03.10.2011 року Справа № 5005/996/2011
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. (доповідача)
суддів: Науменка І.М., Герасименко І.М.
при секретарі: Литвин А.П.
за участю представників сторін:
від відповідача: ОСОБА_1., довіреність №1354-О від 15.06.11, представник;
Представник позивача у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “ОПЕКС” на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2011р. у справі №5005/996/2011
за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю “ОПЕКС”, м. Одеса
до публічного акціонерного товариства Комерційного банку “ПриватБанк”, м. Дніпропетровськ
про визнання недійсним пункту кредитного договору, розірвання кредитного договору, визнання припиненим договору застави
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.08.2011р (суддя Боділовська М.М.) відмовлено у позові ТОВ «ОПЕКС»про визнання недійсним пункту 4.8 кредитного договору, розірвання кредитного договору №372МБА від 20.10.2006р та визнання припиненим договору застави №372 МБАZА.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Позивач в апеляційній скарзі зазначає, що пункт 4.8 кредитного договору не відповідає вимогам закону, оскільки передбачає нарахування і сплату процентів за користування кредитом у доларах США. Процес девальвації гривні, який розпочався наприкінці жовтня 2008р, внаслідок чого значно збільшилися витрати по кредиту, позивачем кваліфіковано як істотну зміну обставин в розумінні 652 ЦК України.
В відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує на обґрунтованість та законність рішення суду першої інстанції, яке просить залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 20 жовтня 2006 року між сторонами укладено кредитний договір №3 72МБА, відповідно до умов п.п. 1.1., 1.2., 1.3 якого в рамках програми мікрокредитування, банк зобов'язався надавати позивачу грошові кошти у розмірі 36 000 доларів США зі сплатою 16% річних з визначеним у додатку №1 графіком повернення кредиту частинами та кінцевим строком користування до 20.10.09 р.
Виконання зобов'язань позивача за кредитним договором було забезпечено договором застави від 20.10.2006р. №372МБАZА, предметом якого є надання позивачем в заставу транспортного засобу, в забезпечення виконання зобов'язання позивачем перед банком останній має право в разі невиконання позивачем зобов'язань, забезпечених заставою, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмету застави переважно перед іншими кредиторами позивача.
Умовами п. 4.8 кредитного договору сторони узгодили, що нарахування і сплата процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту, доларах США.
Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною 1 вказаної статті визначено підстави, за наявності яких правочин визнається недійсним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Згідно статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим для приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
У відповідності до ч. 3 ст. 533 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Статтею 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Згідно з ст. 345 ГК України, кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі за законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі, в якому передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Статті 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується.
Стаття 2 вказаного Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” встановлено, що банки мають право здійснювати такі операції та угоди: операції з валютними цінностями.
Частиною 5 ст. 47 цього Закону передбачено, що Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення таких операцій.
Статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 року, далі -Декрет передбачено, що надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій.
Відповідно до частин 1, 2 та 4 ст. 5 Декрету, Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії надаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії на весь період дії режиму валютного регулювання; індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія Національного банку України, наведений у частині 4 цієї статті.
На підставі підпункту в) частини 4 статті 5 Декрету, наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України потребує надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Разом з тим, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків і сум) отримання індивідуальної ліцензії не потребують.
Таким чином, за відсутності нормативних умов застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманих у встановленому порядку.
Пунктом 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, що затверджене постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.2004р. визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України.
У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.
Тому не потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України операції з надання та одержання кредитів в іноземній валюті, погашення таких кредитів, сплату процентів банку, який має письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями.
Відповідно до п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України 17.07.2001р. № 275, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.
Відповідачем на підтвердження своїх доводів надані банківська ліцензія на право здійснювати банківські операції № 22 від 04.12.2001 р., а також дозвіл №22-2 від 29.07.2003 р. та додаток до нього із визначеним переліком операцій, які має право здійснювати Відповідач, зокрема, операції з валютними цінностями серед яких неторгівельні операції з валютними цінностями, ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті.
Таким чином, діюче законодавство Україні чітко визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань.
Спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.
За викладеного суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що відповідач, будучи фінансовою установою, має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті як валютну операцію при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення валютних операцій.
Правомірним є висновок суду першої інстанції щодо відсутності обумовлених законом підстав для розірвання кредитного договору №393МБА.
Статтею 627 ЦК України закріплений принцип свободи договору. Як передбачено її положеннями, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 ст.628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
При цьому, як встановлено ст.629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторін.
Як встановлено ч.1 ст.652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Відповідно до ч.2 ст. 652 ЦК України якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Одночасна наявність даних умов є обов'язковим чинником, який надає право суду змінити умови договору або розірвати договір на вимогу зацікавленої сторони.
При цьому сторона, яка вимагає розірвання або зміни договору у рамках ст.652 ЦК України, повинна довести, що в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна не настане. Ця ж сторона повинна довести, що її вина в не усуненні причин, які призвели до зміни обставин, відсутня.
Настання світової фінансової кризи, на яку посилається позивач, не може бути визнано істотною зміною обставин, оскільки настання таких обставин є комерційним ризиком. Позивач є суб'єктом господарської діяльності та здійснює таку діяльність на власний ризик, тому при укладенні договорів повинен був передбачити та розрахувати всі обставини, що могли вплинути на виконання зобов'язань перед відповідачем.
Скрутне фінансове становище як негативні наслідки світової фінансової кризи є характерними не тільки для позивача, а і для всіх господарюючих суб'єктів, у тому числі і суб'єктів банківської діяльності.
Настання фінансової світової кризи не може бути підставою для розірвання договорів, оскільки економічна криза в країні носить загальний характер та у повній мірі стосується обох договірних сторін і не може бути самостійно віднесена до зміни обставин укладання конкретних договорів, якими сторони керувались, та підставою для їх розірвання.
Оскільки кредитні зобов'язання сторін є дійсними, також відсутні жодні встановлені законом підстави для задоволення вимоги позивача щодо припинення договору застави від 20.10.2006р.
Судова колегія вважає, що господарським судом повно, всебічно та об'єктивно розглянуті всі обставини справи та їм надана належна правова оцінка, рішення господарського суду відповідає вимогам закону і підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст.101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “ОПЕКС” залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2011р. у справі №5005/996/2011 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя: В.Ф. Мороз
Суддя: І.М. Науменко
Суддя: І.М. Герасименко