Справа № 2а/1570/3475/2011
24 жовтня 2011 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Бутенка А.В., судді Іванова Е.А., судді Самойлюк Г.П., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення нечинним та зобов'язання надати статус біженця,
З позовом до суду звернулась ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення №266-11 від 23.03.2011 року нечинним та зобов'язання надати статус біженця, обґрунтувавши свої позовні вимоги тим, що прийняте Державним комітетом України у справах національностей та релігій рішення про відмову в оформленні документів щодо надання статусу біженця в Україні є необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. 08.09.2011 року від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності (а.с.21) та позовні вимоги підтримала у повному обсязі, зіславшись на обставини зазначені у позовній заяві (а.с.2-3).
19.10.2011 року від відповідача надійшла заява про розгляд справи за відсутності їх представника, проти позову заперечували у повному обсязі (а.с.28).
Відповідач на підставі ст.6 Закону України «Про біженців»є спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст.10,11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення, дій чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.п.1 ч.2 ст.17, 104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, яка у липні 2010 року виїхала офіційно разом з чоловіком та родиною своєї дочки до рідного сина ОСОБА_3 з аеропорту м. Кабул транзитом через Туреччину до м. Одеси. В Одесу прибула 17.07.2010 року за своїм паспортом та офіційною візою. 09.08.2010 року позивачка надала Управлінню міграційної служби в Одеській області заяву про надання статусу біженця за №159 (а.с.35). В поясненнях позивачка зазначила, що її зять ОСОБА_2 працював у спільному підприємстві з іноземцями, однак, останнім часом стало дуже небезпечно, йому почали погрожувати. За шість місяців до виїзду до її дому увірвалися чужі люди та почали бити, їй зломали руку. Потім викрали її зятя. Вона з чоловіком зібрала багато грошей та за них змогли викупити його, пригрозивши життям його дітей та дружині. У зв'язку з цим подіями та тим, що позивачка є літньою людиною, як і її чоловік, вони вирішили виїхати до України.
Судом також встановлено, що за повідомленням Управління міграційної служби в Одеській області №17-9-505 від 29.03.2011 року (а.с.12) позивачці було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, оскільки відсутні умови, передбачені для набуття статусу біженця абзацом другим ст.1 Закону України «Про біженців». Підставою для прийняття цього рішення слугувало Рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №266-11 від 23.03.2011 року про відмову в наданні статусу біженця (а.с.34).
Правовою підставою для винесення вказаного рішення №266-12 від 23.03.2011 року відповідач вказав абз.5 ст.10 Закону України «Про біженців», а фактичною підставою для ухвалення спірного рішення, як з'ясовано відповідно до матеріалів справи, є зазначені у висновку начальника управління міграційної служби в Одеській області від 20.12.2010 року обставини, які підтверджують очевидну необґрунтованість заяви ОСОБА_1 та підставою прибуття до України є економічна складова з метою пошуку кращого життя (а.с.57-61).
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість зазначеного висновку відповідача та винесеного на його підставі спірного рішення, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України суд виходить з такого.
Частина 2 ст.19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини, які виникли між сторонами регулюються Законом України „Про біженців” (далі Закон), відповідно до ст.1 якого біженець - особа , яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з ч.1 ст. 11 Закону України від 21.06.2001 № 2557-III «Про біженців», оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.1 ст. 12 Закону України від 21.06.2001 № 2557-III «Про біженців», орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
З метою більш досконалого вивчення обставин, за яких ОСОБА_1 звернулась з заявою про надання їй статусу біженця, 30 серпня 2010 року Управлінням міграційної служби було проведено співбесіду з нею (а.с.49-53) та було прийнято Висновок працівника щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачці статусу біженця (а.с.54).
Судом також встановлено, що Управлінням міграційної служби в Одеській області було продовжено оформлення особової справи позивачки та підготовлено особову справу до направлення в Держкомнацрелігій України для прийняття остаточного рішення.
20.12.2010 року начальником управління міграційної служби в Одеській області І.П. Супруновським було надано висновок (а.с.57-61), яким було встановлено, що у заявниці відсутні обставини за яких надається статус біженця, за ознаками, передбаченими абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців». Крім того, позивачка не дала жодного доказу в обґрунтування своєї розповіді та порівнявши інформацію надану ОСОБА_1 під час анкетування та співбесіди було виявлено ряд розбіжностей, які свідчили про не зовсім логічну розповідь позивача. Вся розповідь будується на одному факті викрадення зятя, якого після виплати грошей повернули. Викрадення його пов'язано з загальним кримінальним становищем в країні. Також, у висновку було встановлено, що фактів особистого переслідування ні заявниця ні її чоловік не наводять. Причини, що виникли у заявниці не мають ознак переслідування, передбачених законодавством, а тому проблеми, що пов'язані з викраденням та загальним кримінальним станом в країні не мають відношення до розгляду заяви про надання статусу біженця. Погрози, пов'язані з расою, національністю та релігійною приналежністю на адресу ОСОБА_1 не надходили. Таким чином, відповідач дійшов у своєму висновку, що основним мотивом прибуття до України слід вважати не побоювання позивачки стати жертвою переслідувань талібами через діяльність її зятя та дочки, а пошук кращого місця для існування та легалізації, що свідчить про економічну складову виїзду з країни.
При цьому суд вважає роз'яснити позивачу, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішує покинути країну і стати біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до абз.5 ст.10 Закону України «Про біженців»статус біженця не надається особі: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
З огляду на вищевикладене судова колегія дійшла до висновку, що Управлінням міграційної служби в Одеській області було вжито всіх заходів для встановлення обставин за якими ОСОБА_1 звернулась з заявою про надання статусу біженця та прийнято обґрунтований висновок, а рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №266-11 від 23.03.2011 року про відмову в наданні статусу біженця відносно ОСОБА_1, яке прийняте за результатами розгляду її особової справи є правомірним, оскільки причини, які спонукали позивача до виїзду з м. Кабул не відповідають умовам визначеним абз.2 ст.1 Закону України “Про біженців”. Згідно ч.7 ст.11 Закону України “Про біженців” крім заяви про надання статусу біженця в Україні заявником додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця. Проте, жодних документів, які б підтверджували переслідування позивача в м. Кабул суду не надано та не підтверджено будь-якими доказами, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст. 94, 158-163 КАС України, суд
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення №266-11 від 23.03.2011 року нечинним та зобов'язання надати статус біженця - відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Головуючий суддя Бутенко А.В.
Суддя Іванов Е.А.
Суддя Самойлюк Г.П.