Справа № 10724/10/1570
17 жовтня 2011 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді -Соколенко О.М.;
судді -Вовченко О.А.;
судді -Корой С.М.
при секретарі -Кулішенко Є.С.
за участю: позивача - ОСОБА_1
відповідач -не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання нечинним та скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення від 02.08.2010 року № 231-10 про відмову в наданні статусу біженця в Україні нечинним та зобов'язання надати статус біженця.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань по причині належності до певної соціальної групи. Позивач зазначає, що в Афганістані проживав в Газні, працював на державу (шив одяг для військових) та через зазначену діяльність, на адресу позивача надходили погрози та попередження від талібів щодо припинення роботи. З вказаних причин позивач був вимушений покинути країну в пошуках притулку. Водночас, позивач зазначає, що якщо його буде повернуто до Афганістану, його життю та свободі загрожуватиме небезпека. В 2009 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця; рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій № 231-10 від 02.08.2010 року йому було відмовлено в наданні статусу біженця в Україні. Вважаючи рішення необґрунтованим, позивач просить визнати його нечинним з моменту прийняття та зобов'язати відповідача надати статус біженця в Україні, посилаючись, що рішення прийнято в порушення ст.1 Закону України «Про біженців».
У судовому засіданні позивач підтримав свої позовні вимоги та просив суд позов задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином та своєчасно, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке наявне в матеріалах справи.
Враховуючи вищевикладене, на підставі положень ст.128 КАС України, суд розглядав справу за відсутності відповідача.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, який нелегально прибув на територію України.
Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 2 статті 11 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Судом встановлено, що 22.05.2009 року ОСОБА_1 звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання йому статусу біженця. В обґрунтування причин, з яких він не може повернутись в країну постійного місця проживання позивач зазначив, що він побоюється стати жертвою переслідувань з боку талібів, оскільки він, його батько та брат працювали швейними майстрами на військовій базі, де шили військовий одяг для афганських та американських солдатів. У зв'язку з чим, як вказує позивач, таліби неодноразово підкидали листи до їхнього будинку щодо припинення такої роботи, але через стабільний та нормальний заробіток позивач, його батько та брат продовжували працювати. Позивач вказав також, що 01.03.2009 року його батька та брата вбили, а йому вдалось врятуватися, після чого ОСОБА_1 без документів залишив країну громадського походження (а.с. 54).
Відповідно до ч. 7 ст. 11 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.
Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців»факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Як вбачається з матеріалів справи, 22.05.2009 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області, у відповідності до п.1 ст.9 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), прийнятий наказ № 38 «Про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця»відносно громадянина Афганістану ОСОБА_1 (а.с.58).
Судом встановлено, що на виконання приписів статті 11 та частини 1 статті 12 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) провідним спеціалістом відділу у справах біженців Управління міграційної служби в Одеській області було проведено з заявником співбесіду та складено відповідний протокол (а.с.64-66).
Під час проведення співбесіди від 11.06.2009 року (а.с.64-66), позивач, крім обставин, вказаних у заяві про надання статусу біженця, зазначив, що він за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин - суніт, є уродженцем Афганістану (АДРЕСА_1), неодружений, має неповну середню освіту (12 класів), з 1986 року по 1997 рік навчався у ліцеї «Султан Махмуд Султані»у с. Карача, з 1997 року по 1998 рік у ліцеї «Бахтар»у м. Мазарі Шаріф. Як вже встановлено судом, позивач виїхав з країни походження та пояснив, що у нього на батьківщині близьких родичів не залишилося. Крім того, під час співбесіди було встановлено, що 15.04.2009 року ОСОБА_1 вилетів літаком із Афганістану м. Кабіл до м. Герат (Афганістан); з м. Герат на автомобілі потрапив до кордону з Туркменістаном. З 17.04.2009 року по 24.04.2009 року пробув у Туркменістані, далі з Туркменістану виїхав потягом до Казахстану, куди прибув 26.04.2009 року, пробувши там тиждень до 03.05.2009 року. При цьому, позивач зазначив, що кордони перетинав пішки. Потім, 03.05.09 р. позивач виїхав до Росії (м. Москва) та 05.05.2009 року прибув до м. Москви, де пробув більше тижня, та 14.05.2009 року виїхав з Москви до м. Одеси, куди прибув 17.05.2009 року.
Як вбачається з матеріалів справи, вищевказані обставини також були підтверджені позивачем у реєстраційному листку (а.с.60-61) та власній анкеті (а.с.58-59).
Абзацом 3 статті 12 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Відповідно до висновку провідного спеціаліста відділу у справах біженців управління міграційної служби в Одеській області щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 12 червня 2009 року, начальником Управління міграційної служби в Одеській області у відповідності до абзацу третього статті 12 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) 12.06.2009 року видано наказ № 44 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця»громадянину Афганістану ОСОБА_1 (а.с.68).
Згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) орган міграційної служби разом з органами внутрішніх справ, служби безпеки здійснює перевірку наявності обставин, за якими статус біженця не надається відповідно до частини другої, третього і четвертої статті 10 цього Закону.
Судом встановлено, що на виконання зазначених приписів управлінням міграційної служби в Одеській області до Управління СБУ України в Одеській області, УМВС України в Одеській області були направленні запити для здійснення перевірки обставин, за яких статус біженця надається відносно громадянина Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.69-74).
У зв'язку з неотриманням відповіді на зазначені запити головним спеціалістом відділу у справах міграції Управління міграційної служби в Одеській області ОСОБА_4 було направлено начальнику Управління міграційної служби в Одеській області ОСОБА_5 подання щодо продовження строку розгляду заяви про надання статусу біженця (а.с.79).
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що 11.08.2009 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області згідно з п.1 ст. 13 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) прийнятий наказ №61 «Про дозвіл на продовження розгляду документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця»відносно громадянина Афганістану ОСОБА_1 (а.с.80).
Згідно з ч. 9 ст. 13 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) після перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про надання їй статусу біженця, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо надання або відмови у наданні статусу біженця.
Дослідивши матеріали справи заявника, враховуючи відсутність в українському законодавстві інших форм захисту ніж статус біженця, відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців»орган міграційної служби прийшов до висновку щодо відмови позивачу в наданні статусу біженця, оскільки громадянин Афганістану ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення «біженця», у зв'язку з відсутністю відносно нього переслідувань або загрози переслідувань за ознаками, передбаченими ст. 1 Закону України "Про біженців".
Вказане рішення Управління міграційної служби в Одеській області обґрунтовано тим, що заявник не підпадає під критерії визначення статусу біженця, так як, зокрема, маршрут заявника пролягав через такі країни, як Туркменістан, Казахстан та Росія, але за набуттям статусу біженця у цих країнах заявник не звертався. При цьому, особа, яка залишає країну свого громадського походження, звертається за допомогою у першій безпечній країні, а не шукає умов для кращого місця мешкання. Також зазначено, що позивач до рядів політичних партій не входив, погрози за расовою національністю та релігійною належністю на його адресу не надходили. Беручи до уваги погані економічні умови, труднощі з пошуками роботи, військові дії та відсутність родини ОСОБА_1, припущено, що його виїзд був спрямований на пошуки кращого життя у більш економічно-стабільній країні, а його приїзд до України був цілеспрямований для легалізації на території України. Також встановлено, що позивач не збирається повертатися на батьківщину. Таким чином встановлено, що ОСОБА_1 не має цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, через колишню роботу його родини, оскільки особисто йому ніхто не погрожував. Отже, виїзд заявника за кордон саме до України свідчить в більшій мірі про пошуки кращого життя, а ніж про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань на батьківщині. Крім того, відразу після приїзду до м. Одеси, заявник влаштувався на роботу на проминок «7 КМ»вантажником і має намір отримати документи для легалізації з метою продовження роботи та створення родини в Україні. (а.с. 81-83).
Згідно з частиною 5 статті 14 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Судом встановлено, що рішенням Комітету № 231-10 від 02.08.2010 року відповідно до абзацу п'ятого ст.10 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні, у наданні статусу біженця в Україні громадянину Афганістану ОСОБА_1 відмовлено (а.с.51).
Суд вважає, що оскаржуване позивачем рішення прийнято відповідачем правомірно та у відповідності до вимог чинного законодавства, виходячи з наступного.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), відповідно до статті 1 якого, біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Міжнародною Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.99р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання»є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну та стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього -з різних достовірних джерел інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ, тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалась внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту»від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Але цих фактів позивач не надав.
При цьому, суд погоджується з висновком органу міграційної служби, та не приймає до уваги посилання позивача, як на підставу задоволення позову, на обставини, які він виклав у позовній заяві, оскільки позивач до рядів політичних партій не входить, погрози, пов'язані з расою, національністю та релігійною належністю на його адресу не висловлювались, чого сам позивач під час розгляду його документів відповідачем не оспорював.
Водночас, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що ним не надано ніяких документів, або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, тобто відсутні аргументовані докази про факти його переслідування на батьківщині через колишню роботу його родини, які послужили причиною його вимушеного від'їзду з Афганістану, оскільки особисто позивачу ніхто не погрожував.
Крім того, судом враховується той факт, що позивач, під час проведення співбесіди, не висловив бажання повернутися до своєї країни, а також під час слухання справи зазначив, що в Україну він прибув до друга, де йому дуже подобається та він хоче працювати в Україні, одружитися та отримати документи для легалізації свого перебування на території України. Також, суд враховує те, що позивач до приїзду в Україну знаходився в інших країнах, а саме Туркменістан, Казахстан та Росія, але за набуттям статусу біженця у цих країнах не звертався. При цьому, суд зазначає, що особа, яка залишає країну свого громадського походження, звертається за допомогою у першій безпечній країні, а не шукає умов для кращого місця мешкання. Отже, на думку суду, виїзд позивача за кордон, саме до України, свідчить в більшій мірі про пошуки кращого життя, а ніж про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань на батьківщині.
Виходячи з вищезазначеного суд погоджується із висновком посадової особи Управління міграційної служби в Одеській області від 28.09.2009 року №09/128 щодо відмови позивачу у наданні статусу біженця за мотиву того, що позивач не підпадає під критерії визначення статусу біженця, оскільки у нього відсутні переслідування або загроза переслідувань за ознаками, передбаченими ст.1 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин).
Таким чином, на думку суду, позивач не підпадає під ознаки біженця, передбачені ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин).
Частиною 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених обставин, суд вважає, що Державний комітет в справах національностей та релігії, орган міграційної служби діяли в межах Закону України "Про біженців"(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), прийняли рішення відповідно до повноважень, визначених Законом України "Про біженців"(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої цим Законом. Прийняте рішення обґрунтоване, тобто винесене з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до вимог Закону України "Про біженців" (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) збір та дослідження матеріалів по справі ОСОБА_1 здійснювалось відповідачем шляхом проведення співбесід та направлення запитів до служби безпеки, інших органів державної влади, про надання чи уточнення інформації стосовно встановлення справжніх фактів про ОСОБА_1.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, суд прийшов до висновку, що відповідач прийняв обґрунтоване рішення про відмову позивачеві в наданні статусу біженця на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 159-164 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення від 02.08.2010 року № 231-10 про відмову в наданні статусу біженця в Україні нечинним та зобов'язання надати статус біженця - відмовити.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги на постанову суду одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ст. 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.
Повний текст постанови складений та підписаний колегією суддів 21 жовтня 2011 року.
Головуючий суддя О.М. Соколенко
Суддя О.А.Вовченко
Суддя С.М.Корой