01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
10.10.2011 № 36/207
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Майданевича А.Г.
суддів:
за участю представників сторін:
згідно з протоколом судового засідання від 10.10.2011 року
розглянувши апеляційну скаргу фірми «Т.М.М.» товариства з обмеженою відповідальністю на рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року
по справі № 36/207 (суддя Трофименко Т.Ю.)
за позовом фірми «Т.М.М.» товариства з обмеженою відповідальністю
до товариства з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг»
про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу,-
Рішенням господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року по справі № 36/207 відмовлено в позові фірми «Т.М.М.» товариства з обмеженою відповідальністю до товариства з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг» про визнання частково недійсними пункти 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу № 807/04/2007 від 25.04.2007 року.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, фірма «Т.М.М.» товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення суду, яким позов задовольнити. В своїх доводах позивач посилався на те, що при прийнятті рішення судом першої інстанції мало місце невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Представник позивача був присутнім в судовому засіданні та надав свої пояснення й підтримав доводи, які викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
У судовому засіданні представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу та просив рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року залишити без змін, а апеляційну скаргу фірма «Т.М.М.» товариства з обмеженою відповідальністю» - без задоволення.
Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення і доводи представників сторін, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 25.04.2007 року між позивачем (лізингоодержувачем) та відповідачем (лізингодавцем) було укладено договір № 807/04/2007 фінансового лізингу (далі - договір, а.с. 9-14), за умовами якого лізингодавець (відповідач) зобов'язався придбати у свою власність транспортний засіб (далі - майно) у відповідності до встановленої лізингоодержувачем специфікації: Тип: Обладнання; Марка, модель:екскаватор-погрузчик 4СХ SM (одна одиниця); Заводський №: буде встановлений в акті здачі-приймання майна; Рік випуску: 2007р.; Специфікація продавця: додаток до договору купівлі-продажу від 25.04.2007 р.; та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації лізингоодержувачу у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов'язався прийняти його на умовах даного договору.
Згідно п. 2.1 договору майно придбається лізингодавцем у продавця майна на умовах договору купівлі-продажу для подальшої передачі його в лізинг.
Відповідно до п. 2.6 договору лізингоодержувач самостійно обрав предмет лізингу та продавця.
Предметом лізингу за даним договором є майно визначене сторонами в п. 1 договору.
Відповідно до п. 2.3 договору вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 88 118,00 «у.о.», в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 14 686,33 «у.о.», виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 6.4 договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу1.
Вартість переданого в лізинг майна, що становить загальну суму платежів в погашення майна та його викупну вартість погоджено сторонами в додатку № 1 - Графік внесення платежів, який є невід'ємною частиною договору, тому помилковим є твердження позивача, що сторонами не визначено такої істотної умови як ціна договору.
Згідно з п. 6.1 договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Євро по курсу згідно пункту 6.1.1 договору.
Пунктом 6.1.1 договору визначені такі поняття:
- Курс1 - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 21.05. 2007 року;
- Курс2 - курс, встановлений НБУ для одного Євро, на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток № 1) до даного договору.
Відповідно до п. 6.1.2. договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в «у.о.» згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в «у.о.», зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу1.
Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця.
В разі якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в «у.е.» зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату та Курсу1, то поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в «у.е.» зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату і Курсу1 та 20,00 грн. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в «у.е.» зазначеної в Графі 4 додатку № 1 і Курсу1, а різниця - в комісію лізингодавця.
Сторони домовились що комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 1 періоду (-ів), починаючи з 1 періоду збільшується на 1/1 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії.
Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатку № 1 даного договору.
За умовами пункту 12.4 договору вилучення майна із володіння та користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов'язань лізингоодержувача, визначених умовами договору.
Відповідно до п. 12.5 договору якщо порушення зобов'язань, що стали підставою для вилучення майна не усуваються в строк, встановлений лізингодавцем, або у визначений строк лізингоодержувач не передав майно лізингодавцю, то лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді повідомивши про це лізингоодержувача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право придбання майна.
Згідно з п. 12.6 договору отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг лізингоодержувача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті лізингоодержувачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків лізингодавця, пов'язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов'язань лізингодавця перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування цієї різниці.
Пунктом 12.8 договору передбачено, що в разі якщо договір порушується лізингоодержувачем, в тому числі у випадках, зазначених в п. 13.1 договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати будь-яких компенсацій.
Відповідно до доводів фірми «Т.М.М.» ТОВ підставою для звернення до суду з позовом до ТОВ «Ласка Лізинг» про визнання договору фінансового лізингу № 807/04/2007 від 25.04.2007 року частково недійсним стало те, що умови п. 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору суперечать вимогам ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 1212 ЦК України, а тому, на думку позивача, договір у цій частині підлягає визнанню недійсним.
