та договору іпотеки позивач був обізнаний з усіма істотними умовами кредитного договору та наслідками невиконання взятих на себе зобов'язань.
Суд вважає, що у позичальника ОСОБА_3 існувала можливість при належній турботливості та обачності передбачити в момент укладання договору можливої зміни курсу гривні України до іноземної валюти виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.
Судом не приймають доводи позивача в частині посилання на незаконність визначення грошового зобов'язання у іноземній валюті. Так, згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні іноземної валюти.
Таких обмежень не міститься і в ст. 192 ЦК України, яка вказує, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
В даному випадку, основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Відповідно до статті 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Відповідно до положень статей 47, 49 ЗУ «Про Банки і банківську діяльність» банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії. Стаття 2 цього Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
При цьому, відповідно до цієї ж статті кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Таким чином, законодавство України визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань, в тому числі і в іноземній валюті.
Також суд вважає безпідставними доводи позивача в частині нечинності договору у зв'язку з відсутності індивідуальної ліцензії у відповідача, оскільки відповідно до ст. 5 Декрету КМУ про валютне регулювання генеральні ліцензії видаються комерційним банкам на здійснення валютних операцій, які не потребують індивідуальної ліцензії. У разі включення цих валютних операцій до генеральної ліцензії необхідність в отриманні індивідуальних ліцензій відпадає. При цьому слід також зазначити, що згідно з ч. 6 ст. 5 Декрету КМУ визначення порядку одержання ліцензій покладено на НБУ. Отже всі ці питання регулює саме Національний банк України.
Відповідно до ст.ст. 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»кредитними операціями є операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»такими коштами є гроші у національній або іноземній валюті. Але оскільки надання кредиту в іноземній валюті є валютною операцією, то окрім банківської ліцензії банк повинен отримати ще й генеральну ліцензію. Відповідно до п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001р., генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" є письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями. Таким чином, надання кредитів в іноземній валюті банком потребує отримання ним банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями. З цього витікає, що діючим законодавством України не передбачено отримання індивідуальної ліцензії на вказану валютну операцію, а тому банк не може її взагалі отримати.
Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ №483 від 14.10.2004р., використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк. Разом з цим викладено умову, що ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями. Отже, якщо кредит в іноземній валюті надається банком, який має банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, які вже автоматично містять в собі право банка на надання таких кредитів та використання іноземної валюти при розрахунках, то отримання ще й відповідних індивідуальних ліцензій ні банком, ні його клієнтом неможливо взагалі, тому що не передбачено діючим законодавством України.
Крім того, слід зазначити, що законодавством встановлено дві необхідні умови для отримання індивідуальних ліцензій:
1) вони видаються резидентам і нерезидентам, до кола яких ст. 1 Декрету КМУ відносить не уповноважені банки, а фізичних та юридичних осіб;
2) вони видаються на здійснення разової операції, а надання та повернення кредиту, сплата процентів не є разовою операцією.
Також одержання індивідуальних ліцензій резидентами (до кола яких не відносяться уповноважені банки) кредитів в іноземній валюті між собою потрібне тільки у випадках, якщо терміни і сума таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Але Національний банк України, який регулює ліцензування валютних операцій шляхом видання нормативних актів, не встановив законодавчо порядок їх надання в таких випадках. Тому навіть резидентам неможливо перевищити ці не встановлені законодавством межі.
Таким чином, надання банком кредиту в іноземній валюті, отримання розрахунків за ним в іноземній валюті повністю відповідає нормам діючого законодавства України.
Копія банківської ліцензії за №21 від 23.01.2002 року свідчить про те, що зазначена ліцензія видана ВАТ КБ «Надра»зареєстрованому НБУ 26.10.1993 року за №205 на право здійснювати банківські операції визначені ч. 1 та п. п. 5-11 ч. 2 ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»(а.с.64).
Копія дозволу та додатків до нього за №21-1 від 23.08.2002 року та за №21-2 від 04.11.2005 року свідчать про те, що він виданий ВАТ КБ «Надра»зареєстрованому НБУ 26.10.1993 року за №205 який має банківську ліцензію на №21 видану НБУ 23.08.2002 року на право здійснювати банківські операції визначені п. п. 104 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»(а.с.66-72).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 ЗУ «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.
Суд вважає, що в даному випадку, вказаний кредитний договір складений з урахуванням вимог закону щодо його форми і змісту стосовно дотримання прав споживачів та принципу справедливості і підстав для визнання вказаного кредитного договору недійсним, з підстав визначених позивачем, не вбачається.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. На думку суду в ході розгляду справи позивачем не було доведено, що з боку відповідача було допущено нечесну підприємницьку діяльність, введено позивача в оману.
Враховуючи зазначені обставини, а також те, що інших підстав для визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки позивачем наведено не було, суд вважає, що підстав для визнання їх недійсним не вбачається.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 16, 192, 203, 215, 536, 627, 1054-1056-1 ЦК України, ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ЗУ «Про банки та банківську діяльність»,
ЗУ «Про захист прав споживачів», Правилами надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року №168, зареєстрованих в МЮУ 25.05.2007 за №541/13808, Постановою НБУ «Про затвердження правил використання готівкової іноземної валюти на території України», Декретом КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001р., ст. ст. 10, 11, 60, 61, 88, 208, 209, 212, 214-215 ЦПК України суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 до ПАТ «Комерційний банк «Надра»в особі філії ПАТ «КБ «Надра»Луганське регіональне управління про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними відмовити за необгрунтованністю.
На рішення може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня проголошення рішення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.
Головуюча: