01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
19.10.2011 № 40/242
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Авдеєва П.В.
суддів:
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1 - представник за довіреністю,
від відповідача: ОСОБА_2 - представник за довіреністю,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фірми „Т.М.М.” - товариства з обмеженою відповідальністю
на рішення Господарського суду м.Києва від 11.08.2011 р.
по справі №40/242 (суддя Пукшин Л.Г.)
за позовом Фірми „Т.М.М.” - товариства з обмеженою відповідальністю
до Товариства з обмеженою відповідальністю „Ласка Лізинг”
про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу №1290/04/2008,
В липні 2011 року позивач звернувся з позовом про визнання недійсними пункти 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу №1290/04/2008 від 11.04.2008р.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на той факт, що у спірному договорі відсутня така істотна умова договору як ціна. Згідно п. 2.3 договору вартість переданого майна становить 97282,00 у.е виражена в гривнях, тобто договором прямо встановлено, що вартість майна знаходить своє відображена в гривневому еквіваленті та не може змінюватись, оскільки купівля предмету лізингу відбувалась в національній валюті за фіксованою ціною. На думку позивача, в результаті завищення лізингового платежу, безпідставно зростає незмінена у правовідносинах між лізингодавцем та продавцем вартість предмету лізингу, що свідчить про порушення вимог законодавства під час нарахування розміру лізингового платежу в частині відшкодування вартості предмету лізингу. Позивач вважає, що п.6.1.2 договору встановлення надання односторонньої неправомірної переваги лізингодавцю на отримання додаткової винагороди, так як положення цього пункту застосовуються лише у разі збільшення курсу іноземної валюти та не передбачає зменшення сплати у разі зменшення курсу та не встановлює максимального значення коефіцієнту для обчислення.
Крім того, позивач вважає, що пункти 12.4, 12.5., 12.6., 12.8. договору не відповідають вимогам законодавства та порушують права позивача, оскільки умови спірного договору в частині положень про неповернення всіх раніше сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмету лізингу, суперечать ст. 1212 Цивільного кодексу України. Отже, позивач не набуває права власності на майно у випадку його повернення, тому, принаймні, має право на повернення частково сплачених в рахунок відшкодування вартості майна коштів.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 11.08.2011р. у справі №40/242 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить зазначене рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неповне з'ясування обставин господарським судом, що мають значення для вирішення справи та порушення останнім норм матеріального та процесуального права, зокрема, норми ч.2 ст.1, п.2 ч.2 ст.11, ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізинг”, ст.3, ч.1 ст.806 Цивільного кодексу України, ст.6, ч.1 ст.292 Господарського кодексу України.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на ті ж самі обставини, що викладені ним в позовній заяві.
Відповідачем надано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.
Розглянувши доводи апеляційної скарги та відзиву, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов до правильних висновків у даній справі та обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно із ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними статтею 16 Цивільного кодексу України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.
Згідно роз'яснення Вищого господарського суду України №02-5/111 від 12.03.1999 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Як вбачається з матеріалів справи, 11.04.2008 року між відповідачем, як лізингодавецем, та позивачем, як лізингоодержувачем, був укладений договір фінансового лізингу №1290/04/2008 (далі - Договір), відповідно до умов якого лізингодавець зобов'язувався придбати у свою власність транспортний засіб (далі - майно) у відповідності до встановленої лізингоодержувачем специфікації: тип: обладнання; марка, модель: ШТЕТТЕР-автобетоносмеситель АМ 10 FHC (дві одиниці); заводській №: буде встановлений в акті здачі-приймання майна; рік випуску: 2008 року. Специфікація продавця: додаток до договору купівлі-продажу від 11.04.2008 року; та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації лізингоодержувачу у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов'язується прийняти його на умовах даного Договору.
Підставами для звернення до суду стало те, що, на переконання позивача, п. 6.1.2. та п. п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору не відповідають вимогам чинного законодавства, а тому є недійсними.
Відповідно до ст.2 Закону України “Про фінансовий лізинг” відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Стаття 627 Цивільного кодексу України передбачає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно із ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору (ст.180 Господарського кодексу України).
Згідно із ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про фінансовий лізинг” договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: - предмет лізингу; - строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); - розмір лізингових платежів; - інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.
З пункту 2.1 Договору вбачається, що майно придбається лізингодавцем у продавця майна на умовах договору купівлі-продажу для подальшої передачі його в лізинг.
Відповідно до п. 2.6 Договору лізингоодержувач самостійно обрав предмет лізингу та продавця.
Пунктом 2.3 Договору сторони погодили, що вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 97282,00 “у.е.”, в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 16213,67 “у.е.”, виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 6.4 Договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток №1 до Договору) по Курсу 1 та викупну вартість, зазначену в додатку №1 до Договору по Курсу 1.
Вартість переданого в лізинг майна, що становить загальну суму платежів в погашення майна та його викупну вартість погоджено сторонами в додатку №1 - Графік внесення платежів, який є невід'ємною частиною договору, тому помилковим є твердження позивача, що сторонами не визначено такої істотної умови як ціна договору.
Відповідно до п. 7.1 Договору валютою останнього є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Євро по курсу згідно пункту 6.1.1. договору.
Пунктом 6.1.1 Договору визначені такі поняття: Курс 1 - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 15.08.2008 року; Курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного Євро, на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток №1) до даного Договору.