При прийнятті оскаржуваного рішення про відмову в позові, місцевий господарський суд дійшов висновку що вимоги позивача є безпідставними, оскільки ним не наданого жодного нормативно-правового обґрунтування щодо невідповідності чинному законодавству України спірних пунктів договору фінансового лізингу №807/04/2007 від 25.04.2007 року.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.
Пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Нормами статті 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Враховуючи наведене вище, договір від 25.04.2007 року №807/04/2007 є оспорюваним правочином, оскільки його недійсність прямо законом не встановлена.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 7 статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
У відповідності до норм статті 180 ГК України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Нормами статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» регламентовано, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.
Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Згідно з ст. 632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Статтею 189 ГК України визначено, що ціна (тариф) у цьому кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського кодексу. Ціна зазначається у договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.
У відповідності до ст. 190 ГК України, вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.
З огляду на зазначені вище обставини та норми вбачається, що ціна на предмет лізингу, який є предметом укладеного між сторонами договору фінансового лізингу, не регулюється державою, а визначаються виключно за домовленістю сторін.
Частиною 2 статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначено обов'язковий і вичерпний перелік платежів, які можуть включати в себе лізингові платежі, передбачені умовами договору, а саме: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Під ціною договору лізингу розуміють лізингові платежі. Особливістю лізингових платежів є те, що вони сплачуються не лише за користування річчю, а й компенсують витрати лізингодавця, зроблені задля набуття права власності на неї.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.
З аналізу умов п.п. 6.1, 6.1.1, 6.1.2 договору вбачається, що сторонами було погоджено певний порядок розрахунків, який передбачає проведення коригування усіх лізингових платежів, які будуть перераховані позивачем саме на час здійснення відповідних розрахунків, таким чином момент коригування лізингового платежу пов'язаний з моментом фактичного перерахування відповідачем грошових коштів на рахунок відповідача.
Колегія суддів не приймає до уваги твердження позивача, що здійснення конвертації на умовах п. 6.1.2 договору сум відшкодування вартості предмета лізингу виражених в «у.е.» по Курсу2 в гривню у відповідності до курсових коливань призводить до зміни вартості предмета лізингу за договором, з огляду на наступне.
Чинне законодавство України не забороняє сторонам при визначенні грошового зобов'язання використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях сторони можуть визначити у договорі.
Відповідно до статті 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Пунктом 1 Постанови Кабінету міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» від 18.12.1998 року № 1998 встановлено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.
Згідно з п. 1 Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998 року № 34, валюта Євро, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).
Водночас, жодних обмежень можливості використовувати співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування ані вказаною постановою, ані іншими нормами законодавства, не передбачено.
Таким чином, чинне законодавство обмежує застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборони на вираження грошових зобов'язань і визначення ціни продукції, робіт чи послуг в іноземній валюті.
З огляду на зазначене вище, положення договору фінансового лізингу та Графіки сплати лізингових платежів повністю відповідають вимогам наведених вище норм чинного законодавства, оскільки визначають розмір лізингових платежів в гривнях та передбачають, що платежі мають сплачуватись в гривнях.
Як зазначалось вище, пунктом 6.1.2 договору передбачено, що сума зазначена у графі 4 Графіку, виражена у гривнях розраховується на Курс1 - станом на 21.05. 2007 року, та є сумою що сплачується в погашення вартості майна, а отже є незмінною і не свідчить про зростання вартості майна. Отже, посилання скаржника на зростання вартості майна переданого в лізинг не підтверджується фактичними обставинами та спростовуються матеріалами справи.
Разом з цим, судова колегія не приймає до уваги твердження позивача, що умови пунктів 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору суперечать чинному законодавству, враховуючи наступне.
Відповідно до ст. 7 ЗУ «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.
Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
В силу п. 3, 4 ст. 10 ЗУ «Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Окрім цього, відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Судом перешої інстанції достовірно встановлено, що договір було підписано та скріплено печаткою позивача без жодних застережень з його боку, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення договору про можливі наслідки виконання та порушення зобов'язань.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними статтею 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.
Нормами статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-п'ятою та шостою статі 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не повинен суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
У пункті 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 року № 02-5/111 зазначено, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
З огляду на зазначене вище, за переконанням колегії суддів апеляційного господарського суду місцевий господарський суд, при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними пунктів 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу № 807/04/2007 від 25.04.2007 року.
Відповідно до ст. 33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивачем - фірмою «Т.М.М.» товариством з обмеженою відповідальністю не надано докази та належним чином не доведено правомірність вимог апеляційної скарги про скасування рішення місцевого господарського суду від 29.08.2011 року та про визнання недійсними пунктів 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу № 807/04/2007 від 25.04.2007 року.
З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року прийнято після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв'язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.
Зважаючи на те, що доводи позивача законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу фірми «Т.М.М.» товариства з обмеженою відповідальністю без задоволення.
Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101-105, Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу фірми «Т.М.М.» товариства з обмеженою відповідальністю на рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року у справі № 36/207 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року у справі № 36/207 залишити без змін.
3. Справу № 36/207 повернути до господарського суду міста Києва.
Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.
Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий суддя
Судді