11 січня 2012 р. Справа № 2а/0270/5222/11
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Поліщук Ірини Миколаївни,
Суддів: Мультян Марини Бондівни
Яремчука Костянтина Олександровича
при секретарі судового засідання: Дмитруку Михайлу Володимировичу
за участю:
перекладача: ОСОБА_1
позивача : ОСОБА_2
представника позивача: ОСОБА_3
представника відповідача 1 : не з'явився
представника відповідача 2 : Порхун Людмили Миколаївни
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: ОСОБА_2
до: Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України
про: визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії
23 червня 2011 року до Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії.
В обгрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що оскаржуване рішення Відповідача про відмову в наданні йому статусу біженця від 15 грудня 2010 року №682-2010 є таким, що порушує права та свободи Позивача, видане всупереч приписам Європейської Конвенції про захист людини та основоположних свобод, всупереч принципам правомірної адміністративної поведінки суб'єкта владних повноважень, а тому підлягає скасуванню. В своїй заяві та під час співбесіди ним зазначалося, що він має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування в країні своєї громадянської належності, оскільки переслідувався представниками Аль-Шабаб (радикальне угруповання ісламістів Сомалі). Основною причиною його виїзду з країни громадянської належності стало залякування з метою вербування для подальшої участі в збройних конфліктах на стороні Аль-Шабаб. У зв"язку з тим, що він не мав бажання приєднатися до Аль-Шабаб, то вважає, що після повернення до країни походження на нього буде вчинятися тиск та залякування і його життя буде під загрозою. Крім того, в Україні у нього народилась дитина, а дружина померла.
17 серпня 2011 року представником Позивача подано до суду заяву про уточнення позовних вимог (зміну підстав адміністративного позову). В даній заяві зазначено, що на момент винесення рішення про відмову в надані статусу біженця Державний комітет України у справах національностей та релігій був спеціальним уповноваженим органом державної влади у справах біженців та саме він приймав рішення, що оскаржується, проте, з набуттям чинності Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671 та втратою чинності з 05.08.2011 р. Законом України «Про біженців» № 2557, повноваження щодо надання статусу біженця перейшли до Державної міграційної служби України, тому відповідач підлягає заміні. В зв'язку з вищевикладеними обставинами, представник Позивача у даній заяві просить визнати протиправним рішення № 682-10 від 15.12.2010 року про відмову ОСОБА_2 в наданні статусу біженця та скасування його; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про надання статусу біженця шукачу притулку ОСОБА_2.
23 серпня 2011 року Вінницьким окружним адміністративним судом прийнято ухвалу про передачу адміністративної справи за позовом ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії на розляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2011 року ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 23 серпня 2011 року про передачу адміністративної справи за позовом ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії на розляд до Окружного адміністративного суду міста Києва - скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
У судовому засіданні Позивач та його повноважний представник позов підтримали повністю та, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, та пояснення, наданні в судових засіданнях, просили суд задовольнити позовні вимоги.
Представник Державного комітету України у справах національностей та релігій в судове засідання не з'явився, про час, даті та місце його проведення повідомлений належним чином, про що свідчить розписка, яка міститься в матеріалах справи. У своїх письмових запереченнях від 07.07.2011р. № 17-9-854 зазначив, що Відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв згідно із нормами чинного законодавства, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому адміністративний позов не підлягає задоволенню.
В ході судового розгляду, ухвалою суду від 19.12.2011 року до участі у справі залучено Державну міграційну службу України як другого відповідача.
Представник Державної міграційної служби України у судовому засіданні заперечувала щодо задоволення позову та просила відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що наявність у Позивача народженої в Україні дочки не є підставою для надання йому статусу біженця.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані у справу докази, надавши їм юридичну оцінку, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
23 вересня 2010 р. до відділу міграційної служби у Вінницькій області звернувся громадянин Сомалі ОСОБА_2 із заявою про надання йому статусу біженця в Україні. В заяві ОСОБА_2 зазначив, що головна причина його виїзду із країни є війна яка продовжується з 1991 року. Крім того, в країні існує угруповання Аль-Шабаб, яке залякувало його з метою вербування для подальшої участі в збройних конфліктах на їхній стороні. В зв"язку з тим, що він не мав бажання приєднатися до Аль-Шабаб, він вирішив тікати з дружиною із країни. Спочатку вони поїхали до Ефіопії, потім, заплативши перевізнику гроші, вони приїхали до Російської Федерації. В зв'язку з тим, що його дружина була вагітна, перевізники відправили її до України. Коли Позивач дізнався, що його дружина в Україні народила дитину, а згодом померла, він приїхав в Україну.
