ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
13 лютого 2012 року < Час проголошення > № 2а-11806/11/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т. при секретарі судового засідання Олійник Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_3
до Управління міграційної служби в місті Києві, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві
про визнання протиправним та скасування рішення № 77 від 17.05.2011 року, зобов'язання вчинити дії
Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - позивач), звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління міграційної служби в місті Києві, (далі - відповідач-1), Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, (далі-відповідач-2), в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог від 08.11.2011 р., просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Управління просить суд скасувати рішення Управління міграційної служби в місті Києві про відмову в оформлені документів для вирішення щодо надання статусу біженця, викладене у повідомленні № 77 від 17.05.2011 р.;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця в Україні.
Позовні вимоги мотивовані існуванням у позивача побоювань стати жертвою переслідувань, як її самої так і членів її родини органами влади республіки Узбекистан, через релігійні погляди.
Представник позивача зазначила, що рішення про відмову в в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки відповідачем детально не з'ясовані обставини, рішення прийняте відповідачем без вивчення та оцінки всіх необхідних документів та матеріалів щодо ситуації в країні походження позивача. Відповідачем при винесенні оскаржуваного рішення не враховано тієї обставини, що позивач не має можливості повернутися до країни походження у зв'язку з обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань за ознакою віросповідання.
В судових засіданнях представник позивача та позивач підтримали позовні вимоги в повному обсязі, просили їх задовольнити.
Відповідачі в судове засідання явку уповноважених представників не забезпечили.
Від Управління міграційної служби в місті Києві надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника.
Необхідність у заслуховуванні свідка чи експерта у справі відсутня, так само, як і відсутні перешкоди для розгляду справи у судовому засіданні.
Відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Приймаючи до уваги викладене, суд вважає за доцільне розглянути справу у письмовому провадженні.
Розглянувши наявні в матеріалах докази, заслухавши пояснення позивача та її представника, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтується позов, оцінивши докази які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач 21.04.2011 р. звернулась до Управління міграційної служби в м. Києві із заявою для отримання статусу біженця.
За результатами співбесіди Управлінням міграційної служби у м. Києві підготовлено висновок від 17.05.2011 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
17.05.2011р. наказом Управлінням міграційної служби у м. Києві № 371 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Позивачу Управлінням міграційної служби у м. Києві надано повідомлення № 77 від 17.05.2011 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця відповідно до абзацу шостого статті 12 Закону України "Про біженців" у зв'язку з очевидною необгрунтованістю заяви позивача, тобто відсутні умови, передбачені абз. 2 ст. 1 цього Закону.
З копії матеріалів особової справи № 11.25.0054-01 гр. Узбекистану ОСОБА_3, яка була надана відповідачем-1 на виконання вимог ухвали суду, вбачається, що підставою для відмови позивачу в оформлені документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця слугував Висновок працівника щодо прийняття рішення про оформлення або відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 17.05.2011 р.
Так, з висновку вбачається що працівник Управління міграційної служби в м. Києві на підставі матеріалів особової справи № 11.25.0054-01 гр. Узбекистану ОСОБА_3 та співбесіди з нею, дійшов висновку про відмову в оформленні документів щодо надання Позивачу статусу біженця, оскільки за результатами співбесіди та з Анкети позивача вбачається, що вона з родиною до прибуття в Україну перебувала на території Казахстану, Туреччини, Сирії та Росії, але не використала можливості звернення з клопотанням про надання статусу біженця в безпечній для них країні, наприклад, в Росії позивач не залишилася з родиною лише через незручність, яку їм створювали правоохоронні органи через перевірку документів на вулиці, що є не зовсім звичним явищем, беручи до уваги кількість нелегальної міграції в Росії.
Відповідно до ч. 7 ст .10 Закону України "Про біженців", статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні. Працівник Управління міграційної служби в м. Києві дійшов до висновку, що позивач насправді виїхала з інших причин, аніж про це повідомила у своїй заяві про надання статусу біженця.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України «Про біженців».
У розумінні абзацу другого статті 1 зазначеного Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Цим Законом визначені уповноважені органи, які приймають відповідні рішення щодо визначення статусу біженця або ж відмови у наданні такого статусу.
Повноваження органів міграційної служби на стадії оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця закріплені у статтях 11 -12 Закону України «Про біженців».
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Рішення ж про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами:
- які є очевидно необґрунтованими (у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону);
- коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу;
- за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач-1, відмовляючи позивачу в оформленні документів про надання статусу біженця вважав, що позивач виїхала з Узбекистану з інших підстав, а не в зв'язку з релігійними переслідуваннями, оскільки не скористалась зверненням з відповідною заявою про надання статусу біженця в тертіх країнах, в яких перебувала до приїзду в Україну. Таким чином, з урахуванням вищенаведених підстав для відмови в задоволенні заяви, відповідач-1 дійшов висновку про необґрунтованість заяви позивача, а саме про відсутність умов, передбачених абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців».
Проте, на думку суду, відповідач-1 не повно з'ясував всі обставини справи.
