ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
08 вересня 2011 року 10:36 № 2а-6937/11/2670
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Шарпакова В.В. при секретарі судового засідання Висоцькій Ю.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 - громадянин Ірану
до Державного комітету України у справах національностей та релігії
про про визнання неправомірним та скасування рішення
На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засідання 08 вересня 2011 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обставини справи
Громадянин Ірану ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державного комітету України у справах національностей та релігій (далі по тексту -відповідач) про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2011 року відкрито провадження, закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 03 червня 2011 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 червня 2011 року зупинено провадження в адміністративній справі № 2а-6937/11/2670 до 01 серпня 2011 року.
18 липня 2011 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) надійшло клопотання про зупинення провадження у справі у зв'язку з тим, що на разі діє Державна міграційна служба України, якій надані функції щодо надання статусу біженця в Україні, а Державний комітет України у справах національностей та релігій знаходиться у стадії ліквідації.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 серпня 2011 року поновлено провадження у справі та призначено до розгляду у судовому засіданні на 08 вересня 2011 року.
У судовому засіданні 08 вересня 2011 року представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов в повному обсязі з посиланням на те, що відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця була незаконною та необґрунтованою, оскільки була винесена без передбачених на те законом підстав та без врахування переслідування осіб, які змінили віросповідування з мусульманства на християнство.
Представник відповідача заперечував проти позовної заяви з посиланням на необґрунтованість та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Також, зазначив, що відмова у наданні статусу біженця позивача є обґрунтованою та без порушення вимог чинного законодавства.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Громадянин Ірану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в Ірані в місті Наджафабад, одружений, за національністю фарс, за віросповіданням християнин. До України прибув легально 06 вересня 2010 року на літаку.
11 листопада 2010 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в місті Києві із заявою про надання статусу біженця з посиланням на переслідування на батьківщині з боку служби безпеки Ірану за проповідування християнства.
25 лютого 2011 року відповідачем прийнято рішення № 200-11 про відмову у наданні статусу біженця, та проінформовано позивача про рішення Управління міграційної служби в місті Києві повідомленням № 58 від 31 березня 2011 року про відмову у наданні статусу біженця.
Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року (далі по тексту - Декларація) кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року)(далі по тексту - Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Статтею 1 Закону України «Про біженців»від 21 червня 2001 року № 2557-III (далі по тексту -Закон № 2557-III) визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 7 Закону № 2557-III визначено, що до компетенції органів належить, зокрема:
- прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом;
- прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця;
- розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;
- видача довідок про подання особою заяви про надання їй статусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця; про звернення до суду;
- перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону № 2557-III орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
В матеріалах справи міститься копія висновку головного спеціаліста відділу у справах біженців ОСОБА_2 щодо відмови у наданні статусу біженця громадянину Ірану ОСОБА_1, в якому за результатами розгляду особової справи № 10.25.0120-01 (копія якої міститься в матеріалах справи), відповідно до статті 13 Закону України «Про біженців»встановлено, що позивач залишив територію Ірану, оскільки боявся за своє життя через релігійні причини.
У висновку зазначено, що позивач повідомив, що у 2000 році він вперше побачив Біблію і зацікавився, а в 2002 році він прийняв Християнство, його охрестив пастор на ім'я Фарад Сабок Рух, який служив у церкві «Асамблея Бога»в м. Ахваз. Приблизно з 2004 року він почав навчати молодь Біблії, і запрошував бажаючих до церкви «Асамблея Бога»та до себе додому.
У 2005 року позивач розпочав вести службу в церкві, яку відвідував та через 2 роки він залишив роботу у церкві та почав працювати першим секретарем директора нафтової компанії під назвою «АРВАНДАН», але бажаючих навчитися Біблії, не припиняв.
У 2007 році ОСОБА_1 разом із дружиною почали більш масштабно проводити запрошення осіб, які бажали ознайомитися з Біблією у зв'язку з чим до них приїздили люди навіть з інших міст.