На співбесіді 23 вересня 2010 року ОСОБА_2 зазначив, що на початку 2009 року до них додому прийшли люди із Аль-Шабаб і казали, що б він йшов з ними воювати, пропонуючи при цьому гроші. Однак, він відмовився. Після того, як люди із Аль-Шабаб знову прийшли до нього і просили йти з ними, вони разом із дружиною втікли до м. Марка, де пробули кілька днів. Потім, його мати та мати його дружини вирішили, що їм потрібно виїхати із Сомалі. На запитання чи до нього застосовувалось фізичне насильство та у зв'язку з чим, ОСОБА_2 відповів, що одного разу люди із Аль-Шабаб прийшли до нього і показали відео, на якому одному чоловікові відрізали голову, при цьому сказали, якщо він до них не прийде через 3 дні , то з ним зроблять так само (Протокол співбесіди від 23.09.2010 року) (а.с. 63-67).
Наказом начальника відділу міграційної служби у Вінницькій області від 23.09.2010р. №181 заяву громадянина Сомалі ОСОБА_2 про надання статусу біженця було прийнято до розгляду.
13 жовтня 2010 року начальником відділу міграційної служби у Вінницькій області винесено наказ № 200 про прийняття до оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Сомалі ОСОБА_2 та видання громадянину Сомалі ОСОБА_2 довідки про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця № 004115.
06 грудня 2010 року керівником відділу міграційної служби у Вінницькій області складено висновок про відмову в наданні статусу біженця громадянину Сомалі ОСОБА_2.
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 15 грудня 2010 року за № 682-10, підтримано висновок Сектору міграційної служби у Вінницькій області та відмовлено у наданні статусу біженця громадянину Сомалі ОСОБА_2, відповідно до абз. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону, відсутні.
Визначаючись щодо заявленого позову суд виходив з наступного.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлює державні гарантії захисту біженців, на момент прийняття оскаржуваного рішення, визначав Закон України «Про біженців» (тут і далі по тексту закон в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до абз. 2 ст. 1 Закон України «Про біженців», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Абзацом 5 статті 10 Закону України «Про біженців» встановлено, що статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Так, у висновку від 06 грудня 2010 року керівника відділу міграційної служби у Вінницькій області, відмова Відповідача в наданні статусу біженця громадянину Сомалі ОСОБА_2 мотивована відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Водночас, як зазначено в даному висновку, ОСОБА_2 не показав ризику загрози своєму життю і свободі і не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є цілком обгрунтованими.
Статтею 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. № 475/97, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Статтею 6 Закону України «Про біженців» передбачено, що до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено:
- прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;
- розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.
До компетенції органів міграційної служби статтею 7 зазначеного Закону віднесено, повноваження, зокрема щодо:
- прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом;
- прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця;
- розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;
- перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону України «Про біженців», орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до абзацу 6 статті 12 Закону України «Про біженців», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У відповідності до статті 13 Закону України «Про біженців», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як підтверджується матеріалами справи, Позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що на батьківщині йому загрожує небезпека, він можливо зазнаватиме в подальшому переслідувань в Сомалі з боку радикального угруповання ісламістів Сомалі - Аль-Шабаб.
Крім того, як на додаткову підставу задоволення його заяви, Позивач посилався на те, що в Україні у нього народилася донька, після чого його дружина померла, а без надання йому статусу біженця він позбавлений можливості виховувати свою дитину.
