Справа № 2а/1570/2258/2011
11 жовтня 2011 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Білостоцького О.В.
Суддів: Потоцької Н.В., Свиди Л.І.
При секретарі: Кирилюк Н.Ю.
За участю сторін:
Позивача: ОСОБА_1
Представників відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення не чинним з моменту його прийняття та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій, в якому просить визнати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 02.02.2011 року №31-11 про відмову в наданні статусу біженця в Україні не чинним з моменту його прийняття та зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій надати ОСОБА_1 статус біженця в Україні, зазначивши, що рішення відповідача є необґрунтованим та незаконним, так як прийнято без урахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення.
Позивач в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі. Пояснив, що він є громадянином Киргистану, за національністю узбек. Після початку заворушень в Киргизській Республіці, що відбулися у червні 2010 року, позивач з родиною втік до Узбекистану, де перебував тиждень в таборі біженців. Потім позивач повернувся додому, але вдома нічого не залишилося, дім згорів повністю та він переїхав до батьків. Однак киргизи знущалися з всіх чоловіків, тому позивач був змушений забрати родину і виїхати до України. Позивач виїхав до України літаком, при цьому добу перебував в Москві, але за статусом біженця в Росії не звертався, оскільки він в Росії нікого не знав, а до України вже неодноразово приїжджав на роботу, де у 2009 року в нього навіть народилася донька. Не бажає повертатися до своєї країни та користуватися її захистом внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань з причин належності до певної соціальної групи. Вважає, що й нього є всі умови для набуття ним статусу біженця.
Відповідач був належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, надав до суду заяву з проханням оглянути у судовому засіданні особову справу позивача, однак при цьому в судове засідання не з'явився, заперечень проти позову по суті заявлених вимог не надав, у зв'язку з чим справа розглядалась за наявними матеріалами в порядку, передбаченому ст. 128 КАС України.
Заслухавши пояснення позивача, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази та особову справу ОСОБА_1, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідач на підставі ст. 7 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 року №2557-III є центральним органом державної виконавчої влади з питань міграції та згідно ст.ст. 11, 12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про прийняття документів для вирішення питання про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст. 55 Конституції України, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Киргизстану, за національністю узбек, за віросповіданням мусульманин. 06.07.2010 року він виїхав з Киргизстану (м. Ош), 07.07.2010 року легально за національним паспортом прибув на територію України до м. Одеси. На час розгляду справи в суді паспорту не має.
Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи позивача.
08.10.2010 року ОСОБА_1 подав до Управління міграційної служби в Одеській області заяву про надання статусу біженця (а.с. 47).
08.10.2010 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області відповідно до ст. 9 п. 1 Закону України «Про біженців»виданий наказ № 76 про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця (а.с. 49).
Відповідно до абзацу третього ст. 12 Закону України «Про біженців»виданий наказ №83 від 02.11.2010 року начальника Управління міграційної служби в Одеській області про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (а.с. 65).
28.12.2010 року за результатами розгляду особової справи позивача Управління міграційної служби в Одеській області дійшло висновку, щодо відсутності умов для надання статусу біженця громадянину Киргизстану ОСОБА_1, передбачених положенням Закону України № 2557-III (а.с. 67-70).
Вказане рішення Управління обґрунтувало тим, що заявник неодноразово приїжджав до України у 2005, 2006 та 2009 роках на заробітки, прибуття були пов'язані зі складним фінансовим станом родини. Усі рази іноземець повертався на батьківщину, прибуття до України були пов'язані з економічними причинами, сподіваючись на зміну ситуації на краще. З огляду на інформацію ЗМІ щодо етнічних заворушень у Киргизстані у червні 2010 року, виїзд з країни у заявника стався під час припинення сутичок та стабілізації внутрішньої ситуації в Киргизстані.
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 02.02.2011 року № 31-11 висновок Управління було підтримано та в наданні статусу біженця позивачу було відмовлено відповідно до абз. 5 ст. 10 Закону України “Про біженців”, у зв'язку з відсутністю умов, передбачених абз. 2 ст. 1 цього Закону, які б давали підстави для надання позивачу статусу біженця (а.с.71).
Відповідно до ст.ст.1, 25 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, ст. 26 Конституції України, ст.ст. 2, 3 Закону України «Про біженців»біженцям гарантується захист державою України, забезпечення гарантування відповідних прав нарівні з громадянами України, інших держав та соціальний захист.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, абз. 2 ст. 1 Закону України № 2557-III біженцем є особа, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Відповідно до Закону України «Про біженців»особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Частиною 7 ст. 11 того ж Закону встановлено, що крім заяв про надання статусу біженця, заявником додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані у 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд погоджується з підставами відмови позивачу в наданні статусу біженця з наступних підстав.