Позивач під час співбесіди в Управлінні міграційної служби в місті Києві повідомив, що, на його думку, саме у 2007 році під час активного сповідування християнства ним зацікавились співробітники Служби безпеки Ірану. Після декількох зустрічей із співробітником Служби безпеки Ірану, та їх вказівками на припинення сповідуання та навчання молоді християнству та Біблії, позивач та його дружина не припиняли сповідувати християнство та навчати бажаючих. Через декілька місяців після зустрічей із працівником Служби безпеки Ірану, позивач та його дружина втратили роботу, а потім були вимушені повернути квартиру, яка була придбана у кредит, через брак коштів на існування та переїхати разом із дитиною до батька позивача, оскільки не мали місця проживання.
Висновком щодо відмови у наданні статусу біженця громадянину Ірану ОСОБА_1 встановлено, що позивач перебільшує в своїх заявах про переслідування та загрозу для його життя в Ірані через зміну віросповідання, оскільки він мав змогу в своїй країні відвідувати християнську церкву протягом 8,5 років, про що особисто повідомив під час співбесіди. Також, позивач займався наверненням та навчанням молоді не один рік, і після неодноразових попереджень з боку працівників служби безпеки не припиняв свою діяльність, а навпаки ще більш масштабно починав запрошувати бажаючих навіть з інших міст.
Під час співбесіди від 25 листопада 2010 року на питання: "Чому Ви приїхали саме до України?" позивач відповів, що у нього тут рідний дядько, а на питання: "Розкажіть, що змусило Вас звернутися до міграційної служби?" заявник відповів, що йому потрібні документи (стор. 21-25 о/с).
У висновку також зазначено, що Мачунехр переконував у тому, що його звільнення з Нафто-газової компанії «Арвандон»відбулося тому, що він змінив віросповідуванням, але з матеріалів особової справи вбачається, що позивач прийняв християнство у 2002 році, а звільнили його з роботи у 2008 році, тобото будучи християнином та сповідуючи цю віру, позивач продовжував працювати у Нафто-газовій компанії «Арвандон»протягом 6 років.
Абзацом 6 статті 12 Закону № 2557-III, встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Статтею 13 Закону № 2557-III, встановлено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відповідно до частини 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї матеріалів, позивач зробив спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не може повернутись на Батьківщину, так як там існує загроза стати жертвою релігійних переслідувань та потрапити за грати за сповідування християнства.
“Побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання”є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін “побоювання”означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Представником відповідача зазначено у судовому засіданні, що здійснювалась ретельна перевірка всіх обставин, що викладені позивачем у заяві та посилаючись на Конституцію Ірану зазначив, що Конституція Ірану визнає та закріплює права основних релігійних меншин. До числа таких визнаних меншин стаття 13 Конституції Ірану відносить іранських християн, яким гарантується право на вільне здійснення релігійних обрядів. Стаття 14 Конституції Ірану додатково вказує, що влада повинна з добротою та ісламською справедливістю відноситися до немусульманів та дотримуватися їх прав людини. Стаття 64 Конституції гарантує і представлення в парламенті (меджлісє) представників релігійних меншин.
Влада Ірану терпимо та з необхідною повагою відноситься до традиційного християнства. Зараз в Ірані діє 600 християнських церков, в їх числі стародавній православний Свято-Миколаївський собор в Тегерані. В цих святих місцях християни вільно проводять свої обряди, християни навіть можуть видавати свою релігійну літературу. Крім того, хоч вся освітня система в Ірані є єдиною, але разом з цим діють школи, де організовано навчання дітей із християнських общин.
Таким чином, з аналізу Конституції Ірану та інформації по країні походження вбачається, що релігія яку сповідує позивач має місце і має право на існування і визнається в Ірані.
Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що зазвичай на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, “обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування” є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Виходячи з наведеного вище, суд заслухавши пояснення сторін вважає, що заява Позивача є необґрунтованою.
Суд звертає увагу, що рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця позивачу є обґрунтованим, оскільки Управління міграційної служби в місті Києві з'ясовано всіх обставин на які посилається позивач.
Відповідачем з'ясовано, що у позивача залишився брат та батьки, які також сповідують Християнство, які не виявили бажання переїхати до іншої країни для отримання статусу біженця. Отже, можна зробити висновок, що посилання позивача на явне переслідування з боку служби безпеки Ірану через сповідування християнства, що становить реальну небезпеку для життя позивача та його сім'ї, є дещо перебільшеною та необґрунтованою.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 та 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1.У задоволенні адміністративного позову Громадянину Ірану ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Шарпакова В.В.