Як зазначається у п. 21 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження, так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, до якої Законом України від 10.01.2002р. № 2942-III приєднано Україну, не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, до якої Законом України від 10.01.2002р. № 2942-III приєднано Україну, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Крім того, під час розгляду справи встановлено, що у Позивача на території України народилась дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. Ця обставина повідомлялась ним Відповідачу під час проходження співбесід, про що свідчать протоколи співбесід.
Даний факт встановлено та підтверджено рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 19 травня 2011 року у цивільній справі №2-873/11 за позовом ОСОБА_2 до Вінницького обласного спеціалізованого будинку дитини, відділу РАЦС Вінницького міського управління юстиції Вінницької області, за участю третьої особи - Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання батьківства.
Відповідно до довідки Вінницького обласного спеціалізованого будинку дитини з ураженнях центральної нервової системи та порушенням психіки Управління охорони здоров"я та курортів Вінницької ОДА № 9-239 від 01 вересня 2011 року, ОСОБА_4 з 08 жовтня 2010 року перебуває в даному закладі на повному державному забезпеченні. Водночас, в даній довідці зазначається, що дитину систематично відвідує її батько ОСОБА_2.
Відповідно до ст. 16 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави.
Статтею 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966р. та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.1973р., встановлено, що сім'ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по можливості якнайширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання.
Частиною 2 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини 1 статті 14 Закону України «Про охорону дитинства», діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Дані норми кореспондуються з статтями 7, 9 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради Української РСР № 789-XII від 27.02.1991р.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Державним комітетом України у справах національностей та релігії не в повній мірі при прийняті оскаржуваного рішення враховано та надано оцінку обом наведеним вище обставинам в їх сукупності, а тому вимога про визнання протиправним рішення від 15 грудня 2010 року за № 862-10 про відмову у наданні громадянину Сомалі ОСОБА_2 статусу біженця підлягає задоволенню.
Крім того, приймаючи рішення у даній справі суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог з огляду на наступне.
Так, у своїй позовній заяві Позивач просить суд визнати протиправним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії від 15 грудня 2010 року за № 862-10 про відмову у наданні йому статусу біженця
Згідно з частиною 2 статті 11 КАС України суд розглядає адміністративну справу не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Частиною 2 статті 162 КАС України передбачено, зокрема, що У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
В даному випадку, суд прийшов до висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення та зобов'язання Державної міграційної служби України провести повторний розгляд заяви громадянина Сомалі ОСОБА_2 про надання статусу біженця, оскільки, Указом Президента України № 1085/2010 від 09.12.2010 року постановлено: утворити Державну міграційну службу України, поклавши на цю Службу функції з реалізації державної політики з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, а також у справах міграції в межах, визначених законодавством про біженців, а Державний комітет України у справах національностей та релігій ліквідовано.
До такого висновку суд прийшов з огляду на те, що лише визнання протиправним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії від 15 грудня 2010 року за № 862-10 про відмову у наданні статусу біженця не забезпечить повного захисту прав, свобод та інтересів Позивача, про захист яких він просить.
В частині вимоги щодо зобов'язання Відповідача надати Позивачу статус біженця, суд відмовляє у задоволенні, враховуючи наступне.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суд вважає, що для цього Відповідач повинен ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі.
Суд звертає увагу сторін на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.
Таким чином, позовна вимога щодо зобов'язання Відповідача прийняти відносно Позивача позитивне рішення щодо надання статусу біженця є формою втручання в дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому адміністративний позов в цій частині не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Згідно з ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Оскільки квитанцією від 20.06.2011 року (а.с. 2) підтверджено розмір судового збору сплаченого Позивачем, що складає 3,40 грн., а адміністративний позов задоволено частково, суд прийшов до висновку про стягнення з Державного бюджету України на користь Позивача 1,70 грн.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії від 15 грудня 2010 року № 682-10 про відмову в надані статусу біженця ОСОБА_2.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про надання йому статусу біженця.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 1,70 грн. (одну гривню сімдесят копійок) сплаченого судового збору.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Головуючий суддя Поліщук Ірина Миколаївна
Судді Мультян Марина Бондівна
Яремчук Костянтин Олександрович
11.01.2012