Справа № 9430/10/1570
12 жовтня 2011 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді -Соколенко О.М.;
судді -Левчук О.А.;
судді -Юхтенко Л.Р.
при секретарі -Кулішенко Є.С.
за участю: позивач -не з'явився;
відповідач -не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання нечинним та скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення від 02.08.2010 року № 197-10, яким відмовлено в наданні статусу біженця в Україні нечинним з моменту його прийняття та зобов'язання надати статус біженця.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона є громадянкою Демократичної Республіки Конго, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками своєї національності. Позивач належить до етнічної групи хуту та постійно проживала в регіоні Північний Ківу. Як зазначає позивач, вона постійно піддавалась утискам з боку іншої етнічної групи -тутсі; влітку 2008 року спалахнув етнічний конфлікт між етнічними групами тутсі та хуту, а в серпні 2008 року етнічний конфлікт переріс в озброєний, внаслідок чого позивач багато разів піддавалась жорстокому поводженню з боку тутсі. Також, позивач зазначає, що вона була змушена залишити свою країну в пошуках притулку, оскільки їй загрожувала небезпека в Демократичній Республіці Конго. Крім того, позивач зазначає, що станом на момент звернення до суду залишається ризик переслідувань осіб, які належать до певної етнічної групи, тому в разі повернення до Демократичної Республіки Конго, її життю та здоров'ю буде загрожувати небезпека. 23 червня 2009 року позивач звернулась до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця; рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 02.08.2010 року за № 197-10 позивачу відмовлено у наданні статусу біженця в Україні, про що позивач була повідомлена 17.09.2010. Вважаючи рішення необґрунтованим та незаконним, позивач просить визнати його нечинним з моменту прийняття та зобов'язати відповідача надати статус біженця в Україні, посилаючись на те, що рішення прийнято в порушення ст.1 Закону України «Про біженців», так як переслідування окремих етнічних груп у ДР Конго підтверджуються висновками міжнародних організацій.
У судове засідання позивач не з'явилась, про дату, час та місце судового розгляду була повідомлена належним чином та своєчасно, проте надала до суду клопотання про розгляд справи без її участі.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином та своєчасно, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке наявне в матеріалах справи.
Враховуючи вищевикладене, на підставі положень ст.128 КАС України, суд розглядав справу за відсутності сторін.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 є громадянкою Демократичної Республіки Конго, яка незаконно прибула на територію України.
Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 2 статті 11 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Судом встановлено, що 23 червня 2009 року ОСОБА_1 звернулася до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання їй статусу біженця, обґрунтував причини, з яких вона не може повернутись в країну постійного проживання через те, що в вересні 2008 року почалися військові дії між етнічними групами тутсі і утту. Окрім цього, вона зазначила, що її батько загинув в 1997 році під час військових дій та коли почалися військові дії вона залишалася під охороною військ влади (тутсі). Крім того, у своїй заяві ОСОБА_1 зазначила, що військові дії повторилися в 2009 році в травні місяці та владні війська не змогли захистити людей. Щодо своєї матері, позивач зазначила, що на неї був здійснений напад, в результаті чого вона потрапила до католицької церкви «Франсіскен», щодо долі її брата, позивачці нічого не відомо (а.с. 65).
Відповідно до ч. 7 ст. 11 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.
Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців»факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Як вбачається з матеріалів справи, 23.06.2009 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області, у відповідності до п.1 ст.9 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) прийнятий наказ № 47 «Про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця»відносно громадянки ДР Конго ОСОБА_1 (а.с.72).
Судом встановлено, що на виконання приписів статті 11 та частини 1 статті 12 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) провідним спеціалістом відділу у справах біженців Управління міграційної служби в Одеській області було проведено з заявником співбесіду та складено відповідний протокол (а.с.81-85).
Під час проведення співбесіди від 16.07.2009 року (а.с.81-85), позивач, крім обставин, вказаних у заяві, зазначила, що вона проживала в пр.Норд Ківу, с. Масісі, за національністю -конголежка, за віросповіданням - християнка-католичка, отримала початкову освіту, коли навчалась впродовж 6 класів у коледжі "Нгома", неодружена. Крім того, під час співбесіди було встановлено, що з ДР Конго позивач виїхала 10.06.2009 року за допомогою миротворчого контингенту, вилетіла рейсом Кампала (Уганда) - Аддіс - Абеба (Ефіопія) -Дубаї (ОАЕ) - Москва (Російська федерація); до Одеси прибула поїздом 20.06.2009 року по напрямку Москва (РФ) - Київ (Україна) - Одеса (Україна). Також, ОСОБА_1 зазначила, що кордон перетинала нелегально, без відповідних документів.
Як вбачається з матеріалів справи, вищевказані обставини також були підтверджені позивачем у реєстраційному листку (а.с.77-80) та власній анкеті (а.с.67-70).
Абзацом 3 статті 12 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Відповідно до висновку провідного спеціаліста відділу у справах біженців управління міграційної служби в Одеській області щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 17 липня 2009 року, начальником Управління міграційної служби в Одеській області у відповідності до абзацу третього статті 12 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) 17.07.2009 року видано наказ № 54 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця»громадянці ДР Конго ОСОБА_1 (а.с.88).
Згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) орган міграційної служби разом з органами внутрішніх справ, служби безпеки здійснює перевірку наявності обставин, за якими статус біженця не надається відповідно до частини другої, третього і четвертої статті 10 цього Закону.