Згідно із п. 6.1.2 Договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в “у.е.” згідно Графи 3 додатку №1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в “у.е.”, зазначеної в Графі 4 додатка №1 та Курсу 1.
Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця.
В разі якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в “у.е.” зазначеної в Графі 4 додатку №1 на відповідну дату та Курсу 1, то поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в “у.е.” зазначеної в Графі 4 додатку №1 на відповідну дату і Курсу 1 та 20,00 грн. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в “у.е.” зазначеної в Графі 4 додатку №1 і Курсу 1, а різниця - в комісію лізингодавця.
Комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 6 періоду (-ів) починаючи з 1 періоду збільшується на 1/6 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії.
Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом Договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатку №1 даного Договору.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла до висновку про те, що сторони спору, дотримуючись вимог ст. 627 Цивільного кодексу України та 6 Закону України “Про фінансовий лізинг”, погодили певний порядок розрахунків, який передбачає проведення коригування усіх лізингових платежів, які будуть перераховані позивачем саме на час здійснення відповідних розрахунків. Таким чином момент коригування лізингового платежу пов'язаний з моментом фактичного перерахування відповідачем грошових коштів на рахунок відповідача.
Позивач стверджує, що здійснення конвертації на умовах п. 6.1.2 Договору сум відшкодування вартості предмета лізингу виражених в “у.е.” по Курсу 2 в гривню у відповідності до курсових коливань призводить до зміни вартості предмета лізингу за договором не відповідає фактичним обставинам справи.
Колегія суддів не погоджується з даними доводами, оскільки коригування лізингових платежів у зв'язку зі зміною курсової різниці, а саме - зміна курсу гривні по відношенню до Євро, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України.
Так, згідно із ч. 1 та ч.2 ст. 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до ч.2 ст.189 Цивільного кодексу України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна визначається в договорі у гривнях.
Згідно із ч.1 та ч.2 ст. 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Пунктом 1 Постанови Кабінету міністрів України “Про удосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 року №1998 встановлено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.
Згідно із п. 1 Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998 № 34, валюта Євро, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).
При цьому, жодних обмежень щодо можливості використання співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування ані вказаною постановою, ані іншими нормами законодавства не передбачено, про що вірно зазначено судом першої інстанції.
Натомість, на переконання колегії суддів, чинне законодавство обмежує лише застосування іноземної валюти як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить положень щодо заборони на вираження грошових зобов'язань і визначення ціни продукції, робіт чи послуг в іноземній валюті.
При цьому, колегія суддів зазначає, що положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що положення Договору та Графіки сплати лізингових платежів повністю відповідають вимогам чинного законодавства, оскільки визначають розмір лізингових платежів в гривнях та передбачають, що платежі мають сплачуватись саме в гривнях.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 року у справі №12/149, що, відповідно до ст. 111-28 ГПК України, є обов'язковим для всіх судів України.
Також, позивач просив суд визнати недійсними пункти 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору, оскільки, на його думку, вони не відповідають вимогам законодавства та порушують права позивача, з цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Статтею 7 Закону України “Про фінансовий лізинг” передбачено, що лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.
Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
Згідно із п. 3 та 4 ст. 10 Закону України “Про фінансовий лізинг” лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Так, згідно із п. 12.4 Договору вилучення майна із володіння та користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов'язань лізингоодержувача, визначених умовами договору.
Відповідно до п. 12.5 Договору якщо порушення зобов'язань, що стали підставою для вилучення майна не усуваються в строк, встановлений лізингодавцем, або у визначений строк лізингоодержувач не передав майно лізингодавцю, то лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді повідомивши про це лізингоодержувача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право придбання майна.
Згідно із п. 12.6 Договору отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг лізингоодержувача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті лізингоодержувачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків лізингодавця, пов'язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов'язань лізингодавця перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування цієї різниці.
В разі якщо договір порушується лізингоодержувачем, в тому числі у випадках, зазначених в п. 12.1 договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати яких-небудь компенсацій (п.12.8 Договору).
Колегія суддів, здійснивши правовий аналіз пунктів 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору з урахуванням ст. 7, п. 3, 4 ст. 10 Закону України “Про фінансовий лізинг” та ч. 3 ст. 6, ст. 627 Цивільного кодексу України, дійшла до висновку про те, що умови зазначених пунктів Договору не суперечать вимогам чинного законодавства України.
Одночасно, суд першої інстанції вірно зауважив, що Договір було підписано позивачем без жодних зауважень або застережень з його боку, без складання протоколу розбіжностей, що свідчить про погодження останнім на момент укладення Договору можливих наслідки виконання та порушення зобов'язань.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла до висновку про те, що правові підстави для визнання пунктів 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору недійсними відсутні, про що судом першої інстанції зроблено вірний висновок.
Згідно з положеннями ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Згідно із ч. 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказів, які б спростовували вище встановлені та зазначені судом обставини, сторонами не надано.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Судом першої інстанції дотримані вимоги ст.49 ГПК України щодо покладення судових витрат на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -
1. Апеляційну скаргу Фірми „Т.М.М.” - товариства з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м.Києва від 11.08.2011р. по справі №40/242 залишити без змін.
3. Матеріали справи №40/242 повернути Господарському суду м.Києва.
Постанова може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя
Судді
19.10.11 (відправлено)