01601, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
23.11.2011 № 22/252
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів:
при секретарі Кривошея О.В.
за участю представників
від позивача: не з'явився
від відповідача 1: ОСОБА_1. дов. №02-04/792 від 25.11.2010 року
від відповідача 2: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Нікос”
на рішення Господарського суду м. Києва
від 19.09.2011 року
у справі № 22/252 (суддя Самсін Р.І.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Нікос”
до 1) Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк”
2) Товариства з обмеженою відповідальністю “ПластТрейдінг”
про визнання недійсним договору поруки
На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Нікос” до Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” , Товариства з обмеженою відповідальністю “ПластТрейдінг” про визнання недійсним договору поруки № П-895/09.2-057 від 12.06.2007р., що укладений між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку “Укрсоцбанк”(відповідач-1), Товариством з обмеженою відповідальністю “Нікос” та Товариством з обмеженою відповідальністю “ПластТрейдінг”(надалі ТОВ “ПластТрейдінг”, відповідач-2).
Позовні вимоги мотивовані тим, що договір поруки від 12.06.2007р., яким забезпечені вимоги ПАТ “Укрсоцбанк” за генеральним договором про здійснення кредитування № 895/09.2-057 від 12.06.2007р. укладеним з ТОВ “ПластТрейдінг” є недійсним, оскільки не відповідає вимогам закону, а саме в договорі відсутня така істотна умова як строк його дії.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2011р. до участі у справі відповідачем-2 залучено Товариство з обмеженою відповідальністю “ПластТрейдінг”.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 19.09.2011 р. у справі № 22/252 в позові відмовлено повністю.
Вищезазначене рішення місцевого господарського суду обґрунтовано тим, що обставини, за яких припиняється порука, чітко визначені у ст. 559 ЦК України, та зокрема згідно з частиною четвертою вказаної статті, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки; у разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя; якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, положення Цивільного кодексу України є нормами, якими врегульовані відносини, що виникають з договору поруки, і в даному випадку, не пов'язують можливість їх застосування з фактом наявності в договорі відповідних положень.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 19.09.2011 р. у справі №22/252 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду м. Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи. Скаржник посилаючись на приписами ст. ст. 251 ЦК України, ч. 1 та ч. 2 ст. 252 ЦК України, ст. 180 ГК України, ст. 638 ЦК України зазначає, що в спірному договорі відсутня істотна умова як строк дії договору, що суперечить номам чинного законодавства.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2011 року апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 10.10.2011 року.
Розпорядженням Керівника апарату Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2011р. № 01-24/650 у зв'язку з обранням судді Гальцової Л.А. на посаду судді Вищого господарського суду України, відповідно до п. 3.1.11 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено повторний автоматичний розподіл справи № 22/252.
Згідно проведеного повторного автоматизованого розподілу справи № 22/252 визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя -Тищенко О.В., судді - Смірнова Л.Г., Чорна Л.В.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2011 року прийнято справу № 22/252 для здійснення апеляційного провадження у наступному складі: головуючий суддя -Тищенко О.В., судді - Смірнова Л.Г., Чорна Л.В. та розгляд справи призначено на 09.11.2011 року.
Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з неявкою представників позивача та відповідача 2, колегією суддів ухвалою від 09.11.2011 року розгляд справи було відкладено на 23.11.2011 року.
Представник відповідача 1 в судовому засіданні апеляційної інстанції заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення Господарського суду м. Києва від 19.09.2011 року у справі № 22/252 .
Представники позивача та відповідача 2 в судове засідання 23.11.2011 року не з'явились, будучи належним чином повідомленими про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Згідно з п. 3.6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 р. №02-5/289 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, проте позивач та відповідач 2 не скористались своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 23.11.2011 року за відсутності представників позивача та відповідача 2.
Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представника відповідача1, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -
12.06.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку “Укрсоцбанк (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ПластТрейдінг” (позичальник ) було укладено генеральний договір про здійснення кредитування №895/09-2-057.
Відповідно до п. 1 договору кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти у гривнях в межах загального ліміту, що дорівнює 14000000,00 гривень, на умовах визначених цим договором та додатковими угодами до нього, а позичальник обов'язується повернути кредит у строк та на умовах, визначених цим договором та додатковими угодами до нього, а також сплатити проценти у розмірі, що визначатиметься додатковими угодами до цього договору.