Так, дійсно, позивач безперешкодно виїхала з країни. Проте, відповідач-1, провівши співбесіду та розглянувши відомості наведенні в анкеті, не повно дав оцінку тій обставині, що позивач покинула свою країну через побоювання бути переслідуваним через її релігію, до того ж, відповідачем-1 не було вчинено ніяких дій для перевірки та з'ясування тих обставин, на які посилалась позивач.
Також, з протоколу співбесіди з позивачем та з поданою нею Анкети вбачається, що до того як мало місце звернення її до відповідача-1, позивач з родиною з 03.08.2010 р. по 23.08.2010 р. перебувала у Казахстані, з 23.08.2010 р. по 25.08.2010 р. перебувала у Туреччині, з 26.08.2010 р. по 08.09.2010 р. перебувала у Сирії, з 08.09.2010 р. по 13.09.2010 р. перебувала у Росії, проте така інформація відповідачем-1 не перевірялася, не перевірялось і те, чи не зверталась позивач до управління міграційної служби у зазначених країнах щодо надання їй статусу біженця.
Крім того, такий короткий строк перебування в інших країнах може свідчити і про транзитний проїзд через територію цих країн, що також не встановлювалось відповідачем-1, та за наявності підтвердження такої інформації, відповідно до ст. 1 Закону України "Про біженців" такі країни не є третіми безпечними країнами.
До того ж, відповідач-1, приймаючи рішення, не дав оцінку тій обставині, що позивач є одруженою і, більше того, матір'ю трьох неповнолітніх дітей, які також разом з нею покинули свою країну.
Не дав оцінку відповідач-1 і політичній ситуації в країні, з якої вибув Позивач.
В доповіді уряду США по Узбекистану зазначено, що не дивлячись на те, що Конституція Узбекистану гарантує свободу віросповідання, влада жорстоко придушувала ті релігійні групи, які функціонують поза її контролем. Зокрема, влада залякувала, застосовувала тортури та засуджувала до позбавлення волі за фальшивими обвинуваченнями мусульман, які пов'язані з діяльністю незалежних організацій та церков.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та ситуацією, яка мала місце щодо позивача.
Оцінюючи пояснення позивача, які викладені в протоколі співбесіди в Управлінні міграційної служби в м. Києві, так і в судовому засіданні, суд вважає їх послідовними, не суперечливими та такими, що містять ознаки реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні. Тому, на думку суду, висновок відповідача-1 є передчасним і прийнятим без урахування всіх обставин справи.
При оцінюванні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд дотримується вимог частини третьої статті 2 КАС, згідно якої у справах про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень суди повинні перевіряти чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд враховує, що спірні рішення повинні оцінюватися на відповідність дотримання принципу законності. Зазначений принцип частково відображено у частині другій статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця.
Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації. Відповідно до вимог Закону України “Про біженців”, збір та дослідження матеріалів здійснюється шляхом проведення співбесіди із особою, яка заявила про намір отримати статус біженця, та направлення запитів до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування про надання чи уточнення інформації стосовно встановлення справжніх фактів про особу. Органи міграційної служби разом із органами внутрішніх справ, служби безпеки проводять ідентифікацію особи, перевіряють наявність обставин, за яких статус біженця не надається.
І, лише на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця (частина п'ята статті 14 Закону України “Про біженців”).
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
У цілому, “обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування” є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Так, як суд дійшов висновку про необгрунтованість рішення відповідача-1 про відмову в оформленні документів для надання позивачу статусу біженця та його прийняття без урахування всіх обставин справи, суд задовольняє позовні вимоги в частині скасування рішення Управління міграційної служби у м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, викладене в наказі Управління міграційної служби у м. Києві, викладене у повідомленні № 77 від 17.05.2011 р.
Відносно позовних вимог про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем в Україні суд зазначає про наступне.
Указом Президента України № 1085 від 09.12.2010 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій.
Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 405/2011 затверджене Положення про Державну міграційну службу України, відповідно до якого Державна міграційна служба України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері міграції (імміграції та еміграції), реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
15 червня 2011 року Кабінетом Міністрів України прийнята Постанова № 658 “Про утворення територіальних органів Державної міграційної служби”, якою утворено Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Згідно Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року (надалі -також “Рекомендація R (80)2”), під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів).
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень -єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.
Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Суд зазначає, що на час звернення позивача до суду, Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві не вчинило будь-яких дій та не приймало будь-яких рішень відносно позивача, а тому відсутні правові підстави щодо зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем в Україні.
В той же час, відповідно до частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищевикладене, для належного захисту порушених прав позивача, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві розглянути питання щодо оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця ОСОБА_3 відповідно до вимог чинного законодавства України з урахуванням висновків суду та прийняти відповідне рішення.
Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що підлягає задоволенню частково.
Приймаючи до уваги викладене у сукупності, керуючись вимогами ст. ст. 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва
1. Позов Громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_3 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Управління міграційної служби в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, викладене у повідомленні № 77 від 17.05.2011 р.
3. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві розглянути питання про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до вимог чинного законодавства України та прийняти відповідне рішення.
4. Судові витрати в сумі 1,71 грн. присудити на користь ОСОБА_3 за рахунок Державного бюджету України
Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.
Суддя Ю.Т. Шрамко