Судом встановлено, що на виконання зазначених приписів управлінням міграційної служби в Одеській області до Управління СБУ України в Одеській області, УМВС України в Одеській області були направленні запити для здійснення перевірки обставин, за яких статус біженця надається, стосовно громадянки ДР Конго ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.92-96).
У зв'язку з неотриманням відповіді на зазначені запити провідним спеціалістом відділу міграції Управління міграційної служби в Одеській області ОСОБА_4 було направлено начальнику Управління міграційної служби в Одеській області ОСОБА_5 подання щодо продовження строку розгляду заяви про надання статусу біженця (а.с.98).
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що 15.09.2009 року начальником Управління міграційної служби в Одеській області згідно п.1 ст. 13 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) прийнятий наказ №71 «Про дозвіл на продовження розгляду документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця»відносно громадянки ДР Конго ОСОБА_1 (а.с.99).
Згідно з ч. 9 ст. 13 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) після перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про надання їй статусу біженця, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо надання або відмови у наданні статусу біженця.
Дослідивши матеріали справи заявника, враховуючи відсутність в українському законодавстві інших форм захисту ніж статус біженця, відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) орган міграційної служби прийшов до висновку про необхідність відмовити позивачу в наданні статусу біженця, оскільки громадянка ДР Конго ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення «біженця»у відповідності абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців»(а.с. 110-112, 164-166).
Вказане рішення Управління міграційної служби в Одеській області обґрунтувано тим, що заявниця не підпадає під критерії визначення статусу біженця, так як вона є біженкою війни, іноземка не бажає на даний час повертатись до країни свого громадянства, однак висловлює побажання повернутись через деякий час. Також, у вказаному рішенні зазначено, що через відсутність належної освіти заявниця не змогла надати точний рік свого народження. Крім того, зазначено, що статус біженців війни підтверджується і міжнародними протоколами і конвенціями, військові дії не розглядаються Конвенцією від 1951 року, як такі що підпадають під критерії визначення статусу біженця. Крім того зазначено, що ОСОБА_1 мала можливість звернутись у органи міграційної служби під час перебування у Москві (Російська Федерація), де є також і представництво УВКБ ООН, яке було відчинено з жовтня 1992 року, що вказує на можливе використання послуг посередників для виїзду у безпечну країну.
Згідно з частиною 5 статті 14 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Судом встановлено, що рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій № 197-10 від 02.08.2010 року відповідно до абзацу другого ст.1, абзацу п'ятого ст.10 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) у наданні статусу біженця в Україні громадянці ДР Конго ОСОБА_1 відмовлено (а.с.168).
Суд вважає, що оскаржуване позивачем рішення прийнято відповідачем правомірно та у відповідності до вимог чинного законодавства, виходячи з наступного.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), відповідно до статті 1 якого, біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Міжнародною Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців»(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.99р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання»є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну та стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього -з різних достовірних джерел інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ, тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалась внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту»від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Але цих фактів позивач не надав.
При цьому, суд не приймає до уваги посилання позивача, як на підставу задоволення позову, на обставини, викладені у позовній заяві, оскільки позивач до рядів політичних партій не входить, погрози, пов'язані з расою, національністю та релігійною належністю на її адресу не висловлювались, чого сама позивачка під час розгляду її документів відповідачем не оспорювала (а.с.70).
Водночас, з матеріалів особової справи позивачки вбачається, що нею не надано ні яких документів, або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, тобто не надано ніяких аргументованих доказів про факти переслідування на батьківщині, які послужили причиною її вимушеного від'їзду з ДР Конго.
Крім того, судом враховується той факт, що позивач, під час проведення співбесіди, висловила бажання через деякий час повернутися до своєї країни після закінчення військових дій, а також, те, що під час проведення анкетування та співбесіди позивач надавала різні данні стосовно свого року народження.
Виходячи з вищезазначеного суд погоджується із висновком посадової особи Управління міграційної служби в Одеській області від 06.10.2009 року №09/163 та від 16.11.2009 року № 09/163 (а.с. 110-112,164-166) щодо відмови позивачу у наданні статусу біженця за мотиву того, що позивачка не підпадає під критерії визначення статусу біженця, оскільки вона є біженкою війни.
Таким чином, на думку суду, позивач не підпадає під ознаки біженця, передбачені ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин).
Частиною 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених обставин, суд вважає, що Державний комітет в справах національностей та релігії, органи міграційної служби діяли в межах Закону України "Про біженців"(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), прийняли рішення відповідно до повноважень, визначених Законом України "Про біженців"(який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої цим Законом. Прийняте рішення обґрунтоване, тобто винесене з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для вирішення справи ОСОБА_1. Відповідно до вимог Закону України "Про біженців" (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин) збір та дослідження матеріалів по справі ОСОБА_1 здійснювалось шляхом проведення співбесід та направлення запитів до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування про надання чи уточнення інформації стосовно встановлення справжніх фактів про ОСОБА_1. Органи міграційної служби разом із органами внутрішніх справ, служби безпеки перевірили наявність обставин, за якими статус біженця не надається. Рішення Державного комітету у справах національностей та релігій про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_1 прийнято на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що мають доказом наявності умов для набуття статусу біженця, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 159-164 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення від 02.08.2010 року № 197-10, яким відмовлено в наданні статусу біженця в Україні нечинним з моменту його прийняття та зобов'язання надати статус біженця - відмовити.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги на постанову суду одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ст. 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.
Повний текст постанови складений та підписаний колегією суддів 17 жовтня 2011 року.
Головуючий суддя О.М. Соколенко
Суддя О.А.Левчук
Суддя Л.Р.Юхтенко