Пунктом 7.5 договору виконання зобов'язання позичальника за цим договором забезпечується договором поруки, що укладається з ТОВ “Нікос”.
На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором 12.06.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку “Укрсоцбанк та Товариством з обмеженою відповідальністю “Нікос” та Товариством з обмеженою відповідальністю “ПластТрейдінг” було укладено поруки № П-895/09.2-057.
Відповідно до п.1.1 договору поруки Поручитель зобов'язується перед Кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування Кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Генеральним договором про здійснення кредитування № П-895/09.2-057 від 12 червня 2007 року.
Згідно п.1.2 Договору поруки Поручитель ознайомлений з умовами Основного зобов'язання, ніяких заперечень, а також непорозумінь його положень не має.
В п. 6.5 договору поруки сторони зазначили, що договір відображає повне розуміння сторонами предмета цього договору та інших питань, зазначених в цьому договорі.
Спір виник в зв'язку з тим, що позивач вважає, що договір поруки № П-895/09.2-057 від 12 червня 2007 року, яким забезпечені вимоги ПАТ “Укрсоцбанк” за генеральним договором про здійснення кредитування № 895/09.2-057 від 12.06.2007р. укладеним з ТОВ “ПластТрейдінг” є недійсним, оскільки не відповідає вимогам закону, а саме в договорі відсутня така істотна умова як строк його дії.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судових засіданнях з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.
У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);.
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);
- правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203)
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ „Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-ІУ), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ „Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Пленум Верховного суду України в. п.п. 2, 12 Постанови від 28.04.1978р. №3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Підставою недійсності договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) істотних умов встановлених законом. Істотними вважаються насамперед ті умови, що визнані такими за законом та потрібні для договору відповідного виду, а отже коло таких умов можна визначити проаналізувавши норми діючих на момент укладення договору, чи вчинення іншого правочину, нормативних актів, у зв'язку з чим при вирішенні спору підлягають застосуванню норми ЦК України та ГК України, які набрали чинності з 01.01.2004р..
Частиною 1 ст. 548 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Згідно ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися зокрема заставою, порукою.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що посилання позивача на те, що в договорі відсутня така істотна умова як строк його дії не свідчить про недійсність укладеного правочину, з огляду на наступне.
За змістом ст. 638 ЦК України, відсутність домовленості сторін щодо істотних умов договору є підставою для твердження про відсутність факту укладення відповідного договору, натомість, якщо сторонами щодо його умов досягнуто згоди і договір є дійсним, він підлягає виконанню у відповідності з погодженими умовами, його не можна вважати неукладеним.
При укладенні договору, у п. 6.5 договору сторони зазначили, що договір відображає повне розуміння сторонами предмета цього договору та інших питань, зазначених в цьому договорі.
В даному випадку, позовна заява позивача свідчить про незгоду з раніше досягнутими домовленостями по договору, що не може бути підставою недійсності договору, а згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Обставини, за яких припиняється порука, чітко визначені у ст. 559 ЦК України, та зокрема згідно з частиною четвертою вказаної статті, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки; у разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя; якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
Положення Цивільного кодексу України є нормами, якими врегульовані відносини, що виникають з договору поруки, і в даному випадку, не пов'язують можливість їх застосування з фактом наявності в договорі відповідних положень.
Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.
Позивач у своїй позовній заяві не вказує та не конкретизує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із відповідним викладенням конкретних умов договору, непогодженням станом на час розгляду справи з умовами договору по яким досягнуто згоди при його укладенні тощо.
В даному випадку метою звернення позивача з позовом до суду є не захист порушених прав, а необхідність вирішення певних питань (в тому числі і можливість уникнення виконання договору тощо) шляхом створення судового процесу, що не узгоджується з нормами чинного законодавства.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спірний договір не суперечить чинному законодавству України, тому вимога позивача про визнання недійсним договору поруки № П-895/09.2-057 від 12.06.2007р. є не обґрунтованою, а отже, судом першої інстанції правомірно відмовлено в її задоволенні.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду м. Києва у справі № 22/252 від 19.09.2011 року відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.
Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст.49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Нікос” залишити без задоволення, рішення Господарського суду м. Києва від 19.09.2011 року по справі №22/252 залишити без змін.
Матеріали справи № 22/252 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя
Судді