Виходячи із вимог частини 5 ст. 14 Закону України № 2557-III спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Відповідно до абз. 6 ст. 12 Закону України «Про біженців»рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до ст. 10 Закону України № 2557-III, статус біженця не надається особі, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Судом під час судового засідання не встановлено фактів переслідування позивача та членів його родини за ознаками належності до певної раси, національності, громадянства, певного віросповідання або політичних переконань.
Позивач в суді не заперечував, що він до рядів політичних партій не входив, погрози, пов'язані з расовою, соціальною та релігійною належністю на його адресу не висловлювались. Що стосується його належності до узбецької національності, позивач не зазначив фактів та не надав доказів переслідування його особисто або членів його родини з цих підстав, а посилався лише на побоювання стати жертвою сутичок, які відбувались між киргизами та узбеками у червні 2010 року. Країну мешкання позивач покинув легально на підставі компетентного дозволу країни перебування, перебував на території Росії, далі направився до України (місто Одеса). При цьому, до прибуття в Україну за захистом до міграційних служб інших країн не звертався. Україна була обрана через той факт, що тут він має знайомих, оскільки неодноразово приїжджав на заробітки, у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем на Батьківщині. Окрім того, позивача не можна вважати особою, яка не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки він не намагався звернутися за допомогою до органів влади країни мешкання. Органами влади Киргизстану позивач ні до адміністративної, ні до кримінальної відповідальності не притягувався.
Також суд враховує, що на момент прийняття відповідачем рішення про відмову в наданні позивачу статусу біженця ситуація в Киргизстані згідно з повідомленнями, що містяться у ЗМІ, стабілізувалася, сутички між представниками киргизької та узбецької національностей були припинені владою Киргизстану. Зазначене ставить під сумнів існування об'єктивних причин небажання повертатися у Киргизстан та ґрунтовно визиває у суду недовіру поясненням позивача про дійсні причині еміграції.
Пояснення позивача в судовому засіданні на обґрунтування обставин, що дають підстави йому для отримання статусу біженця також були суперечливими та непослідовними. Так, позивач пояснив, що виїхав з Киргизстану літаком -рейс Ош (Киргизстан) -Москва (Росія), а потім потягом Москва -Одеса прибув на територію Україна. Разом з тим, в наданих суду свідченнях позивача щодо цих обставин є певні розбіжності з обставинами, повідомленими заявником Управлінню міграційної служби в Одеській області. Неоднакові й відомості, що зазначені позивачем в заяві, реєстраційному листі (а.с. 54-57), власній анкеті (а.с. 50-53), протоколі співбесіди від 01.11. 2010 року (а.с. 59-63). Так, під час співбесіди в Управлінні міграційної служби в Одеській області він заявляв, що прибув до України літаком -рейс Ош -Москва -Одеса, в реєстраційному листку також зазначив, що використав повітряний транспорт під час перетину кордону України. Разом з тим, в анкеті зазначив, що виїхав з Киргизстану літаком з аеропорту м. Ош до м. Москви, а з Росії потягом Москва-Одеса прибув на територію України до м. Одеси. При цьому, під час перебування в Москві позивач за статусом біженця в Росії не звертався, посилаючись на те, що він в Росії нікого не знав, однак в при співбесіді вказав, що має в Росії сестру. При цьому, під час співбесіди позивач вказав, що в Україні проживає сестра дружини ОСОБА_2, яка має посвідку на постійне місце проживання та позивач бажає залишитися саме в цій країні.
Таким чином матеріали адміністративної справи свідчать про відсутність конкретних фактів переслідувань позивача з зазначених ним підстав. Крім іншого, позивач не зазначив також достатньої аргументації своїх побоювань повернення до Киргизстану, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказах того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам абзацу другого статті 1 Закону.
Бажання позивача залишитись в Україні суд розцінює як небажання повертатись до Киргизстану та покращення власного рівня життя.
Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позивач не підпадає під ознаки біженця, передбачені ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року та абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців».
Згідно з частиною 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд прийшов до висновку, що при прийнятті рішення Державним комітетом України у справах національностей та релігій від 02.11.2010 року № 31-11 за заявою ОСОБА_1 про надання йому статусу біженця в Україні відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця. При цьому відповідач діяв в межах Закону України "Про біженців", прийняв рішення відповідно до повноважень, визначених статтями 6, 7 цього Закону та інших його норм, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 7-14, 122, 158 - 163, 186, 254 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення не чинним з моменту його прийняття та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити у повному обсязі.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня її проголошення, а у разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України - з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги на постанову, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний суддею 14 жовтня 2011 року.
Головуючий суддя Білостоцький О.В.
Суддя Потоцька Н.В.
Суддя Свида Л.І.
14 жовтня 2011 року